Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть. Том 2: Історичні есе

Всесвітня велич козацької слави... Так, справді, всесвітня. Тисячі й тисячі синів України гартували її шаблями на величезних просторах від таврійських степів - до Балтики; від Персії та Кубані - до берегів Мальти і Скандинавії; від далекого Сходу до Піренеїв та Ла-Маншу.

Чи знаємо їх імена? Чи стали вони набутком історії? Чи подбали ми про те, щоб найславетніші факти хронік і літописів наших залишилися на скрижалях історії світової?

... І коли стюардеса літака оголошує, що здійснено посадку в паризькому аеропорту Орлі, то чи знайдеться на борту хоча б одна людина, котра пригадала б, що названо так це французьке літовисько на честь видатного українця, сина гетьмана Пилипа Орлика, французького "польового маршала ", одного з найвидатніших полководців Франції XVIII століття Григора Орлика? Що вже казати про іноземців? Чи багато знайдеться українців, чия душа здригнулася б, почувши не те, що назву літовиська, а й ім'я - справжнє, а не в французькій інтерпретації н самого гетьманича?

Та якщо французи все ж таки гідно вшанували пам'ять свого талановитого воєначальника, то для нас, українців, ім'я генерала Григора Орлика, сама його складна романтично-авантюрна історична постать, ще тільки повертаються з незвіді далекої минувшини.

Старовинне місто Батурин... Гетьманська столиця часів невпокійливого Івана Мазепи. Саме тут, у листопаді 1702 р., в родині гетьманського військового писаря, що був старшим канцеляристом генеральної військової канцелярії, і майбутнього гетьмана в еміграції Пилипа Орлика, народився " польовий маршал* Франції. Хрещеним батьком якого став Іван Мазепа, що теж провіщало, що на світ божий з'явилася людина непересічної долі.

З політичною реальністю тогочасної України Григору Орлику довелося зіткнутися вже у ... шестилітньому віці, коли, разом з матір'ю, молодшою сестрою і братом, він опинився в обозі гетьмана Мазепи. Куди ж, до якого політичного берега рухався цей обоз? За Десну, щоб з'єднатися з військами союзника шведського короля Карла XII. Причини, які змусили гетьмана Мазепу остаточно порвати з Московією, нині в Україні загальновідомі.

А далі була Полтавська битва, після якої семирічний Гри-гір Орлик знову виявився в обозі гетьмана Мазепи, який цього разу рухався до Дніпра. І так вже судилося майбутньому полководцеві, що дитяча пам'ять його мусила увібрати і розповіді старшин про варварства росіян, які винищили все населення Батурина, а саме місто зруйнували; і весь трагізм битви під Полтавою, і виснажливий перехід козацького обозу до Бугу, відтак - до Очакова і Хаджибея, а далі - до Дністра...

Ще на шляху до Бендер, літній, стомлений життям та військовими невдачами, гетьман Мазепа тяжко занедужав. Поразка під Полтавою, немічність гетьмана та божевільно непевний шлях через буджацькі степи, призвели до того, що між Мазепою та козаками, особливо, запорозькими, почали виникати непорозуміння. Саме в цій атмосфері непевності і придворної політичної боротьби й закладала українська еміграція свій табір у селі Варниця, в передмісті Бендер, поруч із яким закладали і свою ставку Карлополіс рештки шведської армії, на чолі з "Північним Левом" Карлом XII.

Розв'язки довелося чекати недовго: у ніч з 21 на 22 вересня 1709 року Мазепа помирає. Після пишних і шанобливих похорон, на гетьмана обирають генерального писаря Пилипа Орлика. Та оскільки майже вся спадщина І. Мазепи опиняється в руках його племінника А. Войнаровського, родина нового гетьмана, а відтак і сам Григір Орлик, змушені були жити в образливій бідності. Про злигодні родини Пилипа Орлика, в якій було восьмеро дітей, досить докладно мовиться, зокрема, в праці шведського дослідника Альфреда Єнсена "Мазепа", та в інших джерелах.

День виборів гетьмана - 5 квітня 1710 - пригадувався згодом Григору Орлику ще й тим, що саме того дня, на козацькій раді, було проголошено ^Конституцію прав і свобод Запорозького війська", в якій ішлося про державну незалежність України від Польщі та Московії, а кордони визначалися в межах кордонів, усталених за часів Б. Хмельницького. Так ось, саме положення цієї Конституції, ідеям якої Григір Орлик залишався відданим до останніх днів своїх, визначали згодом основи всієї політичної діяльності гетьманича.

А тим часом Петру І недовго довелося почуватися переможцем. У липні 1711 року він сам зазнає нищівної поразки від турок, у битві під Прутом, і лише великий викуп, та ще - територіальні поступки на користь Туреччини - зокрема, до неї відійшли Азов, Очаків... - врятували російського царя від ганебного полону, а його армію - від цілковитого винищення. Цікаво, що збирала кошти для викупу фаворитка Петра І, майбутня імператриця Катерина І. Вона ж умовила царя написати листа великому візирові (прем'єр-міністру) Туреччини Мехмету-Балтаясі, і через секретаря Петра І Шафірова передала йому величезну суму викупу.

Як повідомляє з цього приводу французький історик Жан-Бенуа Шерер: ". ..Цей міністр, вражений таким багатством, погодився на мир на кількох умовах, що їх він пред'явив цареві, і серед них - відхід від Азова. Він же забезпечив царю вільний відступ усієї армії, з обозом, незважаючи на докори та прохання шведського короля".

Але зауважимо" що докори та прохання висловлював не лише Карл XII, але й новообраний гетьман П. Орлик Намагаючись вплинути на цю ситуацію і не допустити перемир'я між турками та росіянами, він прибув до Ясс, щоб переконати великого візиря, або не укладати угоди з росіянами, або ж вимагати від них вивести війська з України. Для нас ця дипломатична місія цікава ще й тим, що в ній взяв участь 9-річний Григір. Щоправда, поки що лише на правах слухняного гетьманового сина. Але ще через певний час, після угоди з кримськими татарами, гетьман залишає його заручником хана Девлет-Гірея. При цьому гетьман вдавався до великого ризику, адже через два роки татари мало не стратили Григора. Чому? Та тому, що українські козаки взяли участь у битві проти турків і татар на боці шведів. Це була ще навіть не війна, а лише непорозуміння між Карлом XII та султаном, такий собі регіональний конфлікт. Але цього було досить, щоб ординці прив'язали Григора Орлика до коня, якого мали погнати у степ. Як свідчать історичні джерела, врятувало майбутнього генерала Франції лише заступництво ханового сина Калги-Султана та польського посла Сапіги.

У травні 1715 року Карл XII нарешті повертається до Швеції. Услід за ним - з родиною та найближчим оточенням - відбуває з Бендер і гетьман Орлик. Дбаючи про долю старшого сина і свого спадкоємця, гетьман вмовляє короля зарахувати свого 13-річного Григора до королівської гвардії. І Карл XII погодився. Під прапорами цієї гвардії Григір Орлик якраз і здобуває своє бойове хрещення у битві під Штральзундом, що на півночі Германії, під стінами якого шведські війська виступали проти об'єднаного війська датчан, німців та росіян..

Проте гвардійцем Карла XII Григір залишається недовго. Вже через рік він продовжує освіту в Люндському університеті, де, крім усього іншого, вдосконалює свою французьку. А загалом, доля вигнанця перетворює його на поліглота, який вільно володіє турецькою, польською, шведською, німецькою. Водночас, візити з батьком до Німеччини, Польщі, Австрії дозволили йому набувати досвіду дипломатичних зносин та дворового етикету. Це було дуже важливо, оскільки на той час Григір уже готувався стати на чолі козацького уряду у вигнанні.

Завершивши навчання, він, за протекцією польського короля Августа II, стає лейтенантом Саксонської гвардії, службі в якій віддає понад шість років. А відчувши, що саксонський двір зближується з російським, у чині капітана переходить в особисту охорону коронного гетьмана Польщі. У цей час Григір активізує діяльність групи козаків-вигнанців, що знайшла собі притулок у Польщі. План його був простим: об'єднати гетьманську еміграцію і, скоординувавши її дії з повстанням на Олешківській Січі, розпочати визволення України. Проте досить швидко виявилося, що здійснити це без авторитету гетьмана, який у цей час перебував у Греції, - по суті, під домашнім арештом та суворим контролем з боку турецького султана, - неможливо. До того ж, політична ситуація складалася так, що ні на Швецію, ні на пошматовану міжусобицями Польщу чи Туреччину - цього одвічного ворога України - покладатися не можна було. Залишалася Франція. Яка саме тоді набувала загальноєвропейського впливу.

До Парижа капітан Г. Орлик прибув у листопаді 1729 р., маючи рекомендаційні листи французького посла у Варшаві на ім'я першого міністра кардинала Флєрі та інших впливових політиків "Я впевнений в успіхові нашої справи" - збадьорено писав він напередодні свого прибуття до Парижа, батькові, в Грецію, - і неминучому визволенні Вашої Екселенції на користь козацької нації". Першим, з надзвичайною чемністю, його прийняв С. Лещинський, що перебував зі своїм занадто пишним як на екс-короля двором у містечку Шамбор. Це вже було визнанням. Наступною була 3-годинна аудієнція у міністра закордонних справ, яку капітан використав для ознайомлення Шовелена з історією України і козацтва. Ця розповідь справила на міністра таке сильне враження, що він стає надійним патроном Григора Орлика. А в прем'єра Флєрі капітан домігся дозволу на поїздку до Стамбула, де мав намір - за підтримки французького посла - вести переговори щодо подальшої долі батька і гетьмана Пилипа Орлика.

В усіх дослідженнях, пов'язаних з Григором Орликом, йдеться лише про його дипломатичні зусилля, намагання оживити самостійницький рух в еміграції та про участь в баталіях. Але чомусь ніхто не акцентує уваги на тому, що в особі Г. Орлика маємо видатного українського розвідника. Слід сказати, що агенти російського двору полювали на гетьмана П. Орлика та його сина, інших емігрантів. Росіяни підсилали найманих вбивць, вимагали від урядів видавати українських патріотів. Одначе Г. Орлика це не стримувало. До Солуні він прибув з документами на ім'я офіцера швейцарської гвардії. Це дозволило йому перебувати в Греції інкогніто, вести переговори з гетьманом, з'ясовувати політичну обстановку в Туреччині.

У розвідників існує таке поняття "агент впливу". Так ось, Г. Орлик, передусім, виступав, як агент впливу. Куди б не закидала його доля - до Швеції, Польщі, Німеччини, Франції, Туреччини, Криму... — скрізь він використовує всі легальні і нелегальні можливості, щоб підштовхнути уряди до війни проти Росії, поліпшити становище української еміграції. Здійснив він і кілька звичайних розвідницьких рейдів тилами ворога. Ось короткий виклад одного з них.

У черговий раз Г. Орлик прибуває до Стамбула під іменем французького офіцера Ая Мота. Оселившись в готелі "Французький палац", він налагоджує приятельські взаємини з послом Франції у Криму та представниками Криму в Туреччині, завдяки чому збирає дуже цінні відомості про стан справ в Україні і, зокрема, на Олешківській Січі.

Але й цього капітану здається замало. В липні 1732 року, вже маючи документ на ім'я лікаря Франка, він вирушає на турецькій фелюзі до Криму. Зупинившись в Бахчисараї, у резиденції місіонерів, він домагається аудієнції у хана Каплан-Гірея. Мета? Спонукати його до виступу проти Росії та до підтримки козаків. Так і залишившись для кримчаків французьким лікарем, Г.Орлик, у супроводі невеличкого гурту охоронців, знову вирушає до Стамбула, але вже суходолом. При цьому він примудряється потрапити на Олешківську Січ, де, не розкриваючи свого імені, має розмови з кошовим Іванцем, на власні очі бачить, що відбувається на Січі, визначає ступінь готовності козаків до антиросійської боротьби. Очевидно, російська розвідка вже здогадувалася, хто такий Франк насправді, тому що в Бессарабії на нього чатував гурт найманих татар-убивць. Проте хтось зумів попередити Орлика, і він щасливо уникнув зустрічі з російськими кілерами. А хіба не варта окремого пригодницького роману операція, внаслідок якої Г. Орлику, разом з кількома спільниками, за наказом короля Людовика XV, вдалося переправити з Парижа до Варшави, через ворожу Германію, майбутнього короля С. Лещинського?!

Смерть - у травні 1742 - гетьмана Пилипа Орлика застає Григора в діючій французькій армії, десь в Баварії. На той час, за особливі заслуги перед Францією, він уже мав титул графа і чин полковника, його знали при всіх королівських дворах Європи. Скориставшись із того, що 1741 р. Швеція знову оголосила війну Росії, полковник Орлик посилено листується з монархами Польщі, Франції, Криму, переконуючи цих володарів, що існування незалежної України - в інтересах усієї Європи. Ще впливовішим авторитет графа Орлика (або, на французький манер, Орлі) став по тому, як у грудні 1747 р., у Версалі, в присутності короля, відбулося його вінчання з впливовою та заможною аристократкою Луі-зою-Єленою Лє Брюн де Дентевіль, що родичалася з родинами Рошешуарів та Куртенуа,

Відтак Г. Орлик споряджає драгунський полк, в якому служать й українські козаки, що опинилися в еміграції. Полк стоїть у Лотарінгії, в Комерсі, майже поруч із родовим замком дружини - Дентевілем. На одному з прийомів у С. Лещинського Орлик познайомився з Вольтером, який подарував йому примірник своєї "Історії Карла XII". У праці " Вольтер і Україна" досліднику І.Борщаку вдалося переконливо довести, що доти Вольтер і Орлик тривалий час були знайомі заочно, і що своїми матеріалами гетьманич допомагав французькому мислителеві в його праці над історією Карла ХП, зокрема, в тій її частині, що стосувалася перебування короля в Україні та в Бессарабії.

Уже в чині генерал-майора, Г. Орлик воює зі своїми полками під саксонським містом Росбахом, штурмує Ганновер, бере участь у битвах під Ціммергавфеном та Лютцельбургом. Він стає одним з найпопулярніших французьких генералів. У битві під Бергеном, що неподалік Франкфурта-на-Майні, його було поранено в шию. Генерал Орлик командував тоді лівим флангом військ. І саме його 13 батальйонів у вирішальний момент - коли германці вже майже розгромили центр французів - врятували становище. Під ударами його військ, армія Фердинанда відступила, і під орудою Франції опинилася вся Франконія. Це була перша видатна перемога Франції у цій війні. І стає зрозумілим, чому король підвищує Орлика до генерал-лейтенанта. До речі, пораненого генерала Орлика заносять до будинку імператорського радника Гаспара Гете, де його мав нагоду бачити син радника, в майбутньому - видатний поет Вольфганг Гете. Ось така вона, доля. Тяжкопоранений "польовий маршал" мав би відлежатися, але назрівала чергова битва, цього разу під Мінденом. Орлик повертається у війська, але під час битви рана знову відкрилася і він помирає від втрати крові. Сталося це 14 листопада 1759 року. Поховано його десь на березі Рейну, неподалік родового замку Дентевілів. Але де саме - дослідники досі не з'ясували. На мій погляд, ми, в Україні, мали б насипати йому умовну могилу, з землею, взятою від Дентевіля. Епітафією ж на його надгробку могли б бути слова, взяті з листа Людовика XV вдові Г. Орлика: "Мадам, я втратив досконалого аристократа, Франція — сміливого й видатного генерала, ім'я якого залишиться у славетних анналах армії.."" Будьмо ж гідні пам'яті цього славетного козацького полководця Франції!