Соціологія: 100 питань – 100 відповідей

Якщо в XIX столітті домінували захоплення сучасністю, віра в прогрес, розум, техніку, науку, то в XX ст. — критичні мотиви, акцентування негативних сторін нового суспільного устрою.

Першим критику сучасності розгорнув Карл Маркс, виділивши в якості основної причини всіх негараздів людського спів буття — "відчуження". Позбавлений в капіталістичному суспільстві можливості контролювати процес власної праці робітник, що торгує власною працею як товаром на монополізованому господарями власності ринку праці, переживає відчуження, піддається дегуманізації. Замість того, щоб одержувати радість від вільної, творчої праці, він страждає, займаючись рутинною працею, що руйнує його особистість.

Послідовники Маркса розповсюдили мотив відчуження і на політику, і на освіту, і на культуру, і на сімейне життя, і на споживацьку сферу. Неомарксист Еріх Фромм, наприклад, визначає сучасне суспільство як божевільне, хворе, де потреба "бути" підміняється боротьбою за те, щоб "мати".

Герберт Маркузе вважає результатом відчуження появу "одномірної людини", все життя якої обмежується роботою і споживанням. "Те, що засоби масової комунікації гармонійно, часто непомітно змішують мистецтво, політику, релігії і філософію з комерційною рекламою, означає, що ці сфери культури приводяться до спільного знаменника — товарної форми. Музика душі стає ходовою музикою. Визнається не істинна цінність, а грошова вартість. Тут — зосередження раціональності status quo і початок будь-якої відчуженості реальності".

Фердінанд Тьонніс в книзі "Спільність і суспільство" як причину сучасності розглядає втрачену спільність. Він вважає, що прагнення до незацікавлених самоцінних контактів з іншими людьми в рамках спільності в сучасному суспільстві витісняються зацікавленими, вигідними контактами, цинічними маніпуляціями, тобто сутнісна воля підміняється вибірковою, на місце Gemeinschaft приходить Gesellschaft, внаслідок чого природні спільноти зникають, а люди розчиняються в анонімній масі робітників, урядовців, споживачів або в "публіці".

Послідовник Тьонніса Девід Рісман відзначає, шо замість зв'язків сумісного мешкання, етнічної, релігійної або класової подібності формується "самотній натовп", який легко відкликається на заклики демагогів, чекаючи авторитарного або навіть тоталітарного режимів "закону і порядку", компенсуючи свою власну фрустрацію і самотність деструктивними, антисоціальними діями.

Третя причина критики походить від Макса Вебера, який вважав, що крайня раціональність, результативність і інструментальність соціальних організацій створює для суспільства "залізну клітку", забираючи його свободу. 3. Бауман також відзначав, що максимальна бюрократизація, холодна технічна ефективність і обачність ніби дозволяють відкинути моральні обмеження в сучасному суспільстві.

Четверта причина критики розвивається під гаслом аномії. Вважаючи, що тільки в ході соціалізації егоїстична, антисоціальна істота перетворюється на людину, Еміль Дюркгейм виказував побоювання, що в ході швидких соціальних змін норми і цінності піддадуться ерозії, розмиються категорії добра і зла, і люди виявляться дезорієнтованими, позбавленими коренів.

П'ята причина критики, як справедливо відзначає Петер Штомпка, пов'язана з типовою для сучасності ідеєю панування людини над природою, або завоювання природи. На тлі деструктивних наслідків стихійної індустріалізації, урбанізації і технічного прогресу (виснаження родовищ природної сировини і запасів води, винищування цілих видів фауни, забруднення навколишнього середовища, небезпечних мутацій бактерій і вірусів тощо) людство все більше усвідомлює необхідність створення умов для стійкого розвитку (sustainable growth).

Шостий критичний момент — розподіл світу на зони благополуччя і бідності. В своїй теорії імперіалізму Володимир Ілліч Ленін стверджував, що, здійснюючи імперіалістичне захоплення чужих; земель, країни-загарбники забезпечують інтереси пануючого клас; (дешева робоча сила, доступна сировина і ринки збуту).

Пізніше в різного роду "теоріях залежності" Франк, Кардозо Барбер, Хантінгтон та інші дослідники попереджували про наростаючий конфлікт між заможною Північчю і бідним Півднем, про зіткнення між цивілізацією багатства і цивілізацією бідності і т.п.

• Процес "індустріалізації" війни, тероризму, збройних конфліктів став сьомим предметом критики сучасності. Тільки протягом одного XX століття в результаті військових дій загинуло понад 100 млн. чоловік, що зв'язано, по крайній мірі, з трьома обставинами, типовими для сучасності:

по-перше, з колосальним розвитком військової техніки, аж до появи атомної зброї, що створює можливість масового знищення людей; по-друге, з конфліктом економічних інтересів між державами, обумовленого прагненням до вигоди, прибутків, до того, щоб заволодіти чужими багатствами і підпорядкувати собі інших людей;

по-третє, з тим акцентом, який переноситься на "раціональну ефективність, на інструментальне трактування людей, що дозволяє відмовитися від стримуючих моральних гальм, які могли б утримати від самих жорстоких руйнувань і масового геноциду, що кояться в ім'я державних, національних, релігійних або етнічних інтересів і виявів лояльності".

За сторіччя свого існування сучасність як достатньо динамічна і експансивна суспільна формація сама піддавалася глибинним трансформаціям, які описані в концепціях еволюційних, циклічних і діалектичних змін.

Деякі автори, звертаючись до схеми еволюційних змін, вважають, що "майбутнє вже було". Відомі вже з минулого нинішні тенденції просто виявляються ще чіткіше, тому можна прогнозувати, передбачати майбутні образи. За цими ідеями приховуються уявлення про лінійну спрямованість розвитку.

Оскільки всі суспільства проходять одні і ті ж стадії, то сьогодні серед них можна сміливо указати більш "сучасні", відсталі і взагалі примітивні. Дивлячись на США, Японію, Тайвань, Німеччину, Швейцарію, можна уявити, як будуть виглядати в майбутньому країни Другого і Третього світу.

Такий підхід виявляється в концепції постіндустріального суспільства. розробленій Данієлом Беллом і Аленом Туреном, в якій презентовано багатовимірний образ суспільства майбутньою, яке повинно з'єднати всі нинішні найважливіші тенденції розвитку, або, як визначав ці тенденції Джон Нейсбіт, "мегатренди".

Багато авторів зосередили свою увагу на який-небудь одній обраній ними тенденції. Наприклад, Ральф Дарендорф писав про "суспільство обслуговуючого класу", вважаючи, що з традиційного промислового сектору основні структури виробництва і зайнятості перемістилися в сектор широко розвинених і диференційованих послуг: торгівлі, фінансів, адміністрації, транспорту, комунікацій, охорони здоров'я, відпочинку і т.д.

В майбутньому суспільстві автоматизація і роботизація звільнять людей від необхідності щоденної роботи і нададуть їм більш широке поле вільного часу і розширення шансів саморе- алізації.

Пітер Друкер описав майбутнє "суспільство знання", в якому заводське і фабричне виробництво і відтворювання поступиться місцем виробництву і відтворюванню знань, які і будуть головним товаром в економіці майбутнього суспільства. В наступних теоріях "інформаційного суспільства" підкреслюється вирішальне значення виробництва інформації, революційні наслідки комп'ютерних технологій, особливо Інтернету.

Інший підхід до проблеми майбутнього образу суспільства заснований на використанні циклічної ідеї: "просування в майбутнє повинно обернутися поверненням до минулого". Все більш повне відчуття негативних аспектів і наслідків "сучасності породжують ностальгічну концепцію повернення до втраченого минулого.

На основі ідеалізації минулого будуються надії на відновлення сильної традиційної сім'ї, відродження общини, реконструкцію ідентичності, на повернення від секуляризації до релігії, на поворот від монополії науки і техніки у бік містичного, магічного і інтуїційного мислення, на відмову від споживацького способу життя в ім'я вищих духовних цінностей.

Класик циклічної теорії Пітірим Сорокин бачив майбутнє як повернення від пануючої "матеріалістичної ментальності" до "ідеалістичної ментальності". Рональд Інглехарт ставить акцент на "пост матеріалістичних цінностях" (якість життя, здоров'я, фізична повноцінність і досконала фізична форма, багатий досвід і знання, товариське спілкування і таке інше), розвиває теорію посилення цих тенденцій в майбутньому.

Британський соціолог Ентоні Гідденс виводить зміни в характері сучасності, шо мають тенденцію до гальмування її негативних наслідків, з самої природи сучасної формації.

Характерний для сучасності розвиток знань, виробництво, зростаючий вплив засобів масової інформації, легкість обміну інформацією ведуть до появи в суспільній свідомості нових істотних компетенції, які Гідденс визначав поняттям "рефлективність" (здібність, схильність до роздумів, до аналізу).

Здатність суспільства бачити негативні тенденції і робити превентивні дії, щоб мінімізувати небезпечні наслідки, знаходить своє виявлення в тиску соціальної думки, в мобілізації соціальних рухів, в політичних діях.

В унісон ідеї"пророцтв, що збуваються самі по собі" Роберта Мертона (усвідомлені колективами в даний момент прогнози частіше за всього не виконуються, бо люди вживають для цього відповідні заходи), Ентоні Гідденс показує, що сила сучасності полягає також в тому, шо суспільство само містить в собі механізм самовиправлення.

Третя схема міркувань про суспільство майбутнього виходить з діалектики. Майбутнє являє собою подолання і минулого, і теперішнього часу. Це радикальна новизна, фундаментальна, якісна зміна.

Френсіс Фукуяма стверджує, що закінчилася довга епоха конфліктів, боротьби, воєн і революцій під знаком різних ідеологій, і перемога демократії у світовому масштабі означає якісну зміну політики, яка відтепер буде спиратися на консенсус і орієнтуватися на максимально успішне розв'язання життєвих проблем людства.

В той же час ані "кінця ідеології", що передбачав у 1960-і роки Данієл Белл, ані "кінця історії", в тому значенні, яке надавав йому на початку 1990-х Фукуяма, не видно: вибухнули етнічні і релігійні війни на Балканах, в колишніх радянських республіках, почався наступ ісламського фундаменталізму і т.п. Абсолютно інший характер, як підкреслює польський соціолог Петер Штомпка, має інша концепція, що також витікає з діалектичної схеми — постмодернізму (за термінологією Зігмунта Баумана, "пост сучасності").

Крайній радикалізм тут полягає в повному запереченні будьяких історичних або соціальних закономірностей: все те, шо відбувається не може бути подоланням минулого, оскільки не має з ним ніяких систематичних зв'язків.

Основний стан суспільства — sui generic, який характеризується:

руйнуванням і "підривом" традиційних соціальних ієрархій — класових, економічних, расових, сексуальних і т.п.;

повним пануванням споживацьких благ над людьми;

остаточною втратою ролі суб'єктів;

витісненням міжособистісних відносин їхньою симуляцією;

підміною культури "гіперреальністю", в якій образи, уявлення, гра знаків, підміняють реальність, а у результаті — хаос вражень і фантазій.

Заперечуючи у принципі можливість наукового знання, спрямованого на виявлення закономірностей і формулювання законів в суспільствознавстві, постмодернізм все ж таки являє собою один з можливих варіантів бачення майбутнього у ряді багатьох існуючих теорій.

На рубежі XX—XXI ст. людство входить у фазу "певної сучасності", в якій всі ознаки "сучасності" набувають свого граничного втілення. В розвитку цієї теорії брали участь Ентоні Гідденс, Скотт Леш і Ульріх Бек. Вони відзначали, що сучасність не закінчилася, а виступає нині в більш чітких і виразних формах. "Ми не втручаємося в якийсь новий період, наступний за сучасністю, скоріше ми входимо в епоху, в якій всі наслідки сучасності стають більш радикальними і універсальними, ніж це було раніше", — заявляє Гідденс.

Серед найголовніших відмітних особливостей "пост сучасності" Ентоні Гідденс відзначає наступні:

• Вимога довіри до технічних і організаційних систем високого рівня складності. В нашому житті присутні численні "абстрактні системи", наприклад: системи комунікацій і телекомунікацій, фінансові ринки, міжнародні транснаціональні корпорації, засоби масової інформації, енергетичні мережі, гідравлічні системи. Вони складають контекст, в якому проходить наше життя. Тому надання їм апріорі певної довіри є неодмінною вимогою нормального існування.

• Нові розміри і форми ризику, а саме "ризику, створеного" в ході цивілізаційних і технологічних змін. Визнаючи вічність і універсальність ризику як повсюдного чинника соціального життя, Ульріх Бек показує, що ризик набуває нової якості. В "суспільстві ризику" на перший план виходить не той ризик, який викликаний контактами людини з природним оточенням, а ризик, створений самою людиною. Причому людина здатна усвідомлювати його розміри тільки постфактум (вибух атомного реактора в Чорнобилі або в Ісландії (на "Трьох милях"), епідемія СНІДу, парниковий ефект, зміна клімату і разом з тим це — і повсякденний ризик, пов'язаний з дорожнім рухом).

Не маючи можливості забезпечити свою безпеку, люди вимушені жити у супроводі ризику, причому вони самі створюють нові організаційні і інституційні контексти дій, в яких ризик стає їх основною сутністю (фінансові біржі, екстремальні види спорту, азартні ігри і т.п.)

Гідденс відзначає, що в пізній сучасності міняється "характер ризику". Об'єктивно наступає глобальна експансія ризику: він все частіше стосується мільйонів людей, розповсюджуючись через межі національних держав.

Біржовий фінансовий крах, отруєння навколишнього середовища, атомна катастрофа, парниковий ефект — це події, наслідки яких не мають територіальних обмежень. Ризик однаково загрожує багатим і бідним, політикам і пересічним громадянам, зіркам екрану і маргіналам.

В ситуації секуляризації людина залишається наодинці з тим, що їй загрожує. Крім того, на тлі більш високого рівня масової освіти, що відкриває людям очі на загрози і виклики сучасності, зростання переконання в безсиллі фахівців, руйнування сліпої віри в можливості медицини, техніки запобігти лиху, нестримно розповсюджується відчуття ризику.

• Непрозорість, нестабільність і хаотичність соціального життя. Це виникає з чотирьох обставин:

1)при управлінні "абстрактними системами" з'являється більше шансів для несподіваних конструктивних помилок, неминучими є помилки операторів; людський чинник виявляється тим не надійнішим, чим складніше система;

величезна безліч суб'єктів, шо діють одночасно, тобто чинників, які взаємно перехрещуються і накладаються один на одного, дають непередбачені і ненавмисні результати;

завдяки рефлексії, тобто здатності аналізувати суспільний устрій і будувати прогностичні моделі, готується грунт для пророцтв, які здатні збуватися самі собою. В результаті цього людина вже не може бути упевненою в правильності своїх уявлень про світ, тим паче, що і світ постійно міняється в результаті дій, мотивованих саме цим аналізом; диференціація інтересів і цінностей різних людей і груп приводить до крайнього релятивізму, до втрати елементарних орієнтирів і принципів оцінки дій і суспільних ситуацій.

• Прогресуюча економічна, політична і культурна глобалізація, яка є важливою і вагомою особливістю "пізньої сучасності". Услід за Е. Гідденсом, П. Штомпка виділив чотири типової по- зиції, які люди займають перед лицем посиленого ризику і нестабільності:

прагматичне ухвалення життя таким, яким воно є, витіснення з свідомості думок про загрожуючі небезпеки ("мені по горло вистачає своїх проблем");

послідовний оптимізм і віра в те, що через обставини, що щасливо склалися, домінування здорового глузду, небезпека і нестабільність розсіються ("завжди знайдеться який-небудь вихід"); цинічний песимізм, через котрий люди наперед погоджуються з невідворотністю загрози і поспішають насолодитися життям, жити сьогоднішнім днем ("оскільки всім нам належить загинути, то, по крайній мірі, поки живемо, візьмемо від життя все, що можна взяти, всі його радощі");

радикальна боротьба з джерелами загрожуючих негараздів за допомогою мобілізації громадської думки, формування соціальних рухів, організації пропагандистських акцій ("всі разом, спільними зусиллями, ми можемо відвести цю біду, протистояти цим загрозам").