Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Військово-козацьку кар'єру свою Іван Губа (р.н. і р.см. невід.) розпочинав у Задунайській Січі, отож можна припустити, що він був нащадком запорожця, котрий прибув сюди після зруйнування в 1775 році Нової Січі; або й сам замолоду застав цю руйнацію. Але достеменно відомо, що на історичній арені Іван Губа з'явився десь наприкінці 1806 року, виявившись одним з отаманів, котрі привели з собою групу козаків уже після другого (повторного) "відкритого запрошувального листа", з яким головнокомандуючий російською Молдавською армією звернувся до козаків-задунайців, запрошуючи їх переходити під прапори імператора Олександра І. Згадку про нього віднаходимо, зокрема, в "Історії України-Русі" М. Аркаса: "...головнокомандуючий російською армією генерал Міхельсон знов послав "одкритий пригласительний лист" у Задунайську Січ та зкликав козаків переходити до руських. Іван Губа та Хведір Бучинський присогласили на те чоловіка 500 і вивели їх з Туреччини".1

Ось така лаконічна довідка. Але в "історії", та ще такій як "Історія України-Русі", навіть один рядок треба заслужити всім своїм життям. Отже, як бачимо, Іван Губа був серед тих, хто, поруч із Трохимом Гайдабурою та Федором (Хомою) Бучинським засновував Усть-Дунайське козацтво. Про це ж свідчить і чин, в який його возвели росіяни: як і Т. Гайдабура, він став хорунжим російської армії.

Коли, за вже відомим наказом генерала Івана Міхельсона, усть-дунайські козаки, які брали участь у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр. на боці Росії, були поділені на три групи - дві сухопутні й дунайську - то Івану Губі випало командувати дунайською флотилією. Саме його флотилії довелося контролювати Дунай в районі Кілії, не дозволяючи турецьким суднам вільно пересуватися Кілійським гирлом, а тим паче - висаджувати десанти.

Щоб зрозуміти, наскільки тяжкими для російсько-українського війська були ці бої, досить послатися на працю Миколи Шефова "Найвідоміші війни і битви Роси*, в якій ситуація окреслюється так: "На Дунаї ж Міхельсон мав проти турок приблизно 40 тис. осіб. З цими обмеженими силами йому довелося діяти на тисячокілометровому дунайському фронті. Тому Міхельсону було поставлене в основному оборонне завдання - утримувати вже зайнятий лівий берег Дунаю. Через нестачу сил, росіяни не змогли оволодіти фортецями, які залишилися у турків на лівому боці Дунаю (Ізмаїлом, Браїловим і Журожею). Але й спроби Турецького командування перехопити ініціативу на лівобережжі були відбиті".

У цьому контексті роль дунайської козацької флотилії І. Губи набуває справді стратегічного значення. І, як бачимо, козаки зі своїм завданням упоралися.

Військові човни козаків - на зразок дніпровських чайок - супроводжували в лютому-березні 1807 року й російську флотилію, котру треба було провести до Ізмаїла. Цього разу задунайці виконували функції її охорони й лоцманів.

Значним успіхом об'єднаних військ було й те, що на початку березня 1807 року російські солдати та українські козаки зуміли розгромити досить велике угрупування турків під Ізмаїлом. Проте здобувати саму фортецю - підсилену тими військами, що вціліли під стінами міста, — російський генерал Мейндорф не наважився, занадто міцною та неприступною вона видавалася, занадто великих втрат вимагала.

Що ж стосується козацької флотилії І. Губи, то вона підтримувала російські війська з Дунаю, обстрілюючи місто з легких гармат своїх військових суденець. Значну допомогу кораблі нашого задунайського флотоводця подали російським військам і під час десантних операцій, уже в турецькому Сулинському гирлі. Висаджуючи на захоплений турками берег солдатів-десантників, козаки не лише підтримували їх вогнем артилерії, але й самі кидалися на штурм укріплень. Відомо дослідникам Усть-Дунайського козацтва й те, що флотилія отамана-хорунжого Губи відзначилася під час боїв під Тульчею. Зуміла вона виграти й кілька морських боїв, не допускаючи на лівий берег Дунаю турецькі кораблі з військовою силою.

Як склалася подальша доля Івана Губи, що сталося з ним після завершення російсько-турецької війни - можна лише здогадуватися. По тому, як 20 липня 1807 року імператор Олександр І наказав Усть-Дунайське військо ліквідувати, одних козаків, тих, що виявилися з утікачів, було заарештовано і, незважаючи на їх заслуги перед Російською імперією, знову повернуто в поміщицькі маєтки, де їх карали вже їхні поміщики; інших, майже всіх колишніх "задунайців", примусово відправили на Кубань, де вони мали приєднатися до тих козаків, що вже обживалися там.

Виходячи з цього, можна було припустити, що Іван Губа теж опинився на Кубані. Якби не одне уточнення: відомо, що понад 150 козаків Дунайської флотилії було відправлено до Одеси. Очевидно, військове командування, враховуючи мореплавський досвід, сподівалося використати їх для зміцнення чорноморського флоту та берегової прикордонної варти.

У книжці І.Сапожникова, Г.Сапожникової "Запорозькі і чорноморські козаки в Хаджибеї й Одесі* є додаток "Список чорноморських козаків і їх родичів, пов'язаних з м. Гаджибеєм і Одесою 1797-1820роках". Він, звичайно ж, зацікавив мене: раптом у ньому віднайдеться й ім'я дунайського командора? Ні, трапляються Губа Гаврило та Губа Терентій. Але Івана Губи нема. А цікаво було б дізнатися, як склалася доля нашого дунайського флотоводця. І ще... чому б не подбати про те, щоб бодай якийсь катерок на Дунаї назвати тепер його іменем - "Отаман Іван Губа". Все ж таки була б згадка про ще одного блудного сина України.