Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Народився майбутній головнокомандуючий Бузьким та Чорноморським козацькими військами 13 січня 1763 року, в Парижі. Походив з аристократичного роду, котрий дав Франції чимало відомих діячів. Професійний військовий, він розпочав своє сходження до маршальського жезла в 1777 році, в чині прапорщика Французької гвардії. Певний час служив у загоні волонтерів, який воював проти англійців, обстоюючи незалежність Сполучених Штатів Америки. Початок Французької революції зустрів у чині полковника і на посаді командира Арманьцького піхотного полку.

Не бажаючи ставати учасником подій, пов'язаних із Французькою революцією і, напевне, у зв'язку зі своїм аристократичним походженням, побоюючись залишатися на батьківщині, Олександр Ланжерон подається до Австрії, маючи намір стати волонтером австрійської армії і воювати проти турків. Та оскільки емігрант цей прагнув служити в чині полковника і питання про його призначення мав вирішувати сам імператор Австро-Угорщини Йосиф II, то справа різко ускладнилася, у прийомі на службу йому від імені імператора, було відмовлено. Й ось тоді Ланжерону не залишилося нічого іншого, як податися до Росії, імператор та командування якої до служби в своїй армії французів - незалежно від того, яке відношення вони мають до Французької революції, ставилися досить прихильно. Тим паче, що до Петербурга Ланжерон прибув, маючи рекомендаційні листи принца Нассау-Зігена, який під час російсько-турецької війни (1787-1791) був контр-адміралом і, серед іншого, здобув перемогу над турецьким флотом у Дніпровському лимані в червні 1788.

Російська імперія саме втягувалася у чергову смугу воєн, отож досвідчені офіцери їй потрібні були, і в травні 1790 року Олександр Ланжерон, майбутній головнокомандуючий українського козацтва, стає полковником російської армії. Цього разу військова кар'єра його розпочиналася з участі в Російсько-шведській війні, під час якої Ланжерона було відряджено до армії князя Г. Потьомкіна, де він командував полком у корпусі Йосипа де Рібаса.

В 1792-1794 роках О. Ланжерон, разом з іншими французькими офіцерами, що перебували на службі в російській армії, серед яких був і полковник герцог де Рішельє, маючи дозвіл Катерини II, воював у складі військ Першої коаліції проти Франції, брав участь у походах принца Сакем-Кобурга до Голландії, де досить успішно діяв на чолі загонів російської армії.

Повернувшись у 1794 році до Росії, він приймає російське підданство, а в травні 1799 року, уже маючи чин генерал-лейтенанта, був удостоєний імператором Павлом І титулу графа Російської імперії. Підчас російсько-турецької війни 1806-1812 років, загін, яким

командував Ланжерон, прославився, зокрема, в битві під Фрасіном, де він розбив 40-тисячний (значно переважаючий за чисельністю) загін турків, що наступав на Бухарест.

Під час франко-російської війни 1812-1814 років генерал-лейтенант Олександр Ланжерон теж досить вдало командував корпусом російської армії.

У 1815 році Указом імператора Олександра І він був призначений губернатором Новоросійського краю, покровителем іноземних колоній у Південній Росії, а також головнокомандуючим Бузьким і Чорноморським козацькими військами (1815-1823) та всієї прикордонної охорони (стражі).1

До обов'язків губернатора Ланжерон поставився надзвичайно відповідально. Ще його попередник герцог де Рішельє виношував ідею запровадження в Одесі порто-франко (вільної торгівельно-економічної зони). Ланжерон був великим прихильником цієї ідеї й одразу ж, із перших днів свого правління, заходився втілювати її в життя. Підстави для цього були: на той час Одеса вже перетворилася на значний центр міжнародної торгівлі. Узагальнивши пропозиції та думки з цього приводу економістів, бізнесменів, юристів та громадських діячів краю, Олександр Ланжерон подав до Кабінету Міністрів Російської імперії проект рішення з приводу запровадження порто-франко, а також його економічне й правове обґрунтування, на підставі якого 10 травня 1817 року з'явився відповідний Маніфест імператора Олександра І.

"Знаючи з досвіду багатьох років, - мовилося у тому Маніфесті, - які зручності надає порт Одеський у відпуску всіляких виробів ( шроизведений" ), якими багаті південні області імперії Нашої, і бажаючи створити нові способи та полегшення у розповсюдженні зовнішньої торгівлі І до збагачення Держави заохоченням промисловості Наших вірнопідданих. Все-милостиво даруємо й утверджуємо порту і місту Одесі права і волю торгівлі, які властиві порто-франко".

Завдяки статусу порто-франко, іноземні купці могли завозити різні товари, не сплачуючи мита, що одразу ж зробило Одесу надзвичайно привабливою для торгівлі, сприяло її економічному та культурному розвитку. За клопотанням графа де Ланжерона, в місті були відкриті Одеська Комерційна гімназія, Міське дівоче училище (1807), Чоловічий Благородний інститут та Інститут Благородних дівиць (1813-1814). Й нарешті, в травні 1817 року імператор Олександр І затвердив статут Рішельєвського ліцею, що прирівнювався до університету, першим директором якого був призначений настоятель католицьких церков Новоросійського краю абат де Школь. З благословення губернатора О. Ланжерона, та завдяки його клопотанням, у квітні 1820 року офіційно засновано Імператорський Ботанічний сад, для якого було надіслано близько 20 тисяч дерев та кущів з Нікітського ботанічного саду та до 100 тисяч дерев і кущів з Ольвіопільських і Тираспольських казенних дач.

Улітку 1822 року губернатор Новоросійського краю граф Олександр Ланжерон відчув, що літа і хвороби беруть своє і попросив відставки, яку було прийнято Указом імператора. 17 липня 1822 року він був увільнений від обов'язків губернатора, а на його місце призначено генерал-лейтенанта Ін-зова. Прощаючись з Одесою перед виїздом за кордон, на лікування, генерал Ланжерон звернувся до членів Одеського комітету (міської думи) з пропозицією спорудити в місті величний пам'ятник герцогу де Рішельє.

Пропозиція всім сподобалася, її було схвалено. Проте споруджено його було вже значно пізніше. Бтім, усі пам'ятали, що ідея належала Ланжеронові.

Через два роки Олександр Ланжерон повернувся до Одеси, де звів собі будинок на вулиці, яка згодом, після його

смерті, була названа Ланжеронівською. Ще й досі один із пляжів міста, до якого прилягає парк імені Шевченка, теж носить ім'я графа Ланжерона. Хоч як Олександр Ланжерон уникав участі в революційних подіях у Франції, проте уникнути цього в Росії йому не вдалося.

В 1826 році Указом імператора його було призначено членом Верховного кримінального суду, який розглядав справи декабристів* Відтак, його підписи е під вироками кільком учасникам цього повстання. Вийшовший 1829 році у відставку, цього разу - із членів Верховного суду, Олександр Ланжерон повертається до милої його серцю Одеси і вже не залишає її до самої смерті (1831).

А ось головнокомандуючим Бузьким козацьким військом О. Ланжерон був призначений уже після його відродження. Справа в тому, що в 1797 році Бузьке козацьке військо було ліквідоване, і це викликало рішучі протести з боку представників цього козацтва, та й сама військово-політична ситуація в Європі примусила уряд імперії відродити його, й 1803 року з'являється Указ імператора про відновлення цього козацького війська, цього разу - у складі трьох полків, по 500 козаків у кожному. При цьому, аби остаточно витруїти запорозькі козацькі традиції, полки ці було сформовано на зразок полків Донського козацького війська.

Незважаючи на те, що Бузьке козацтво прославилося під час франко-російської війни 1812-1814 року, одразу ж по завершенні цієї війни, в 1817 році, почалося перетворення козаків на військових поселенців. Але на той час військові поселення, з їх виснажливою трудовою та військовою повинністю, муштрою, відрядженнями на фортифікаційні роботи і деспотизмом російського командування, уже зажили собі такої лихої слави, що бузькі козаки почали відкрито бунтувати. Саме поєднання в поселеннях жорстокої солдатчини - з виснажливим кріпосництвом, призвело до того, що влітку 1817 року спалахнуло збройне козацьке повстання, яке тривало з липня по вересень. Безпосередньо активні збройні виступи бузьких козаків розпочалися з того, що близько 500 їх, на чолі зі старшинами Бабиченком та Гетьманенком, вирушили в похід на Вознесенськ, де на той час (з 1803) перебував центр козацтва. Сил, звичайно, було малувато, але мета - благородна: звільнити вже на той час заарештованих товаришів своїх та захопити козацькі клейноди. Моральною підтримкою повстанцям слугували чутки про те, що нібито переведення їх у військові поселенці відбувається з волі місцевого керівництва, в тому числі і з волі командуючого військами О. Ланжерона. І що насправді вже існує Указ імператора про відродження Бузького козацького війська.

Як і слід було чекати, шлях козакам перепинили солдати вознесенського гарнізону. Переговори ні до чого не призвели: ні звільняти козаків, ні віддавати громаді військові клейноди ніхто не збирався. Відбулися збройні сутички, під час яких пролилася кров. У свою чергу звістка про ці сутички призвела до загального повстання бузького козацтва. Це змусило О. Ланжерона, як губернатора та командуючого козацькими військами, перекинути на територію козацтва додаткові військові сили, котрі під кінець повстання сягали вже близько 10 тисяч багнетів.

Організованого збройного опору ці війська не зазнали, керівники повсталих чорноморських козаків не зуміли перетворити його на загальноукраїнське повстання за відродження Гетьманщини та запорозького козацтва; за здобуття Україною незалежності. Хоча подібні ностальгійні наміри в козаків існували.

Завершилося ж повстання тим, що частина козаків загинула у сутичках, а 93 учасника повстання було віддано під суд, при цьому вирок 64 з них був смертним. От тільки, побоюючись, що страта козаків призведе до ще ширшого й активнішого повстання усього українського козацтва, смертну кару засудженим було замінено покаранням шпіцрутенами та віддачею в солдати. Знову ж таки, вже як військових поселенців. На довічну солдатську службу рядовими солдатами, без права підвищення в чині, було засуджено й безпосередніх керівників повстання старшин Бабиченка та Гетьманенка.

Значно менше відомо про друге повстання бузьких козаків, котре спалахнуло в травні 1818 року. Можливо тому, що воно набуло меншого розвою та меншого розголосу. Проте й воно було рішуче придушене багнетами російських солдатів.

Ще до призначення генерала О. Ланжерона головнокомандуючим Бузьким та Чорноморським козацькими військами, значна частина чорноморських козаків у 1792 році була переселена на Чорноморську кордонну лінію, на річку Кубань. Відтак, уже за губернаторства Ланжерона, в 1820-1821 роках відбулася третя хвиля переселення з України на Кубань (друга була в 1808-1811) тих чорноморських козаків, котрі ще залишалися в приморській частині України, між Південним Бугом та Дністром. Крім того, на Кубань масово переселяли реєстрових козаків з Чернігівської і Полтавської губерній, а також слобідських козаків із Харківщини, поповнюючи таким чином лави Чорноморського козацтва, котре формувалося вже на просторах від межиріччя Кубані та Лаби - й до Азовського моря, і яке в 1860 році було перейменоване на Кубанське козацьке військо.

Втім слідів якоїсь особистої участі, а тим паче - особистої ініціативи генерала О. Ланжерона в цьому процесі, істориками не зафіксовано.

Надаючи однаково важливого значення й економічній і військовій розбудові краю, О. Ланжерон в середині 1820 року розділив посади одеського градоначальника і воєнного губернатора. І вже в травні того ж року Начальником міста Одеси було призначено голову Одеського комерційного суду Миколу Трегубова, якому належало опікуватися суто цивільними проблемами міста і порту, в той час, як військовий губернатор зосереджувався на проблемах захисту краю, утриманні війська, козацьких поселеннях. До речі, цікава деталь: тривалий час в Одесі існував "прирівняний до козацького" Одеський Грецький батальйон. Так от, ґрунтовно проінспектувавши, граф Ланжерон розформував його, визнавши "надалі непотрібним через цілковиту непридатність його чинів до військової служби".