Е. Гусерль розглядав проблематику життєвого світу в рамках філософської дисципліни, яку він називав феноменологічною психологією і предмет якої визначав як "людську самість у всій сукупності дійсного і можливого життя свідомості, у тому числі конкретного життя взагалі". У конкретності життя Гусерль сподівався шукати не тільки вирішення актуальних теоретичних проблем філософи, але і вирішення виявленої ним (і не тільки ним: усвідомлення ненадійності існування було лейтмотивом європейської думки перших трьох десятиліть минулого століття) кризи науки і життя.
Як підійти до цієї конкретності, як схопити її в її невловимій життєвості? Згідно з Гусерлем, наука не дає можливості проникнути в життєвий світ, навпаки, вона підмінює живий людський світ світом об'єктивованих абстракцій. Отже, стверджує Гусерль, необхідно зробити редукцію стосовно науки, до значень елементів світу, отриманих від науки, стосовно наукової картини світу взагалі. Здійснивши подібну редукцію, ми повторимо шлях науки, але пройдемо його в зворотному напрямку, тобто повернемося до вихідного пункту — до донаукових значень світу. Таким способом відновлюється чужий науці світ повсякденного життя, або, за термінологією Гусерля, життєвий світ. Вивчення життєвого світу, який являє собою сукупність первинних, фундуючих (термін Гусерля) інтенцій, повинно розкрити процес виникнення з нього різних систем знання, у тому числі об'єктивних наук, пояснити ставлення останніх до життєвого світу і тим самим наділити їх недостатнім людським змістом.
Для життєвого світу, за Гусерлем, характерні безпосередня очевидність, інтуїтивна вірогідність його феноменів, які розуміються і приймаються індивідом як такі, тобто суб'єктивна вірогідність, причому суб'єктивність життєвого світу, — це "анонімна" суб'єктивність. її зміст визначається не активністю суб'єкта, а феноменами світу, що наявні у сфері суб'єктивності, як суб'єктивними, так й інтерсуб'єктивними. Ще одна надзвичайно важлива властивість життєвого світу: він являє собою ціле, оскільки саме в цілому він виступає як щось самоочевидне, самодостовірне. Це ціле не має чіткої архітектоніки, його структура невизначена, не експлікована.
Стосовно активності суб'єкта життєвий світ є "обрієм" усіх його цілей проектів, інтересів незалежно від їх тимчасових, просторових, ціннісних та інших масштабів. Але будь-яка організуюча, рефлектуюча діяльність (включаючи наукову) веде, вважає Гусерль, до зосередження на тому чи іншому аспекті життєвого світу, до виникнення "закритих" світів (прикладом може бути світ фахівця) опосередкованих особливою метою і недоступністю відразу їх збагнути Тому Гусерль пише: "...тематично знаходячись у нашому приватному світі (під впливом вищої мети, яка створює цей світ), "життєвий світ" залишається нетематизованим". Однак це не означає, що життєвий світ не стосується організованої практичної дальності. Навпаки, "кожна мета припускає його, навіть універсальна мета – збагнути світу науковій істині – припускає його, і до роботи, і в ході роботи припускає знову і знову, як у своєму роді сутнісне Життєвий світ є цілісною структурою людської практики, і будь-яка організована діяльність з дослідження визначеної частини життєвого світу, вилучаючи її тим самим із сукупності очевидно зрозумілого, продовжує існувати (і не може не існувати) у життєвому світі, спираючись на незрозуміле, непояснене, нерефлектоване знання його.
Але, думає Гусерль, дотепер життєвий світ як такий не був предметом дослідження, оскільки вчені, як, утім, усі, хто керується у своєму житті метою, проектом, інтересом, хто організовує свою діяльність, "сліпі до всього, крім цілей і обріїв своєї справи. І чим більше зумовлює життєвий світ те, чим вони живуть, чому належить уся їхня "теоретична діяльність", чим більш стає він засобом їхньої діяльності, що "лежить в основі" як теоретичного обговорення, так і обговорюваного предмета, тим менш є він для них темою". Звернутися до життєвого світу означає звернутися до глибинної реальності соціального життя. На думку Гусерля, це повинно зняти властиву об'єктивній науці (насамперед природній) претензію на розкриття реальності, відкривши науці її дійсне місце у світі, ставлення до людської суб'єктивності. Пафос філософа спрямований проти нібито "чистого" пізнання, відірваного від безпосередності людського життя.
Учень Гусерля Шюц при вивченні життєвого світу ставив ту ж мету, що і Гусерль, хоча його інтереси зосереджувалися насамперед у сфері соціальних наук. "Предметом усіх емпіричних наук, — писав Шюц, висвітлюючи відповідні положення теорії Гусерля, — є світ як перед-дане, але вони, ці науки, як і їхній інструментарій , самі є елементами цього світу". Виходить, науці, якщо вона дійсно бажає бути "строгою", необхідна не стільки формальна строгість, тобто логічна формалізація і так звані об'єктивні наукові методи, скільки з'ясування її генезису й зумовленості світом перед-даного, з якого воно народжується й у якій живе. Цей світ, що передує об'єктуючій науковій рефлексії, світ людської безпосередності, феноменальний (у гусерлівському розумінні) світ відчуття, прагнення, фантазування, бажання, сумніву, твердження, спогаду про минуле і передбачення майбутнього тощо, інакше кажучи, — це життєвий світ. Шюц визначає його як світ, у якому "ми, як людські істоти серед подібних собі, живемо в суспільстві та культурі , залежимо від їхніх об'єктів, що впливають на нас і, у свою чергу, піддаються нашому впливу". Але соціологія не повинна приймати цей світ "на віру" як дане. Навпаки, її завданням стає дослідження природи цієї даності.
У звичайній соціології ця проблема не виникає. Те, що інші люди існують та їхні дії мають суб'єктивний сенс, що люди орієнтують свої дії відповідно до дій інших, що комунікація і взаєморозуміння можливі, — усе це, за Шюцем, передбачається як дане. Передбачається, але не аналізується. У такому випадку теорія і методи соціології не можуть бути адекватно обгрунтовані, а їхня строгість і науковість виявляються настільки ж ефемерними, як і об'єктивність будь-якої нормальної людини, що керується інтересами своєї справи. Чи може в такому випадку наука претендувати на об'єктивність?!
Шюц починає своєрідну філософсько-соціологічну одіссею: він розглядає становлення соціальної об'єктивності, починаючи з найелементарніших процесів конституювання, породження змістів у "потоці досвіду", звертаючись до конституювання "об'єктів досвіду", потім "значущих дій", що володіють "суб'єктивним змістом" (у дусі Вебера) і так далі аж до конституювання об'єктивних соціальних структур у взаємодії індивідів. Це на думку Шюца, і є соціологія життєвого світу.
Незалежно від того як оцінювати результати шюцівського дослідження, прагне ввести поняття життєвого світу в соціологію виявилося дуже плідним, про що свідчить подальший розвиток дисциліни. Поняття життєвого світу стало загальноприйнятим (хоча і втратило ту строгість, що мало в контекст, феноменологічної філософії); у багатьох більш пізніх концепціях соціологи життєвий світ, світ безпосередньо людської життєдіяльності став протиставлятися "системі як сукупності об'єктивованих твердих структур, що примусово впливають на поведінку людей. Це поняття застосовується в соціології, як правило, інтуїтивно, йому бракує строгої визначеності, іноді життєвий світ ототожнюється з тим, що можна назвати повсякденним життям, а іноді - зі світом культури. Але широке застосування цього поняття симптоматичне, тому що вказує на те, що, використовуючи тільки об'єктивістський соціально-структурний підхід, неможливо пояснити процеси, які протікають у суспільстві. Можна сказати, що соціологія "тужить" за життєвим світом, але дотепер не в змозі ввійти в нього, хоча запропоновано досить багато версій розуміючої соціологи, яка саме і вважає пізнання життєвого світу своїм головним завданням і метою.
