Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

"Жоден поневолювач України так І не збагнув, що будь-яка присяга на вірність не має для українця абсолютно ніякого значення, крім присяги на вірність Україні".

Богдан Сушинський

Коли стало зрозуміло, що Січі не втримати, одна частина козаків, як ми вже знаємо, з хлібом-сіллю подалася до росіян, на переговори. Очолював цих "хлібосольців" кошовий отаман П. Калнишевський, якого росіяни незабаром "гостинно" та "хлібосольно" запроторили на Соловки. Але існувала інша, мудріша, частина козацтва. Вона знала, що довіряти росіянам, які ось так, підступом, напали на Січ, не можна, а покладатися на їхнє лицарство - річ марна. Ці козаки - а набралося їх близько п'яти тисяч - переправились уночі через Дніпро, добулися до плавнів річки Підпільної і там, поміж лісистими острівцями, на плавневих болотах, пересиділи весь той розгром, який вчинили російські війська. Далі обрали собі кошовим Андрія Ляха, і так само потайки спустилися у пониззя Дніпра, щоб уже звідти вирушити на Дунай.

У такий спосіб Андрій Лях став останнім - нехай навіть наказним - кошовим Запорізької Січі. Оскільки анкет тоді ніхто не заповнював, то й ми з вами мало знаємо про цього козацького офіцера. Але відомо, що, саме завдяки його старанням, ця частина січовиків урятувалася і стала основою для заснування цілої низки козацьких військ та окремих поселень чи паланок.

Коли до залишків січового гарнізону приєдналися ще й козаки з подніпровських паланок, набралося загалом понад 8 тисяч шабель. Це вже було ціле військо. Не бажаючи розпалювати братовбивчої війни в Україні, але й не маючи наміру коритися російській імператриці, частина цих козаків пішла в турецькі землі суходолом, а частина, яку, власне, й очолив Андрій Лях, вирушила на чайках, морем.

Йдучи до Дунаю, козацтво буквально засівало собою увесь степовий простір: кілька сотень осіло на Дніпробузькому лимані, кілька - на Хаджибейському (це вони стали першобудівниками сучасної Одеси), ще якийсь підрозділ уподобав собі місцину поблизу Акермана, на Дністровському лимані. І тільки ті, що трималися наказного кошового Ляха, таки добулися гирла Дунаю. Тепер ми повинні бути вдячними їм, бо, завдяки своїй наполегливості, вони сформували нову хвилю українців, освоювачів предковічних земель, що належали їхнім пращурам ще за часів Київської Русі.

Щойно козаки прибули на Дунай, Лях розпочав переговори з місцевою турецькою владою, яка, слід віддати їй належне, зустріла несподіваних переселенців мирно, навіть гостинно. Турки бачили, що тепер на Дунаї у них з'являються збройні союзники, які ненавидять росіян. А що вояками запорожці були добрими, то й боротися проти Російської імперії стане легше.

Лях усвідомлював, що воля місцевої влади — то ще не воля султана. Одначе те, чого йому вдалося досягти під час переговорів із султаном, перевершило будь-які сподівання втікачів з Дніпра. Тоді як росіяни намагалися знищити навіть саму назву запорожців, руйнували їхній лад та їхні поселення, турки, навпаки, гарантували цілковиту автономію. Козаки мало право жити за власним статутом, зберігаючи свій лад, свій одяг, клейноди, самоврядування. Та найважливіше, що султан віддавав козакам на довічне користування всі землі в гирлі Дунаю - з островами, з багатими на рибу й дичину протоками. А ще - право ставити собі поселення на будь-якій річці чи лимані Причорноморського степу - від Дунаю до Очакова. Погодьтеся, що, як на давнього ворога козаків, з яким запорожці воювали сотні років, це був справді королівський, чи то пак, султанський, жест. До речі, ставлення до козаків у часи розгрому запорізького та заснування Задунайського козацтва - ота малознана, але благодатна сторінка українсько-турецьких взаємин, яку нам, у сьогоденній Незалежній Україні, забувати не треба.

Відтак, Андрій Лях став уже не наказним, а дійсним кошовим отаманом, тільки не Запорозького, а Задунайського козацтва. Йому було вручено корогву, яку висвятив Патріарх Константинопольський, а султан подарував, уже як союзникові й підданому, кинджал (короткий ятаган) з надзвичайно коштовними піхвами. Ще одна цікава деталь: формально козаки, серед них і кошовий отаман, мали підпорядковуватися силістрійському паші, але й сам кошовий набував рангу двобунчужного паші, тобто став високим урядовцем султана. Це давало йому змогу відносно легко залагоджувати всі проблеми, що виникали між козацтвом та місцевими турецькими чиновниками. Як бачимо, турецький уряд, султан мусульманської Туреччини повелися значно розумніше і набагато більш по-християнському, ніж християнська "імператриця-матушка" з Петербурга. І ця обставина надовго наклала відбиток на всі українсько-російські відносини.

"Друга хвиля переселення, - пише в своїй розвідці "Запорожці за Дунаєм" В.Бойко, - як відомо, почалася в 1775 році. Антикріпосницький уклад Січі сприяв заснуванню осель, в яких жили одружені козаки, що підлягали тільки кошовому. Хліборобськими райя (тобто податковими округами - Б.С.) в Добруджі стали Муругіль, Карафман, Пиряйти, Катирлез, Горгога; у часи кріпацтва в Україні козаки за Дунаєм одержують свою землю".

Проте не все в житті задунайців було безхмарним.

Справді, з турками, з мусульманами, своїми давніми етнічними, державними та релігійними ворогами, українці порозумілися досить швидко і толерантно. Проте найбільшою проблемою Задунайської Січі стали стосунки між українським козацтвом та російськими козаками з Дону, що втекли на Дунай після поразки повстання К. Булавіна. Якщо турки зустріли українців досить прихильно" то російські козаки-некрасівці з перших днів показали себе ворогами. Запорожцям, отже, довелося приживатися на нових місцях у постійних сутичках з росіянами. Дійшло до того, що 1778 року російські козаки, дізнавшись, що на Січі зостався лише невеличкий гарнізон - усі інші пішли на лови - напали на неї цілим своїм гуртом. Відбулося бойовисько, під час якого росіяни ще раз, тепер уже на Дунаї, пограбували і спалили Січ.

Ось тоді й стало зрозуміло, що мирно співіснувати з такими підступними сусідами неможливо: або вічна ворожнеча, або котрась із громад повинна залишити ці місця.

Повернувшись додому, українські козаки, ясна річ, жорстоко помстилися нападникам. Щоб запобігти такому протистоянню, турки запропонували колишнім запорожцям перенести Січ вище по Дунаю - поближче до Силістрії, у місцевість Сеймени. Українцям ця ідея не сподобалася, проте вирішували в даному випадку не вони, а турецька адміністрація. Тим часом турків теж можна було зрозуміти: некрасівці з'явилися раніше, ґрунтовно осіли, тому зривати їх з місця буде важче. Ось так виникла відома історикам Сейменська Січ. Одначе козаки-українці розглядали це пристановище як тимчасове.

"Шукаючи постійного місця, щоб оселитися. — потрактовує цю ситуацію В. Бойко, ґрунтуючи свою оповідь на праці іншого дослідника, Ф. Кондратовича, "Задунайська Січ", — запорожці вдалися до австрійського уряду з проханням відвести їм землі на австро-турецькому кордони Уряд Марії Терезії погодився на їхню пропозицію, бо заселення колоністами австрійських земель було тоді звичним явищем. Козаки, пройшовши Трансільванію та Угорщину, оселилися в Банаті (нині Західна Румунія), на берегах Тиси. За тогочасними документами встановлено, що восьмитисячне козацьке військо заклало біля міста Зента центральне поселення під назвою Січ. Землю їм надали у вічне користування, і запорожці за це мали, в разі війни, відбувати військову службу, залишаючи без змін свою військову організацію. (До речі, ось вам ще один вияв толерантності, тепер уже австрійського уряду, котрий не примушував козаків реорганізовувати їх підрозділи на зразок підрозділів своєї армії - Б.С.). Чи запорожців примусово переселили з Банату, чи вони покинули його з власної волі - невідомо. Можливо, напівпустеля не змогла замінити їм дунайських плавнів, де основним засобом до існування залишалися, як І в Дніпрових плавнях, рибальство та мисливство.

З Банату козаки попрямували в Добруджу, але нескінченні конфлікти з некрасовцями примусили їх знову зупинитися на турецькій території, у Старих Сейменах. Січі тут засновано не було... Дельту, яка могла забезпечити їм постійний промисел, а значить, і сталий осідок, активно обживали некрасовці та липовани (росіяни-старовіри). Назрівав великий конфлікт, що згодом переріс у справжню війну".

Твердження щодо того, що в Старих Сейменах не було "засновано Січі" потребує уточнення. Можливо (принаймні, це не доведено) задунайці дійсно не збудували січової фортеці, проте осідок свій, усю територію, яку вони займали та охороняли, козаки все ж таки називали Сейменською Січчю.

Це має принципове значення. Під Січчю задунайці мали на увазі те центральне поселення, в якому перебували кошовий отаман та його канцелярія, і яке, власне, виконувало роль столиці даного козацького краю. Так само, як перетворювалися на столиці певні козацькі станиці Донського, Кубанського та інших козацтв.

Як бачимо, Андрієві Ляху та його козакам нелегко доводилося завойовувати собі місце під задунайським сонцем. Але, врешті-решт, вони його таки домоглися. То ж складімо шану засновникові і першому кошовому отаманові Задунайської Січі Андрієві Ляху, якому, до речі, вдалося вивезти з Січі, а отже, врятувати від варварства російських солдатів, найбільшу святиню - січову козацьку ікону Святої Покрови.