Григорій Єремієв, кошовий отаман запорізького козацтва.

Дивись також:

Так вже склалося у Григорія Єремієва (р. н. і смерті невід.), що від перших днів отаманство його минало в полеміці, і навіть у конфлікті, з гетьманом Самойловичем та російськими царями. І першим поштовхом до цього стало пом'якшення взаємин запорожців із польською короною. Прийнявши від січового товариства клейноди (сталося це чи то наприкінці жовтня, чи на початку листопада 1682 року), Єремієв негайно сповістив про своє обрання гетьмана Самойловича, тобто офіційно відрекомендувався, і користуючись нагодою, повідомив, що до Запоріжжя прибилося чотири родини волохів, які не забажали жити на території Кримського ханства і, так би мовити, попросили у козаків політичного притулку.

Виходячи з домовленості, котра існувала у гетьмана з попередніми кошовими отаманами, Єремієв зобов'язаний був інформувати гетьманат про появу чужинців. Отож, виконавши цю умову, кошовий вважав, що Самойловича така інформація цілком задовольнить. Але вже 1 грудня гетьман надіслав гінця з листом, в якому досить різко мовилося в тому дусі, що чого ти мені, мовляв, про якихось волохів розповідаєш? Ти негайно передай копію, а ще краще - оригінал "польської королівської інструкції" (або "знадливої інструкції*), з якою на Січ прибув гонець короля Яна Собеського, якийсь шляхтич Ворона.

Головними агентами короля в Україні були ченці Феодосій Храпкевич та Йон Зарудний. Крім "знадливих листів", вони отримали спеціальну письмову інструкцію щодо того, яким чином слід вести пропаганду серед українського козацтва. Ця інструкція мала шістнадцять пунктів. Другий з них, як повідомляє російський історик С. Соловйов, полягав у тому, що агентам радили "переконувати українське військо бути заодно з Запоріжжям, аби вирватися з неволі негідної і не войовничої людини (гетьмана Самойловича) і тягнути до польського короля, який і любить, і шанує з дитинства український народ*.1

Навіть цього одного пункту досить, щоб зрозуміти, що вся діяльність значної кількості польських агентів націлена на підрив гетьманської влади в Україні, переорієнтацію гетьманського війська й українського козацтва на Польщу, усунення від влади гетьмана Самойловича. Гетьман знав про існування цієї інструкції і вимагав від кошового Єремієва негайно надіслати її для ознайомлення.

"Іменем Бога умоляемо вас, - писав Самойлович, - чинити розумно й вірити, аби вам, добрим молодцям, і на майбутні часи було добре: не порушуйте вашої попередньої вірності й не губіть тим здавна предками здобутої слави й честі... Та про що ж самі поляки турбуються, спокушаючи вас своїми листами? Звичайно, про те, аби ми побилися між собою, а вони, дивлячись на наше падіння,раділи б із цього... Самі ви знаєте... польську ласку й прихильність, як іще в недавні часи поляки всілякими способами занапащали й винищували нашу братію козаків на Україні. І як тепер у їхній польській державі православна віра наша, за яку вже століття Запорізьке військо побивається, принижується*.

Й ось тут розпочинається хитра дипломатична гра. Єремієв посилає до Самойловича свого представника Опанаса Губу з кількома козаками. Але привезли вони гетьманові не королівську інструкцію, якої той нетерпляче чекав, а... валахів, які перейшли на козацьку територію, і які йому абсолютно непотрібні були. Все, що валахи могли повідомити йому про життя християн у мусульманській державі, гетьман знав і без них. Тому вчинок кошового сприйняв, як одверте знущання. Та оскільки погрози на нього не діяли, вдався до одвертого шантажу: повідомив, що цар надіслав йому 50 половинок сукна. Але він, гетьман, сам вирішуватиме: передавати це сукно козакам, чи ні. Умова одна: кошовий присилає гінця з королівською інструкцією, а гетьман йому з тим же гінцем - сукно.

Спокуса велика. Потреба в сукні на Січі була такою, що за втрату цього "царського дарунку" козаки отамана свого могли не лише з посади зняти, але й побити. І все ж таки, порадившись зі старшиною, кошовий відповів, що передати "інструкцію та знадні листи" він, без згоди всього війська, не може. А воно згоди такої не дає. Та це не означало, що Єремієв мав намір відмовитися від сукна, пороху та грошової царської платні. Тому вже наприкінці липня 1683 року він спорядив до Москви поважну делегацію, яку очолив колишній кошовий Трохим Волошанин. Делегація просила платні, пороху, свинцю і царського листа турецькому султану, в якому наполягалося б на дозволі для козаків вільно ходити підлеглими султану і ханові територіями, добуваючи для себе рибу і сіль. І грамота царська з приводу цього справді з'явилася (7 серпня 1683 р.), в ній цар обіцяв задовольнити прохання запорожців, але за однією умови... - що кошовий передасть до Москви "королівську Інструкцію"!! знову кошовий відповів, що "Інструкцію" вони не надішлють. Навіть якщо доведеться предстати перед світом цілковитими обірванцями.

У цій ситуації дивує одна річ: "Інструкція" ця не була породженням козаків. Якщо вона й становила таємницю, то не їхню, а польського короля, його уряду, а ще — польської агентури в Україні. То, здавалося б, залишіть собі копію цієї "Інструкції", аби знати її зміст, а цареві чи гетьманові віддайте оригінал. Чи, навпаки... Але, напевне, кошовий і його старшина обіцяли послам короля не розсекречувати "Інструкцію", і вперто дотримувалися свого слова, використовуючи її як засіб шантажу і російських правителів, і гетьмана.

Передбачаючи, що конфлікт може зайти занадто далеко, гетьман почав збирати на кошового Г. Єремієва спеціальне досьє. Першим у ньому з'явився факт нападу гурту козаків під проводом старшин Іваники та Лихопоя на купців, які саме долали урочище Ковтоби, що за 20 миль від Січі. Цей напад гетьман негайно використав у своєму натиску на кошового, і доповів про нього цареві. Тим паче, що козаки діяли не вдвох, а зібрали цілу ватагу з різної "збродні". Але цікава деталь: ці два козаки жили на станції Полтавського полку, де й займалися розбоєм з дозволу... самого гетьмана Самойловича! І не виключено, що й ці компрометуючі напади на купців, які давали змогу повести пропагандистський натиск на кошового, здійснювали не без його відома, чи відома тих гетьманських старшин, які його підтримували. Бо саме ці напади стали основою великого доносу (від 31 січня 1684 року) гетьмана цареві, в якому він звинувачував запорожців у відступництві.

Ще більшим доказом непевності запорожців став напад, здійснений якоюсь розбійницькою ватагою на гінця кримського хана, що повертався зі ставки султана Османської імперії. "... Березня 11 дня він (гетьман Самойлович - Б. С.) сповіщав государів Іоанна й Петра про напад запорожців на татарського гінця, - відтворює цю ситуацію Дмитро Яворницький, - Хан скаржиться на розбійників запорожців, що вони його ханського гінця, який повертався від султана турського, розбили й майно його розграбували, й самого його у полон взяли. Хан просив покарати "розбійників запорожців" і повернути пограбоване ними майно, інакше погрожував набігом на Україну. У великій піст того ж року гетьман знову мав неприємність від запорожців: на той час він послав на ріку Самару, ліву притоку Дніпра, кількасот російських ратників і козаків Гадяцького полку з наказом випалити, для безпеки, з боку татар, увесь степ на лівому березі ріки. На людей, посланих гетьманом, напав запорізький роз'їзд і дуже налякав їх".

Ну, можна уявити собі, що то був за "роз'їзд" такий, якому вдалося "дуже налякати" кілька сотень московітів, підкріплених, мабуть же, не менше ніж сотнею козаків Гадяцького реєстрового полку. Отож насправді там ішлося про серйозну сутичку, в якій з обох боків мали брати участь щонайменше під тисячу козаків. Але за нею приховувався ще один факт. Річ не в тому, що хтось там збирався випалювати степ. А в тому, що, убезпечившись у такий спосіб від татар, московіти збиралися споруджувати в районі Самари, уздовж Дніпра, цілу систему фортець та фортів, оборона яких мала покладатися на російські гарнізони. Та це означало, що рано чи пізно росіяни цілковито візьмуть під контроль все пониззя Дніпра, відтіснивши від нього козаків. Тобто Січ неминуче загине, оскільки поза Дніпром, у голому степу, вона довго не протримається.

Проаналізувавши ситуацію, кошовий Єремієв звернувся з листом до Самойловича, в якому умовляв не допустити цього, виступити проти планів московських правителів. Проте гетьман навіть не відповів на його листа, що вкрай обурило запорожців. Адже йшлося не лише про долю Січі, але й про долю козацтва, долю України, і зневага гетьмана лише розпалила ненависть до нього.

Певний час конфлікт з приводу прав та інтересів Коша між кошовим Єремієвим, який виявився людиною впертою і послідовною, та московськими царями і їх вірним слугою гетьманом Самойловичем був, так би мовити, внутрішнім. Але тривало це не довго. Уже в травні 1684 року він набув одверто міжнародного характеру.

В ті дні польський король Ян Собеський та германський імператор Леопольд готувалися до нової війни з Туреччиною. Зазнавши жорстокої поразки під стінами Відня, султан одначе не втратив надії на перемогу і формував нову армію, залучаючи до неї воїнів усіх підлеглих народів і племен. Природно, що й король та імператор теж шукали собі союзників. І найреальнішими, най войовничішими з них могли бути Московія та Гетьманська Україна. Але король Польщі чудово розумів, що союзники це ненадійні. Тим паче, що й досі не залагоджено було дипломатичний конфлікт, пов'язаний з Києвом. Московія, бачте, вперто наполягала на тому, щоб поляки передали Київ під її юрисдикцію. Поляки ж із цим не погоджувалися. Тоді московські царі почали ставити питання руба: або ви віддаєте нам Київ, або ж ми відмовляємося подавати вам військову допомогу в боротьбі проти турків і татар.

Що повинен був діяти в цій ситуації король? Звичайно ж, звертатися до запорожців. І в травні до кошового Григорія Єремієва прибувають два посли короля, два його комісари, шляхтичі Порадовський і Мондженовський. Король розумів, що без подарунків комісарам його з'являтися на Січі нема сенсу, тому розщедрився на тисячу червінців та кілька возів з тканинами Й іншим скарбом. Натомість просив козаків приєднатися до польсько-германського війська, аби спільно виступити проти турків і хана. Чи могли козаки заперечувати проти такої боротьби? Звичайно ж, ні, незважаючи на те, що гетьман Самойлович та московські правителі були вкрай незадоволені їх контактами з поляками та рішенням січової ради.

Король просив також надати його комісарам провідників, аби ті змогли потрапити на землі калмиків. Але кошовий повівся мудріше. Побоюючись, щоб поляків та козаків супроводу не перехопили московіти, він відрядив спільного - від Січі та Польщі - гінця до донських козаків, з проханням об'єднатися з січовим товариством і разом виступити проти турків. А вже з Дону гонець Січі, козак Грицько, у супроводі дончаків, перебрався до Калмикстану.

Дізнавшись, що запорожці не лише самі готові з'єднатися з поляками, але й підбивають на це їх підданих, дончаків та калмиків, московські правителі суворо наказали донським козакам схопити козака Грицька і разом з листом негайно припровадити до Москви. Мало того, правителі заявили, що будь-які дії супроти султана і хана викличуть їх царський гнів, а отже й каральну експедицію.

Щоб не доводити справу до збройного протистояння, донське козацтво офіційно відповіло королеві, що не може виступити в похід, оскільки весна, он, уже минає, а який же може бути похід восени, та на зиму дивлячись? А кошового Єремієва запевнили, що в усіх подібних справах радитимуться з ним і діятимуть спільно.

Одначе все це дипломатія. А що ж відбувалося насправді? Посланця січового козака Грицька донські козаки Москві, звичайно ж, не видали. "Де ж його взяти, отого січовика: оце був, а вже нема! І де його тепер у степах шукати?" Хоча знайти гінця було неважко. Сформувавши загін, до якого увійшло 200 козаків-дончаків - але з тих, з добровольців, та 70 калмиків, Грицько привів їх до річки Солоної, що неподалік Січі, де на нього вже чекали комісари польського короля.

А як повелися в цій ситуації кошовий отаман Григорій Єремієв та його товариство? Єремієв теж демонстративно сформував загін запорожців й, прийнявши під своє командування дончаків та калмиків, особисто повів своє воїнство на допомогу польському королю.

Звичайно, за численністю своєю військо це було незначним, якихось півтисячі шабель. Але сама поява його мала принципове значення для короля. Адже він розумів: якщо розпочнеться війна, то запорожці, знаючи, що їх побратими б'ються 3 турком, негайно прийдуть на допомогу. Крім того, й тут, на Дніпрі, вони чинитимуть опір туркам і татарам. Тобто для короля важливим був сам факт виступу запорожців у ролі союзників. До речі, свій похід до Польщі кошовий Єремієв утаємничувати не збирався, навпаки, офіційно повідомив про цей намір гетьмана Самойловича, а вже той - своїх повелителів, московських царів. А ще гетьман негайно скористався з відсутності кошового, аби спровокувати січовиків на нову Раду та обрання нового кошового отамана.

Я впевнений, що Григорій Єремієв передбачав такий хід гетьмана та своєї опозиції на Січі. Крім того, він розумів, що не зможе довго протриматися на чолі Коша запорізького, виступаючи і проти гетьмана, і проти московських правителів та їх ситуаційного союзника - кримського хана. Адже всі вони мали на Запоріжжі свою агентуру, всі фінансово підтримували певну частину козацької старшини січової опозиції, яка в жовтні все ж таки скликала Раду й позбавила Г. Єремієва клейнодів. Отож його похід у Польщу був ще й прагненням красиво, по-козацькому піти з політичної арени - гордим і непереможеним.

І мусимо визнати: йому це вдалося. Якихось документальних відомостей про те, де і як саме діяв, тепер уже колишній, кошовий отаман Григорій Єремієв проти турків - ми не маємо. Але відомо, що впродовж 1685 року запорожці воювали на боці християнських правителів Польщі та Германії у Молдавії, під загальним командуванням коронного гетьмана Речі Посполитої Яблоновського. А що Яблоновський виявився явно не тим полководцем, який здатен був розгромити турків, то й воїнство його зазнало кількох поразок. Але то вже військова хроніка, яка безпосереднього відношення до долі кошового Григорія Єремієва не має.