Тема 1 ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ: ЛЕКЦІЯ 4

Количество просмотров: 6872 Роздрукувати

Зовнішня політика України - Овсій І.О.

Овсій І. О. Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року): Навч. посібник. — 2-ге вид. — Київ: Либідь, 2002. - 240 с.


  • Зовнішня політика Галичини й Волині до об'єднання двох князівств
  • Міжнародна діяльність Галицько-Волинського князівства за Данила Галицького та його наступників

    Зовнішня політика Галичини й Волині до об'єднання двох князівств.


    Коротенька передісторія Галицько-Во-линського князівства полягала ось у чому. В 980—990 ро¬ках Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь як міста червенські. На Волині було засноване ним місто Воло¬димир, що стало столицею цього краю. У Галичині ж центр політичного життя перемістився з Перемишля до Галича, поблизу якого знаходилися стратегічні кар¬патські соляні копальні. Правили Волинню й Галичиною різні князівські династії, про які згадуватимемо, вихо¬дячи з нашої тематики.

    Історики для зручності часто об'єднують Галичину й Волинь у одне князівство, хоча чудово знають, що у XII і на початку XIII століття це були повністю самостійні князівства. Вони відрізнялися між собою навіть способом правління. До речі, чимало істориків вважа¬ють, що Галичина була оригінальною і в цій справі. Якщо Володимир та Москва за формою правління були абсолютистськими, а Новгород — республіканським, то Галичина була олігархічною, бо в ній не князь мав абсолютну владу, не віче обирало князя та інших вищих керівників республіки, а правила боярська олігархія, яка часто ні в що не ставила князя. Це призводило до серйозних політичних катаклізмів на цій багато¬страждальній землі.

    М. Карамзін цілком правий, коли намагається дово¬дити, що після монголо-татарської навали навіть дер¬жавна система цієї частини України стає відмінною від усіх інших частин колишньої Київської держави. Тепер кожне князівство змушене в силу політичних обставин і різних інтересів проводити свою й зовнішню політику. Наприклад, Новгород найбільшою для себе загрозою вважав навалу німецьких лицарів, Полоцьк мусив рахуватися з литовською небезпекою. Ростов і Суздаль побоювалися волзьких болгар. Київ знемагав від нападів половців. Галицько-Волинське ж князівство страждало від поляків та угрів.

    Власне, можна цілком підтримати твердження дея¬ких істориків, що після занепаду Києва як центру ук¬раїнських земель таким центром поступово, але впев¬нено стала Галицько-Волинська земля. Захована за бо¬лотами та лісами, прикрита ними від степових кочовиків, прихована певною мірою Карпатами від зазіхань по¬ляків та мадярів, Галицько-Волинська земля після за¬непаду Києва переймає від нього не лише функції внутрішнього центру, а й зовнішньополітичні функції, Об'єднавшись 1199 року, ці два князівства у XIII столітті охоплювали 90 % населення, яке проживало в межах кордонів нинішньої України.

    Але розповідь про початок самостійної політики кня¬зівств цього південно-західного регіону можна повести з князя Володимирка (1123—1153 рр.). По суті, він першим відокремився від Києва й потім активно протидіяв усім намаганням київських князів впливати на розвиток подій у Галичині. Багато прикрощів завдавав йому небіж Іван Берладник, який у боротьбі за владу наводив на Во¬лодимирка то поляків, то київських князів.

    Володимирко проводив незалежну зовнішню політику. У боротьбі проти угорського короля Гейзи він спирався на союз із візантійським імператором Еммануїлом Ком-нином (сестра Володимирка була одружена з грецьким царевичем), а проти київського великого князя — на союз з його ворогом, суздальським князем Юрієм Дов¬горуким, Останній союз був скріплений шлюбом Воло-димиркового сина Ярослава з донькою Юрія.

    Проте саме Володимиркові належить сумнівна честь порушення клятвеної присяги з цілуванням хреста. Він захопив у боротьбі з київським великим князем цілу Погоринську волость. Ізяслав об'єднався з угорським королем Гейзою й рушив походом на Володимирка. Припертий до стіни, Володимирко заприсягнувся Богом з цілуванням святого хреста, що відновить статус-кво. Та коли настав час повертати волость, Володимирко посміявся з посла Ізяслава, який нагадав йому про необхідність дотримання положень угоди. Вражений по¬сол відбув додому, а клятвопорушник того ж дня нагло помер, що красномовно за свіжими враженнями роз¬писано в літописі.

    Спадкоємець його Ярослав (1153—1187 рр.) недаремно був названий Осмомислом, тобто «людиною, яка має вісім відчуттів». Людина палкої й сильної вдачі, Ярослав розширив кордони князівства аж до гирла Дністра, тобто до нинішньої Молдови. Він встановив широкі диплома¬тичні зв'язки з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбароссою. Спирався він і на допомогу Юрія Довгорукого, а також зятя Ігоря Святославича, за якого віддав свою дочку, ту саму Ярославну, яка гірко оплакувала свого чоловіка, що потрапив у полон. До речі, у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислові відводяться дуже теплі рядки характери¬стики: «Галицький Осмомисле-Ярославе! Ти високо сидиш на своїм золотокованім престолі, підперши гори Угорські (тобто Карпати) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши ворота Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях тече! Ти одчиняєш ворота київські: стріляєш з батьківського золо¬того стола салтанів по далеких землях!» Це, мабуть, перший поетичний виклад зовнішньої політики одного з монархів середньовіччя.

    Ярослав, маючи досить високі державні прибутки, не зупинявся навіть перед тим, щоб у разі необхід¬ності найняти військо. Так, 1173 року він найняв у поляків військо за три тисячі гривень срібла. При ньому галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне море, торгували з Олешшям у гирлі Дніпра, Галицькі ри¬балки ловили рибу в Дністровському лимані. У са¬мому Галичі можна було зустріти купців зі сходу й заходу, тут перехрещувалися впливи Візантії й Західної Європи.
    Проте Ярославові чинили сильний опір бояри. Вони не визнали його повторного шлюбу й дитину від цього шлюбу. А законний, так би мовити, син став п'яницею й гультіпакою. Бояри вигнали цього Володимира й за¬просили на престол Романа Мстиславича Волинського з роду Мономаховичів.

    Це відразу ж призвело до великої чвари. Володимир утік до Угорщини шукати притулку й захисту. Король Бела НІ прийшов з військом, витіснив Романа й зайняв Галич. Але це була тільки форма, та не суть допомоги. Адже Бела III не повернув Галич Володимирові, а про¬голосив себе «королем Галичини» й залишив своїм намісником у Галичі сина Андрія. За нього був і угор¬ський гарнізон, який дедалі більше виявляв свої чу¬жинські настрої. На Галичині почалися заколоти проти угрів. Володимир утік з-під арешту до Фрідріха Бар-баросси по допомогу. Імператор готувався до свого зна¬менитого хрестового походу й не хотів упритул пе¬рейматися галицькими справами. Але й зовсім втрачати на них вплив не захотів. Він доручив своєму васалові польському королеві Казимиру Справедливому допо¬могти Володимирові. З допомогою польських військ Во¬лодимир утвердився на галицькому престолі.

    Але, як пише Орест Субтельний, Володимир став дуже залежним від бояр. «Цей прикрий епізод став типовим, що часто повторювався протягом наступних 50 років: сильний князь об'єднує землі; бояри, побою¬ючись втрати своїх привілеїв, звертаються до його слаб¬ших наступників, тим часом даючи чужоземним країнам привід для втручання; потім настає хаос, що триває, доки на арені не з'являється інший сильний князь і не опановує ситуацією».

    Два сини Володимира не повернулися з Угорщини. Тому Галичина відійшла до Романа Мстиславича. То був не перший у його бурхливому житті престол. На ньому він пробув недовго (з 1199 до 1205 р.), але уславив своє ймення навіки. Саме він об'єднав Галич і Волинь, надзвичайно зміцнив у цьому боярському гнізді княжу владу. Проте найбільші успіхи прийшли до Романа у зовнішній політиці. Після об'єднання Галичини й Волині Роман зайняв Київ, завдав поразки суздальським су¬перникам. За його князювання під одну руку потрапили всі князівства- української землі, за винятком Черні-гівського, — Київське, Переяславське, Галицьке та Во¬линське.

    Щоб захистити свої землі, Роман здійснив низку нечувано сміливих походів проти половців. «Він кидався на поганих, — свідчить літописець, — як лев, був сер¬дитий як рись, губив їх як крокодил, проходив через їхні землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого Мономаха, що понищив поганих ізмаїлтян, так званих половців». Цей літописець наголошує на тому, що іменем Романа половці лякали своїх дітей, Литовські хроністи згадують, що Роман запрягав по¬лонених литовців у плуги й орав ними, звідки пішла приказка: «Ой, Романе, Романе, худо живеши, Литвою ореши».

    Роман підтримував тісні стосунки з Візантією, Угор¬щиною, мав зносини з папою Інокентієм III. Зберігся переказ, ніби папа пропонував Романові королівську корону за прийняття католицтва, проте князь з обу¬ренням відкинув пропозицію як неприйнятну. Дехто з істориків вважає це легендою. Проте подібне папа зро¬бив стосовно сина Романа — Данила. Під кінець свого життя Роман втрутився в боротьбу двох династій німецької корони. І загинув він, потрапивши до засідки на поль¬ських землях (1205 р.).

    Загибель його була передчасною не лише у звичай¬ному розумінні цього слова. У Романа залишилося двоє малолітніх синів: Данилові було три роки, а Василь¬кові — рік. Скориставшись їхнім малолітством, впливові бояри прогнали їх разом з вольовою матір'ю княгинею Анною. Вдова Романа з дітьми спочатку зачинилася у Володимирі-Волинському. Потім зі страху перед боя¬рами вона втекла до Польщі. Польський король Лешко залишив її з меншим сином у себе, а старшого, Данила, відіслав до угорського короля Андрія. З цього часу розпочався майже 40-річний період, названий у літописі «великим мятежом». А для Данила з Васильком він позначився роками тяжких поневірянь по чужих дво¬рах, з чужої ласки й милості. Можливо, саме тому братів з'єднувала така дружба, яку рідко можна зустріти між рідними.

    Держава Романа перетворилася на жаданий предмет поділу між Польщею та Угорщиною, але вистачало й інших претендентів на цей ласий шматок. Додавали жару й властолюбні бояри. Спочатку вони запросили на князювання трьох братів Ігоревичів. Для багатьох бояр ця акція стала фатальною помилкою. Бо сини головного героя «Слова о полку Ігоревім» не бажали ділитися владою ні з ким. Конфлікт настільки загост¬рився, що княжичі винищили майже п'ятсот бояр. Зголом Ігоревичів вигнали, а ще пізніше їх піймали і стра¬тили. Потім бояри вчинили нечуване в середньовічній державі. Вони висунули та обрали князя зі свого се¬редовища — Владислава Кормильчича.

    З цим не могли змиритися ні двоє могутніх сусідів — польський та угорський королі, ні інші князі. Лешко та Андрій умовилися посадити в Галичині угорського королевича, який мав одружитися з польською княж¬ною. Загалом під виглядом боротьби за справедливість Польща забрала собі частину Галичини з Перемишлем і Берестейщину. Молодим Романовичам залишалася тільки Волинь. Галичину знову окупувало угорське військо. Угри вже носилися з планами введення в Галичині церковної унії.

    Скоро інтереси колишніх союзників, претендентів на галицький спадок, розійшлися. Андрій посварився з Лешком і за згодою останнього та галицьких бояр кня¬зем став новгородський князь Мстислав Удалий, Це сталося 1219 року. Данило тяжко пережив таке вирішення чужинцями долі його батьківщини, проте мусив зми¬ритися й навіть одружився з донькою Мстислава, спо¬діваючись по його смерті посісти врешті-решт батьківський престол.

    Поляків та угрів не задовольнило закріплення цього краю за якимсь одним князем. Вони знову пішли війною, цього разу на Мстислава. Лише з допомогою литовців і половців Мстислав з Данилом знову здобули Галич. Але під час укладання миру Мстислав обійшов Данила вдруге, пообіцявши віддати свою молодшу дочку за угорського королевича Андрія, якого мав на меті зро¬бити своїм спадкоємцем. Проте Данило не опускав рук. Він наполегливо йшов до мети: повернути свою бать¬ківщину. Смерть Мстислава (1228 р.) підштовхнула його до ще активніших дій. Тепер уже в нього починають проступати риси майбутнього талановитого дипломата. Данило вміло використав внутрішні чвари в Польщі, Щоб розколоти набридлу йому коаліцію цієї країни з Угорщиною, а сам почав воювати за галицький стіл проти угрів.

    Міжнародна- діяльність Галицько-Волинського князівства за Данила Галицького та його наступників.


    На Долі цього непересічного князя яскраво видно роль боярства, яке мало особливу силу та вплив у Галичині. Тричі брав Данило Галич (1229, 1233, 1237 рр.) і лише останній раз остаточно, а то бояри всіляко намагалися перешкодити утвердженню сильного й авторитетного князя. Для цього використовувалися як зовнішні сили, так і власне прагнення до влади без урахування інтересів народних мас. 1238 року Данило розгромив німецьких лицарів під Дорогичином (тепер це територія Польщі). Наступного року він зайняв Київ і послав свого намісника для захисту міста від татар. І тільки 1245 року, через сорок літ після смерті батька, Данилові вдається заво¬лодіти галицьким столом.

    Основним джерелом для пізнання його бурхливої діяльності є літопис, автор якого, зрозуміло, певною мірою ідеалізує свого героя. Проте зі сторінок цього джерела перед нами постає справжній державець, фігура велета й у бою, і за столом переговорів. Данило як ніхто інший серед князів свого часу розумів ситуацію, вмів майже блискавично її оцінити, на підставі навіть недостатніх даних визначити свої подальші дії.

    З літопису ми дізнаємося й про те, що найбільших неприємностей Данилові завдавали татари. Адже вони намагалися підкорити собі й віддалене Галицько-Во-линське князівство. Ритуал покірливості вже встано¬вився — князя викликали в Золоту Орду. Ці поїздки були небезпечними, бо не всі князі поверталися додому. Чимось не сподобався Батиєві Михайло Чернігівський — і був замордований. Данило довго зволікав після ви¬клику з поїздкою і вирушив у дорогу, коли вже стало небезпечно далі відтягати подорож. Батий прийняв га-лицького князя приязно, не піддаючи принизливому ритуалові східного поклоніння старшому. Данило не виказав своєї відрази під час пригощання кумисом, тому Батий звелів налити йому вина на знак пошани до гостя. Після 25-денного гостювання Данило повер¬нувся додому з ім'ям слуги й ханського данника. Проте якби він не поїхав на поклін — сильна орда ще б раз прокотилася по його володіннях. Саме так карали непокірних князів.

    Почуття приниження не проходило. Данило зрозумів своїм проникливим розумом, з якою величезною поту¬гою він та й інші князі руські мають справу. Тому почав посилено готуватися до боротьби з цією темною силою. А для цього слід було провадити всі підготовчі роботи таємно та знайти відповідних союзників. Все, що знаходилося на схід від його володінь, було підкорене татарами. Тому галицький князь закономірно мав звернутися до Заходу, до якого ще не дійшли орди Батия. Там Данило почав шукати собі спільників. Але не по¬кидала його надія й на об'єднання певної частини русь¬ких князів, особливо майбутніх українських земель, які були йому ближчими за умовами існування й за історичною долею.

    Насамперед Данило замирився з королем угорським і навіть одружив свого сина Лева з його донькою. Двічі ходив допомагати своєму сватові Белі угорському проти німецького імператора й короля богемського. Угри дивувалися вишколеності руських полків, їхній татарській зброї та пишності самого князя. А той був вбраний у багатий грецький одяг, обшитий золотим мереживом. Сідло, шабля, лук були оковані дорогоцінними металами з блискучим різьбленням.
    "встановивши мирні відносини з Угорщиною та Поль¬щею, Данило звернувся до папи Римського Інокентія IV з проханням допомогти зібрати слов'ян на хрестовий похід проти монголо-татар. Галицький князь чудово ро¬зумів, що за таку допомогу доведеться заплатити дуже високу ціну. А тому запропонував навіть передати свої володіння під церковну юрисдикцію оплоту католициз¬му — Ватикану. Папі Римському сподобалася така слухняність одного з найнепокірніших православних князів, тому він підтримав пропозицію Данила.

    Проте князь дедалі більше переконувався, що, крім балачок, нічого суттєвого для боротьби з татарами папа не робить. Чи це спричинювалося певним розкла'дом політичних сил, чи неспроможністю папи подати конкретну допомогу, але з небажанням у тому признатися — все ж далі суто символічних жестів справа не рушила. Інокентій IV прислав Данилові королівську корону, і 1253 року в Дорогичині посланець папи вінчав його на короля. А ко¬ли й після цього конкретної допомоги не надійшло, Данило різко обмежив свої контакти з Римом, Не домігшись хрестового походу від освіченого За¬ходу, Данило самостійно розпочав боротьбу з могутнім ворогом — монголо-татарами. Усі боялися виступити проти ординців, а галицький князь не злякався. За дорученням батька син Данила Лев вигнав монголо-та¬тар з Бакоти, полонивши баскака *. Темник Куремса, який

    * Баскак (тюрк.) — монголо-татарський воєначальник, представник хана, проводив облік населення і збирав данину в підкореній країні. — Ред.

    не зміг взяти Кременець, боявся Данила. Поступово у галицького князя визрів намір визволити Київ, оскільки основні сили ворога перебували далеко на сході. Упро¬довж короткого часу Данило відібрав у монголо-татар міста між Бугом і Тетеревом. Ординці не могли довго миритися з таким становищем. Вони досить оригінально примусили Данила своїми руками знищити надію на власне визволення. Справа в тому, що князь багато уваги приділяв укріпленню центральних своїх опорних пунктів. Коли вдруге прийшли монголо-татари, вони, посилаючись на попередні переговори Данила з Батиєм, поставили умовою нормальних подальших дипломатич¬них відносин негайне зриття всіх укріплень. І князь, зціпивши зуби, мусив дивитися, як за його ж наказом руйнують навіки зроблені мури. Це сталося 1259 року.

    Невдачі боротьби з монголо-татарами не призвели до послаблення того значного впливу, що його мав Данило Галицький на своїх західних сусідів. Через його великий авторитет в Мазовії литовський князь Міндовг, країна якого почала підноситися і про яку ми ще ве¬стимемо мову, був змушений піти на територіальні по¬ступки в Мазовії. А на знак доброї волі та людяних стосунків на майбутнє Міндовгу довелося дати згоду на шлюб двох своїх дітей із сином і донькою Данила.

    Активніше за будь-якого іншого галицького прави¬теля Данило вів справи у Центральній Європі. Вдало використовуючи династичні шлюби, він одружив свого сина Романа з наступницею Бабенберзького престолу Гертрудою і зробив навіть спробу, хоча й невдалу, посадити сина на австрійський герцогський престол.

    Помер Данило в 1264 році. Він вважається одним з найславетніших серед усіх правителів західних князівств. Його досягнення на тлі міжнародних обставин були справді видатними. Відновлення й розширення батьківських володінь не завадили Данилові стримувати польську та угорську експансію. Навпаки, Данило органічно поєд¬нував усе це. Завдяки вміло організованій зовнішній політиці він домігся високого соціально-економічного й культурного рівня розвитку своїх володінь, можливо, одного з найвищих у Східній Європі. Хоча Данилові Галицькому не вдалося утримати Київ і скинути осто¬гидле ярмо, він зумів звести натиск монголо-татар до мінімуму. І не в останню чергу шляхом зваженої та розсудливої зовнішньої політики. «У відносинах до своїх західних сусідів, — писав Микола Костомаров, — як і взагалі в цілій своїй діяльності, Данило, завжди від¬важний, неустрашимий, але разом із тим великодушний і добрий до наївності, менше всього був політиком... Цей князь уявляв собою повну протилежність обереж¬ним і хитрим князям східної Русі, котрі, при всій різно¬манітності своєї вдачі, засвоювали від своїх батьків та дідів політику хитрощів та насильства і звикли не роз¬биратися в засобах задля досягнення мети... Особа Да¬нила Галицького зостається благородною, найбільш сим-патичною постаттю в цілій старій українській історії».
    Михайло Грушевський дуже суворо підходив до оцінки зовнішньої політики Данила. Вчений закидав князеві, нібито «його дипломатія була хаотична, його політика супроти татар короткозора, непевна, уривочна. Він не вмів організувати якогось широкого союза руських князів, ані опертися на народні маси». А от С. Томашівський іншої думки. Він вважав, що в особі Данила Галицького «зійшла до гробу одна з найідеалістичніших постатей української історії; розумний, лицарський, культурний, гуманний, при сім енергійний».
    Після смерті Данила на Волині та Галичині особливо помітних змін не сталося. Стереотип правління в цих двох землях (один — сильний князь, а другий — підлеглий йому) традиційно продовжили сини: Данилів — Лев (1264—1301 рр.) і Васильків — Володимир (1270—1289 рр.). Щоправда, взаємини між синами були не такі безхмарні, як між їхніми батьками. Це були люди з різними ха-рактерами, що успадкували від своїх батьків найви-датніші риси. Володимир не бажав брати участь у війнах і дипломатичній діяльності, віддавав перевагу будівництву міст, замків, церков. А Левові дуже відповідало його ім'я. Честолюбного й невгамовного князя поглинали політичні пристрасті. Тимчасове ослаблення Польщі че¬рез внутрішні чвари й Угорщини, зруйнованої монго-ло-татарським нашестям, Лев вдало використав для своєї експансії.

    Спираючись на союз із чеським королем Вац-лавом II, Лев захопив у Польщі Люблінське воєводство. Коли в Угорщині помер останній король із династії Арпадів, Лев захопив Закарпатську Русь. Активно діяв Лев у Польщі, навіть домагався польського трону в Кракові. Він скористався усобицями в Литві після смерті Міндовга. Лев остаточно підкорив ятвягів і переніс північний кордон своєї держави за Нарву. Незважаючи на войовничу політику Лева, наприкінці XIII — на по¬чатку XIV століття Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні сусіди були тимчасово ослаблені.

    Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. З літописів дізнаємося, що він був талановитим правителем. Особлива шана віддавалася йому за те, що після переходу київського митрополита на північний схід у Володимир-на-Клязьмі (1299 р.) Юрій 1303 року домігся від Константинопольського патріарха права заснувати в Галичині окрему митрополію,

    Останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили удвох. У той час зростала могутність Литви, що непокоїло князів. Тому вони уклали союз з Тевтонським орденом, який давно вже спрямовував свою експансію на схід і шукав для цього спільників. Стосовно монголо-татар князі про¬вадили незалежну, навіть ворожу політику. Мабуть, і загинули вони разом у боротьбі з монголо-татарами, бо причина їхньої смерті (1323 р.) невідома.
    Через відсутність прямих нащадків могутні галицькі бояри обрали князем польського кузена Романови¬чів — Болеслава Мазовецького. Він перестав вважати себе поляком, навіть ім'я змінив, став називатися Юрієм. Князь відвойовував у поляків їхні землі, поновив союз з німецькими лицарями проти литовців. Але черговий конфлікт з боярами закінчився для владного князя трагічно: його отруїли 1340 року, облудно звинувативши в намаганнях введення католицизму й потуранні чу¬жоземцям. З тих пір Галичина й Волинь потрапляють під владу чужоземних правителів.

    Заслуга Галицько-Волинського князівства в історичній долі українського народу дуже велика. Воно впродовж тривалого часу протистояло асиміляції з боку Польщі, а частково й Угорщини та інших держав. Ґрунтуючись на культурно-національних традиціях Київської Русі, Галицько-Волинське князівство сприяло поширенню в Україні західноєвропейських впливів, нейтралізувавши однобічні візантійські віяння. Йому вдалося розірвати династичні й церковно-політичні зв'язки із Суздалем та припинити асиміляційний тиск північного сусіда, що сприяло утвердженню українського етносу на своїх землях.

    ЗМІСТ


    Rambler's Top100