Історичне джерелознавство: Підручник

Початковим етапом структуризації джерелознавства був поділ його на теоретичне (загальне) і практичне (конкретне). Ці дві складові тривалий час були основними і мало не єдиними структурними одиницями. Проте з розвитком джерелознавства як окремої галузі історичної науки, вивченням поняття "історичне джерело", яке є наріжним у джерелознавстві, його функцій та завдань змінилося ставлення й до структурних частин джерелознавства. Вчені дійшли висновку, що, по-перше, ці дві категорії ("теоретичне" і "практичне") тісно пов'язані між собою. Якщо підходити до "практичного" як до "конкретного", то слід мати на увазі, що "конкретне", як логічна форма, включає як теоретичну, так і практичну частини; по-друге, структура джерелознавства набагато складніша і вимагає системного підходу до виділення структурних компонентів.

Одним із перших, хто спробував подати обґрунтовану структуру джерелознавства, був російський історик С. Шмідт. І хоча він також поділяв джерелознавство на теоретичне і конкретне, проте зміст конкретного джерелознавства розкрив так, що традиційною залишилася тільки назва. На думку вченого, теоретичне джерелознавство складається з теорії джерела та теорії пізнання джерела. А конкретне джерелознавство включає в себе розробку питань різних галузей історичної науки, різних типів і видів джерел; джерел окремого регіону, країни, періоду або окремої проблеми. Крім того, конкретне джерелознавство включає в себе джерелознавство окремих класів джерел, описове та емпіричне (прикладне) джерелознавство. При цьому загальне джерелознавство окремих класів джерел наближається до теоретичного джерелознавства і навіть може виступати самостійно як складова загальнотеоретичного джерелознавства ⁷ .

Оригінальну структурну схему джерелознавства запропонував російський історик І. Ковальченко. Він звернув увагу на наявність взаємозв'язку методології, методики і техніки дослідження. Вчений вживав як синоніми поняття теоретичного (загального) та конкретного (прикладного), що традиційно відповідає структуризації джерелознавства. У його схемі виділяються три напрями джерелознавчих досліджень. Перший напрям — теоретико-методологічний — пов'язаний з дослідженням історичних джерел у руслі аналізу відображально-інформативних процесів у суспільстві, тобто відбиває загально філософський аспект джерелознавства. Другий — загально-джерелознавчий, або суто дисциплінарний, його завданням є вивчення історичних джерел окремої епохи, або окремих їх видів, як явищ історичної дійсності. Третій напрям — прикладний, є основою для аналізу тих чи інших історичних явищ та процесів ⁸ . Така структурна схема джерелознавства повніше охоплює основні напрями джерелознавчих досліджень, глибше відбиває структуру джерелознавства як комплексної науки й водночас відкриває можливості для подальшої конкретизації цієї проблеми.

Найбільш обґрунтовану структуру джерелознавства розробив у докторській дисертації, а згодом і в ряді підручників український дослідник М. Варшавчик ⁹ . Його концепція структури джерелознавства базується на певній відмінності наукової теорії від практики. Вчений дійшов висновку про доцільність розмежування теоретичного джерелознавства і джерелознавчої практики. В укладеній ним схемі структура джерелознавства розглядається у чотирьох аспектах: логічному, предметному, функціональному та субдисциплінарному. Виходячи з цієї схеми структури історичного джерелознавства й ураховуючи сучасні теоретико-методологічні розробки в даній галузі, кафедра архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету ім. Тараса Шевченка працює над виробленням такого варіанту схеми, в якому органічно поєднувалися б основні структурні компоненти джерелознавства як комплексної науки.

Пропонований логічний аспект структури історичного джерелознавства включає чотири основні компоненти, які органічно пов'язані між собою: теорію, методологію, методику та практику джерелознавства.

Теорія джерелознавства (система знань про інформативні властивості історичного джерела, що розкриває його соціальну та гносеологічну природу) тісно пов'язана з методологією (системою теоретичних знань, на основі яких формуються метод і методика джерелознавства) і базується на загальноісторичних принципах пізнання. Саме методологія джерелознавства (принципи та правила дослідження джерела) лежить в основі його методики — системи прийомів і методів, які використовує історик при виявленні та критиці конкретних джерел. Разом усі ці складові утворюють систему теоретичних знань — методологію.

Предметний аспект структури джерелознавства передбачає виокремлення в ньому джерелознавства окремих історичних наук, історичних епох, проблем науки, сфер суспільного життя, окремих регіонів та окремих груп джерел. Стосовно змісту предметного аспекту структури джерелознавства зазначимо, що сучасне історичне джерелознавство включає багато структурних компонентів, які відповідають напрямам історичної науки та окремим її галузям. Як основу для їх класифікації можна обрати хронологічний, просторово-географічний, тематичний та інші принципи. Так, кожен із напрямів дослідження окремих джерелознавчих проблем відрізняється специфікою методів вивчення минулого, особливими прийомами критичного аналізу.

Наприклад, джерелознавство окремих історичних наук (всесвітня історія, історія України, єгиптологія) вирішує комплекс проблем джерелознавства, пристосовуючи їх до предмета даних наук: виявляє корпус джерел з обраної проблеми, систематизує та класифікує їх, визначає їхню потенціальну інформативність і т. ін.

Джерелознавство окремих історичних епох (давня історія, середньовіччя, нова історія, новітня історія) базується на загальних тенденціях історичного процесу і проходить два рівні свого дослідження: емпіричний і теоретичний. Перший із них ставить за мету згрупувати сукупність джерел, що містять соціально-історичну інформацію, а також факти про події та історичні процеси, що стосуються досліджуваного періоду історії. Другий рівень — теоретичний — включає аналіз і джерелознавчу критику сукупності фактичного матеріалу, його опрацювання та проведення узагальнень.

Торкаючись питання про дослідження окремих класів (груп) джерел, зазначимо, що всі типи, види і підвиди історичних джерел вимагають вироблення спеціальних методів і прийомів роботи з ними, окремо для кожної з класифікаційних груп. Найбільш поширеними є класифікації джерел за способом фіксування інформації: речові, зображальні, словесні та ін. ; за авторством; за ознакою призначення (нормативні, законодавчі); за внутрішньою формою та структурою (акти, листування, мемуари). Існує практика поділу джерел за змістом (з історії економіки, політики, культури і т. ін.). Докладніше проблеми класифікації джерел розглядаються у IV розділі.

Наступна комплектуюча предметного зрізу в структурі джерелознавства — це джерелознавство окремих проблем науки або її різноманітних тематичних напрямів (наприклад, "Джерелознавство опозиційного руху в Україні наприкінці XIX ст.", "Джерелознавство Великої французької революції XVIII ст.", "Джерела до вивчення українсько-російських стосунків у 1648—1657 pp."). Окремим зрізом структури джерелознавства виступає дослідження проблем окремих сфер суспільного життя (наприклад, джерелознавство історії культури, військової історії, економічної історії, зовнішньої політики тощо). Остання комплектуюча предметного аспекту охоплює історію окремих країн, народів, регіонів.

Функціональний аспект відбиває основні стадії роботи з джерелами. Структурно їх можна визначити у чотирьох послідовних етапах джерелознавчого дослідження: пошук та виявлення джерел, відбір джерел та їхня класифікація, джерелознавча критика, введення джерел до наукового обігу. Такий підхід загалом вважається традиційним.

Зазначимо, що аналіз структури джерелознавчої критики сприяє розробці теоретичних аспектів джерелознавства та його практичного застосування. Джерелознавча критика складається з двох етапів: аналітичної критики (досліджуються окремі джерела з метою отримання конкретних фактів) та синтетичної (досліджує комплекс джерел з метою отримання сукупності фактів). Аналітичне опрацювання джерела передбачає вирішення взаємопов'язаних питань: встановлення справжності й атрибуції джерела, з'ясування часу, місця і спонукальних мотивів його створення, текстологічний аналіз. Завершальний етап аналітичної критики — визначення достовірності, повноти та наукової значимості джерела й отримання з нього фактичної інформації (наукового факту). Аналітична критика логічно передує джерелознавчій синтетичній критиці, яка встановлює зв'язки між джерелами, формує їх комплекси, котрі стають об'єктом її вивчення. Дослідження такого комплексу джерел дає можливість отримати сукупність фактів з досліджуваної проблеми.

Окрім аналітичної і синтетичної критики в джерелознавстві часто застосовується фактична та логічна критика. Завданням останньої є перевірка достовірності джерела шляхом зіставлення вміщеної в ньому інформації з об'єктивною логікою розвитку історичних подій. Тобто, якщо джерельна інформація не суперечить логіці досліджуваних суспільних процесів, джерело може бути достовірним, а якщо дані джерела свідчать про явища, неможливі з точки зору логіки історичних подій, — є підстави для сумнівів щодо їхньої достовірності. Звичайно, і така критика є досить умовною, оскільки в історії відомо чимало подій, які суперечать не тільки законам логічного мислення, а й здоровому глузду.

Важливим видом джерелознавчої критики є фактична критика, метою якої є перевірка повноти і достовірності джерела шляхом зіставлення його фактичної інформації з інформацією інших джерел, особливо тих, аутентичність яких не підлягає сумніву. Повноцінна джерелознавча критика сприяє реальній оцінці джерела, визначенню його достовірності та наукової цінності. Оскільки четвертий, субдисциплінарний аспект розкриває особливі зв'язки джерелознавства з великою групою дисциплін спеціального призначення, які займають специфічне місце в його структурі, розглянемо цей аспект окремо.