Соціологія: пер. с англ.

Аж до самого початку дев'ятнадцятого сторіччя ув'язнення рідко використовувалося для покарання злочинів. Більшість малих і великих міст мали свою в'язницю, та була вона, як правило, дуже мала, і там не могли водночас розмістити більш як трьох-чотирьох в'язнів. Такі в'язниці використовували або щоб "охолодити" за ніч п'яничок, або для утримання людей в очікуванні суду. В найбільших містах Європи були й більші тюрми, але утримували там переважно засуджених до страти злочинців. Ці інституції дуже відрізнялися від тих тюрем, які стали будуватися у великих кількостях, починаючи з дев'ятнадцятого сторіччя. Тюремна дисципліна була слабкою або й узагалі не існувала. Бувало так, що засуджених до страти кидали в підземелля, й до самої страти вони нікого, крім свого тюремника, не бачили, але частіше в'язнична атмосфера була навдивовижу вільною й легкою, якщо рівняти до сучасних стандартів.

Джонатон Ейтол, історик злочинності, описав життя в Ньюґейті, одній із давніх лондонських в'язниць. То було гомінке, велелюдне місце, яке вирувало відвідувачами, що приходили сюди о будь-якій годині дня. В 1790 р. один із в'язнів влаштував у тюрмі бал, що, очевидно, траплялося нерідко: "Чай пили о четвертій пополудні під звуки скрипок і флейт, після чого товариство танцювало до восьмої вечора, коли було подано холодну вечерю. Гулянка закінчилася о дев'ятій годині, коли в'язницю зачиняли" (АМоІІ, 1954, р. 66). Найпоширенішими методами покарання за злочини аж до дев'ятнадцятого сторіччя було забиття людей у колодки, батоження, таврування розпеченим залізом або повішення. Ці покарання відбувалися здебільшого в громадських місцях, і дивитися на них приходило багато людей, чи не тисячі. Перед повішенням засудженим надавали слово, щоб вони могли виправдатись або заперечити свою вину. Натовп або підбадьорював бідолаху схвальними вигуками, або кричав і свистів, залежно від того, як оцінював його промову.

Сучасні в'язниці ведуть свій родовід не від колишніх темниць і підземель, а від робітничих будинків. Робітничі будинки з'явилися в більшості європейських країн у сімнадцятому сторіччі, в той період, коли феодалізм доживав свої останні дні; багато селян утратили можливість працювати на землі й стали бурлакувати. В робітничих домах їм давали їсти, але примушували перебувати там більшість часу і тяжко працювати. Проте робітничі доми стали також притулками для людей, про яких ніхто не хотів дбати: недужих, старих, недоумкуватих та душевнохворих.

Протягом вісімнадцятого сторіччя в'язниці, притулки та лікарні поступово стали дедалі більше відрізнятися. Реформатори почали скасовувати традиційні форми покарання, вважаючи, що позбавлення волі є ефективнішим засобом боротьби зі злочинністю. Убивство стали вважати найтяжчим злочином, мірою того як розвивалися права на індивідуальну свободу в рамках ширшої політичної системи: адже вбивство людини — найбільше порушення прав індивіда. А що в'язниці почали вважати закладами, де злочинців можна перевиховати і дисциплінувати, ідея привселюдного покарання стала поступово відмирати.