Соціологія: пер. с англ.

Найбільші латиноамериканські міста також оточені незліченними рядами халуп, заселених новітніми мігрантами та родинами, котрих зігнали з місця роботи по відбудові міста і прокладання автомагістралей. У Мехіко-Сіті більше третини населення проживає у кварталах, де немає протічної води, а в чверті будівель відсутня каналізаційна система. У місті є старий центр, ділові райони, райони розваг та фешенебельні квартали (це все, що бачить більшість туристів).

Водночас майже по всьому периметру міста розташовані занедбані будинки, або трущоби. У місті е великий фонд житла, субсидований державою, проте проживання в цих будинках вимагає такого рівня доходу, який має не більше як 40 відсотків міського населення. Лише близько 10 відсотків городян може придбати чи орендувати помешкання на приватному ринку житла. Для решти мешканців це недоступно. Більшість самі дають собі раду — впорядковують територію і зводять власні будинки. Найчастіше такі поселення є, власне, незаконними, однак міська влада заплющує на це очі.

У Мехіко-Сіті налічується три види районів " народного житла". Пролетарські колонії — це зліплені власноруч жалюгідні халупи на околицях міста, здебільшого самоправно. Більше половини населення Великого Мехіко живе в таких оселях. Більшість цих районів були заселені скватерами не спонтанно, а з мовчазної згоди місцевих органів влади та за допомогою нелегальних забудовників. Останні мають місцеву мережу агентів, яким жителі цих районів змушені регулярно платити. Земельні ділянки, зайняті поселенцями, найчастіше перебувають у державній або комунальній власності, яку, згідно з мексиканською конституцією, заборонено продавати або передавати у приватні руки.

Другий вид помешкань — це vecindadas, або нетрі. Вони знаходяться здебільшого в старих кварталах міста, де численні родини туляться у занедбаних будівлях. Два мільйони чоловік животіє у таких нетрях, в умовах, не менш злиденних, як скватери. Третім видом є ciudades perdidas, або злиденні містечка. Вони подібні до colonias proletarias, однак розташовані не на околицях міста, а в його центрі. Деякі з цих поселень останніми роками були зруйновані органами міської влади, а їхні мешканці перебралися до околиць.

94 відсотки федерального району Мехіко-Сіті становлять забудовані квартали, і лише 6 відсотків припадає на вільні ділянки. Рівень "зелених насаджень" — парків та відкритих ділянок з трав'яним покриттям — набагато менший, ніж навіть у найгустіше заселених містах Північної Америки чи Європи. Найбільшою проблемою є забруднення, яке спричинюється переважно вихлопами безлічі автомобілів, автобусів і вантажівок на розбитих дорогах міста, а також промисловими підприємствами. За деякими оцінками, проживання в Мехіко-Сіті дорівнює випалюванню 40 цигарок щодня. У березні 1992 року забруднення досягло свого найвищого рівня. Тимчасом як рівень озону трохи менше 100 пунктів вважався "задовільним" для стану здоров'я, того місяця він досяг 398 одиниць. Урядові довелося розпорядитися закрити на деякий період промислові підприємства і школи та заборонити проїзд по вулицях 40 відсотків автомобілів. Один з журналістів так змальовував місто в той період: "З висоти... Мехіко-Сіті, ледь видиме крізь густу сіро-коричневу завісу, виглядало ніби під час грозової зливи. Внизу місто було геть сухим і запорошеним, але "скупане" в озоні" (1992).

Тим часом ще якихось тридцять років тому Карлос Фуентес міг назвати свій роман про Мехіко-Сіті — "Там, де повітря таке чисте".