Зовнішня політика України (від давніх часів до 1944 року): Навч. посібник

Автор: | Рік видання: 2002 | Видавець: Київ: Либідь | Кількість сторінок: 240

Тема 5 УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ЄВРОПИ ІІ пол. XVII—XVIII ст.: ЛЕКЦІЯ 3

•  Боротьба українських емігрантів за повернення незалежності Україні
•  Колонізаторська політика Петра І щодо України
•  Остаточна ліквідація автономії України


Боротьба українських емігрантів за повернення незалежності Україні.


Як уже згадувалося, прихильники Мазепи, які покинули разом з ним Батьківщину, стали ледь чи не першими політичними емігрантами. За ме¬жами України вони продовжували боротьбу за визво¬лення Батьківщини з-під московського ярма. А за кор¬доном опинилися такі відомі в Україні особи, як гене¬ральний обозний Іван Ломиковський, генеральні бунчужні Федір Мирович, Іван Максимович, генеральний осавул Григорій Герцик, прилуцький полковник Дмитро Гор-ленко, старшини Довгополенко, Нахимовський, Третяк та ін. Вони намагалися за допомогою створення нових союзів і коаліцій визволити Україну. Реальною силою українських емігрантів було запорізьке військо, що налі-чувало кілька тисяч козаків. Після ліквідації Запорізької Січі кримський хан виділив їм місце у своїх володіннях неподалік від гирла Дніпра, де й була створена так звана Олешківська Січ (нині Херсонська область). На чолі української еміграції став найбільш наближений до Мазепи (автор кількох панегіриків про гетьмана й багатьох відомих дипломатичних документів) Пилип Орлик.

Після смерті Мазепи емігранти вирішили продовжити славетну традицію виборів гетьмана. І 5 травня 1710 року рада в Бендерах обрала гетьманом Орлика. Його відразу ж визнали шведський король і турецький султан. З Карлом XII була негайно укладена навіть спеціальна угода, за якою король зобов'язувався не складати зброї, аж поки Україна не буде звільнена з-під московського панування. Проте найголовнішим документом цього пе¬ріоду є для нас, та й не лише для нас, договір, скла¬дений Орликом зі своїми виборцями — запорожцями. Власне, це мала бути Конституція самостійної Української держави, за яку боролися українські емігранти. Вона становить для нас величезний інтерес як пам'ятка пере¬дової європейської думки.

Договір відкривається урочистою декларацією про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Далі викладалися принципи майбутнього державного устрою України. В ній було дуже багато республіканських засад, засно¬ваних на запорізьких традиціях, про які тодішнє західне суспільство могло лише мріяти. Як було сказано в до¬говорі, «гетьманське самодержавство» мало бути обме¬жене генеральною радою, яка складалася не лише з генеральної старшини й полковників, а й із виборних депутатів від кожного полку. Гетьман не міг приймати і важливі рішення без генеральної ради.

Від поляків запозичався сейм, відомий своїм демо¬кратизмом. Він мав збиратися тричі на рік. До його складу входили полкова й сотенна старшина, депутати й посли від запорізького війська. Щоб уникнути гро¬шових зловживань, які траплялися в минулому, договір чітко розмежовував кошти державного скарбу і особисті кошти гетьмана. Значна частина статей договору при¬свячувалася соціальному, так би мовити, захистові най-бідніших верств населення. Програмувалася ревізія зе¬мельних маєтків, незаконно захоплених старшиною. Ма¬ли бути скасовані всі податі й павинності, накладені на селянство. Заборонялося брати людей «у підводи», ставити військо на постій, чинити інші утиски сільському населенню, Скасовувалися ненависні державні моно¬полії, відкупи й оренди, ярмаркові податі й інші тягарі. Вся конституція пройнята демократизмом і ліберальним духом. Подібних конституцій не мала жодна цивілізована держава тодішнього світу.

Орлик робив і практичні кроки на шляху визволення України. Уклавши договори з кримським ханом та по¬ляками, він спробував повернути Правобережну Ук¬раїну, Успіх супроводжував його похід, аж поки ті фатальні союзники — татари — не почали грабувати й хапати бранців. Орликові довелося через султана виз¬воляти населення, захоплене татарами на Правобережжі.

Ці дії Орлика певною мірою наблизили війну між Росією й Туреччиною, Війна склалася дуже невдало для розбещеної полтавською перемогою російської армії. На річці Прут російське військо на чолі з самим Петром І потрапило в оточення. Справа могла завершитися для царя кепсько, якби він не знайшов стежку до турець¬кого візиря й не підкупив його. За солідний бакшиш* візир випустив царя з пастки. Але хабар не вплинув на умови Прутського миру (1711 p.), яким завершився цей похід. За його умовами цар урочисто зрікся всіляких претензій до Правобережної України і обіцяв не втру¬чатися в козацькі справи. Росія повертала Туреччині Азов і Азовське узбережжя.

Щоправда, візир недовго розкошувався царським зо¬лотом. Обурений Прутським миром Карл XII поскар¬жився султанові, і візир поплатився головою. Але в інших підкуплених російським золотом дорадників сул¬тана голови залишилися на плечах, тому Порта ра-тифікувала Прутський мир. Петра І дуже непокоїла діяльність українських емігрантів. Щоб применшити їхню активність, цар почав тероризувати родичів, які зали¬шилися в Україні, їх вивозили до Москви й на північ, вимагали писати до своїх рідних в еміграцію з про-ханням припинити антицарську діяльність.

Орлик залишився вірним своїй ідеї. Упродовж майже тридцяти прожитих в еміграції років він весь час намагався спричинити війну між Росією й Туреччиною. Мета залишалася старою — визволення України. Проживаючи в різних країнах, Орлик закидав європейські двори меморандумами й нотами, використовував кож¬ний міжнародний конфлікт на сході Європи, щоб порушити клопотання про вирішення українських справ. Зросла могутність Росії після Полтавської баталії ви-клика'ла острах у багатьох європейських монархів. Ча¬стина країн була знесилена війнами, інші, як задоволена умовами Прутського миру Туреччина, просто не хотіли воювати. Орлик так і помер у вигнанні, а з ним надовго зійшла в могилу ідея незалежної Української держави, аби воскреснути набагато пізніше.

*Бакшиш (перс. — дарунок) — хабар. — Peд.

Але українські землі залишилися, українці на них жили. Ці терени були об'єктом різнопланових міжнародних відносин, тому ми маємо повне право говорити про їхню участь у зовнішній політиці тих держав, до складу яких вони входили.

Колонізаторська політика Петра І щодо України.

Якщо визначити конкретний вплив Полтавської битви на загальноукраїнські справи, то доведеться констату¬вати, що український південь був відданий туркам і татарам, Правобережна Україна — полякам. Доступ до Чорного моря був вкотре закритий. Центр України — Київщина, Поділля, Волинь — знову опинився в чужих руках.

Взагалі Петро І дуже швидко розібрався з менталітетом українців. В одній зі своїх промов у Сенаті він сказав: «Сей малороссийский народ и зело умен, и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает российскому государ-ству и лучший мед умственньїй, и лучший воск для свещи российского просвещения, но у него єсть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не по-сягая на свободу и язьік, дотоле он будет волом подь-яремньїм и светочью российского царства: но коль скоро посягнут на его свободу и язьік, то из него вьірастут драконовьі зубьі, и российское царство останется не в авантаже». Проте у ставленні до України та її народу він частенько забував ці слова.

Петро І послідовно проводив свою централізаторську політику щодо України. Зрозумівши, яку небезпеку для Росії становить український «сепаратизм», цар вирішив назавжди ліквідувати цю небезпеку. З цією метою він без поспіху, але послідовно, систематично й неухильно нищив усі ознаки української державності. Для цього він політично й економічно ослаблював Україну, теро-ризуючи її населення, винищуючи його, ліквідовуючи матеріальний добробут українців.
Насамперед він наклав тавро на козацьку автономію. Новий гетьман Іван Скоропадський, за давнім звичаєм, мав скласти після приходу до влади свої статті. Із козацького, табору під Решетилівкою відразу після Пол¬тавської битви Скоропадський звертається до Петра І зі статтями, в яких висуває низку прохань і клопотань. Насамперед він просив залишити козаків під час походів під командою старшини, а не російських командирів, які знущалися над козаками. Хотів він також повернення українському урядові гармат, захоплених у Ба-турині. Порушував клопотання про невтручання мос¬ковських воєвод в українських містах до місцевих справ. Просив не обтяжувати українське населення постоями російських військ. Ображався на те, що українців поспіль іменували «зрадниками» тощо.

Невідомо, чи цар брав участь у розгляді цього кло¬потання, бо відповідь надійшла за підписом канцлера Головкіна. В ній загальними фразами повідомлялося, що цар підтверджував козацькі права й вольності, але статті обіцяв дати згодом. Частина прохань була за-доволена, однак далеко не всі. Виводити українські частини з-під командування російських офіцерів заборо¬нялося. Батуринська артилерія оголошувалася військовим трофеєм і мала залишатися в Москві. Обіцяно наказати воєводам в українських містах не втручатися в ук¬раїнські справи. Навіть було таке зобов'язання: в 1709 році не посилати козаків у походи в далекі краї. Гетьманові взагалі вказувалося на небажаність вживання самого терміна «козацька вольність», бо, мовляв, український народ з ласки царя має стільки свободи й вольностей, як жоден народ у світі.

Найгіршим було те, що цар призначив стольника Ізмайлова своїм міністром при гетьмані. Петро І дав цьому міністрові офіційну й таємну інструкції. Ізмайлов мав стежити абсолютно за всією діяльністю гетьмана. Особливо пригнічувало те, що зовнішньополітичної ді-яльності гетьман не позбавлявся, але чужоземних послів мав приймати разом зі стольником, а привезені ними листи відразу ж пересилати до царя. Резиденцією геть¬мана визначався Глухів, хоча Батурин дозволялося за¬селити.

Таємна інструкція містила низку вказівок. Зокрема, міністр повинен був стежити, щоб гетьман і старшина не мали стосунків з турками, татарами, шведами, по¬ляками. Стежити треба було за всіма прибутками вій¬ськового скарбу, за настроями старшин і козаків. У розпорядження цього міністра передавалися два російські полки, які мали постійно перебувати при гетьманові.

Ці інструкції давалися по гарячих слідах, відразу ж після Полтавської битви. Але процес широкого тиску на всі сфери життя українців тривав увесь час. 1715 ро¬ку цар видав наказ, яким скасовував колишній порядок виборів полкової й сотенної старшини, яка тепер мала призначатися. Порядок був такий: полкові й сотенні ради лише визначали кандидатів на посади старшини, а гетьман, за згодою з міністром-резидентом, призначав когось із цих кандидатів, Присягу новий старшина мав складати в присутності міністра,
Імперська політика спрямовувалася й на те, щоб позбавити Україну становища самостійного економіч¬ного організму та обернути її на російську колонію. Надійним механізмом такої колонізації були обмеження в галузі зовнішньої торгівлі, помножені на протекціонізм, тобто переваги й пільги власним купцям. Україна в галузі зовнішньої торгівлі була найближчою до Польщі й Німеччини. Продукти українського вивозу концент¬рувалися головним чином у Шльонську й балтійських портах Гданську, Кролевці й Ризі. Це був короткий, зручний, вторований шлях. Але 1701 року Петро І видав указ, за яким українські купці мусили вивозити свій товар тільки через Азов. Щоправда, цей указ не був виконаний через низку причин, пов'язаних з Північною війною, але така спроба Петра І зовсім не враховувала інтересів України.

Предметами українського вивозу були переважно си¬ровинні продукти: воли, шкіри, віск, лій, сало, олія, щетина, вовна, горілка, тютюн, коноплі, риба, збіжжя, сіль, селітра, поташ, смола. Ці товари спочатку концен¬трувалися в традиційних пунктах — Києві, Ніжині, Чернігові, Стародубі. Сюди звозилися не лише українські товари, а й чай, перські килими, тканини, які завозили в Україну зі Сходу, їздили українські купці й на Захід. Є дані про те, що вони збували свій товар без¬посередньо у Франції та Голландії.

Імпорт з різних країн був також специфічним. Зі Шльонська надходили в Україну голландські й англійські сукна, біле й пофарбоване полотно, шовкові тканини, вироби німецьких ремісників, коси, серпи, срібний і кришталевий посуд, голки, шила, прянощі. Звідти заво¬зилися на Гетьманщину й книги — німецькі, французькі, латинські. Книги надсилали також з Липська (Ляйпцига), Кролевця, Бродів, Гданська. З Гданська, крім книг, над¬ходили в Україну мідь, коси, серпи, предмети розкоші, медикаменти. З Туреччини привозили тканини (адама¬шок, оксамит, шовк, парчу), килими, шовкові пояси, ко¬рали, тютюн, ладан, фініки, рис, родзинки, каву, цит¬риновий сік, мигдаль, шафран тощо. Росія постачала в Україну хутра лисиць, горностаїв, куниць, білок, соболя й різних інших звірів, полотна, китайку, цукор, папір та інший крам.

На той час встановився досить цивілізований поря¬док, що ґрунтувався на взаємній довірі. Без цього склад¬но займатися торгівлею. Був налагоджений обопільний кредит: українські купці брали товари в кредит у Польщі й Німеччині, а відповідно й чужоземні купці брали в Україні. Такий порядок значно полегшував ведення торгівлі.

Петро І поступово й неухильно порушував цей по¬рядок. Спочатку було заборонено вивозити українські товари через німецькі порти, а дозволялося лише через російські. Потім перестали дозволяти імпортувати в Ук¬раїну певні товари з-за кордону. Зрештою заборонили приватну торгівлю низкою продуктів, на яку царський уряд наклав свою монополію. Все це руйнувало ук¬раїнську економіку.

А віхи на шляху цієї руйнації були такі. Після невдалої спроби спрямувати потік українських товарів до Азова вийшла царська заборона вивозити їх до балтійських портів. Тепер наказувалося везти товари аж до Архангельська. Цей довгий і сезонний шлях робив неможливим вивіз тих продуктів, що швидко псувалися. Асортимент товарів, які дозволялося виво¬зити тільки через російські порти, невпинно зростав.
З метою зменшення конкуренції для власних не¬якісних мануфактурних виробів царський уряд постійно скорочував перелік товарів, що імпортувалися в Ук¬раїну. В 1714 році було заборонено ввозити панчохи, золоті й срібні нитки, дорогі шовкові тканини, цукор, фарби, полотно, столову білизну, тютюн, карти, сукно. Для прикладу: коли в Рязані збудували фабрику з виробництва голок, то відразу ж було заборонено при¬возити голки в Україну з Австрії чи Шльонська, хоча рязанські голки були гірші за якістю й дорожчі.

До штучної регламентації українського експорту й імпорту долучалася митна політика царського уряду. Досі був порядок, при якому українські купці на ук¬раїнському кордоні, вивозячи товар, платили так звану «евекту» — вивозне мито, а ввозячи його, — «індукту», себто ввозне мито. Ці кошти йшли до українського державного скарбу. Тепер на українсько-російському кордоні встановлювалося особливе мито на користь російського скарбу. Але на цьому справа не кінчалася, За той самий товар треба було платити мито ще й у російських портах. Та ще й платити мито треба було тільки золотом. Митні ставки весь час зростали, що робило торгівлю певними товарами просто невигідною.
Частина обмежень була безглуздою. 1715 року вийшов наказ, щоб українські купці по дорозі до Риги заїжджали спочатку до гетьманської резиденції Глухова. Там складали реєстр усього товару, а до купецького обозу до¬давали спеціального гетьманського дозорця. З 1722 року було скасовано окремі українські паспорти. Тепер за паспортом слід було їхати до Києва, до російського коменданта чи губернатора, а крам везти на догляд аж у Брянськ, прикордонне місто на російській території.

Цими заходами Україна поступово відрізалася від безпосередніх торговельних зносин із закордоном і пе¬ретворювалася на ринок збуту московських товарів. У той же час далеко не всі українські вироби можна було продавати в Росії. На деякий період було заборонено взагалі ввозити до Росії українські горілку й тютюн. Згодом заборону зняли, зате ввіз цих товарів обкладався, крім гетьманської «евекти», 30-відсотковим митом, що робило торгівлю ними невигідною.
Залишаючись без товарів традиційного українського експорту, зарубіжні партнери України вжили щодо Росії низку дипломатичних заходів. Деякі країни, особливо Австрія й Польща, своїми зовнішніми акціями й пере¬говорами спонукали певне послаблення жорстоких протекційних порядків, що встановилися в Росії. Але вже мало що можна було виправити. Багато українських купецьких родин, які підтримували сталі й давні кон¬такти із закордоном, через брак торговельних зв'язків розорялися або переключалися на роздрібну внутрішню торгівлю. їхнє місце в Україні посіли російські купці. Скорочення зовнішньої торгівлі й посилення всіляких обмежень погіршило становище тих верств трудящих, які були пов'язані з перевезеннями. Насамперед це сто¬сувалося чумаків. Адже при відсутності залізниць ос¬новний обсяг перевезень здійснювався саме ними. Тепер царський уряд встановив такий порядок, що з них на українсько-російському кордоні брали мито, а з російських візників — не брали. Це змушувало багатьох купців звертатися саме до російських ямщиків. Усі перелічені заходи російського уряду призвели до втрати Україною рис самостійного економічного організму. А це мало безпосередній вплив на зміну й політичної ситуації, бо економіка, як відомо, лежить в основі політики.

Остаточна ліквідація автономії України.

До таких політичних кроків, які ліквідовували залишки української державності, слід віднести створення 1722 року так зва¬ної Малоросійської колегії, що позбавляла гетьмана й решток тієї ілюзорної влади, яка в нього ще була. До її складу мали входити шість російських офіцерів на чолі з бригадиром. Гетьман Іван Скоропадський спро¬бував оскаржити цей незаконний крок, апелюючи до попередніх домовленостей та угод. Петро І дав занадто демагогічну відповідь, яка зовсім не випливала із суті порушених питань. Разом з тим бригадир одержав до¬кладні інструкції, як контролювати гетьманський уряд. Старий гетьман не витримав такого масованого удару й помер у липні 1722 року.

В Україні встановилося своєрідне двовладдя. У Глу-хові існувало два уряди — Генеральна військова кан¬целярія на чолі з Полуботком і Малоросійська колегія з бригадиром Вельяміновим. Звичайно, вони не мирили між собою, часто віддаючи накази, що суперечили один одному. Полуботок спробував нормалізувати становище, сам склав проект можливих реформ і повіз до Петер¬бурга. Цар затвердив деякі із цих 12 пунктів проекту, але наполіг на тому, що порядкування українськими фінансами передавалося Малоросійській колегії, яка діста¬ла право остаточно затверджувати діяльність геть¬манської адміністрації у сфері фінансів. Без сумніву, фінансова залежність посилювала залежність політичну. Полуботок за своє прагнення відновити незалежність України врешті-решт загинув у казематах Петропавлівської фортеці. Хто з його соратників після смерті Петра І повернувся в Україну, то мусив залишити в Петербурзі заложниками синів.

З Полуботком були втрачені практично останні надії відновити самостійність України чи хоча б вберегти деякі ознаки її автономії. На посади генеральної стар¬шини й полковників були поставлені сумирні слухняні люди, які мовчки провадили потрібну цареві політику. Тепер податки грішми й натурою збирала Малоросійська колегія і прямісінько надсилала їх до Москви. Причому спостерігалася динаміка лавинного зростання податей. Ось вона. 1722 року грошей було зібрано (цифри за¬округлені длй кращого сприйняття) 46 000 карбованців, 1723 — вже 86 000, а 1724 року — аж 141000 карбованців. Так само й із зерном. Було відправлено на склади російського інтендантства відповідно 17 000, 28 000 і 41000 четвериків (26,24 літра) збіжжя.

Отже, політика Росії щодо України за Петра І була суто колонізаторською. Та й не лише стосовно України. Загальну вбивчу характеристику цареві дав у чернетках праці «Микола Палкін» Л. Толстой: «З Петра розпочи¬наються особливо вражаючі і особливо близькі та зро¬зумілі нам жахи російської історії. Біснуватий, п'яний, згнивший від сифілісу звір 1/4 століття губить людей, страчує, палить, закопує живих у землю, ув'язнює дру¬жину, живе розпусно, мужолозтвує... сам забавляючись рубає голови... їздить з подобами хреста з чубуків у вигляді дітородних членів і подобами Євангелій — ящи¬ком з горілкою... коронує б...ь свою і свого коханця, розоряє Росію і страчує сина... і не тільки не поминають його злодійств, але до сих пір не припиняють вихвалянь доблестей цієї потвори, і немає кінця всілякого роду пам'ятників йому».
Після смерті Петра І деякі помірковані люди з власть імущих пропонували дещо полегшити режим в Україні, особливо з огляду можливої війни з Туреччиною, де козаки традиційно відігравали важливу роль. Але пет-рівська партія була настільки сильною, що не надала можливості послідовно провести докорінні зміни, До-пускалися поодинокі послаблення, але вони не відігравали вирішальної ролі. Було дозволено козакам, наприклад, відкупатися грішми від походів на Кавказ.

Та чехарда в царюванні, яка розпочалася після Пет¬ра І, не поліпшила становища України, Але деякі ре¬форми були реалізовані 1727 року. Найвища таємна рада вирішила передати всі українські справи із Сенату до Колегії закордонних справ, чим хоч формально визна¬вався незалежний статус України, з якою слід було підтримувати відносини як із зарубіжною країною. До Глухова надіслали таємного радника для проведення виборів гетьмана і призначення старшини. Була скасо¬вана остогидла Малоросійська колегія. Нарешті, 1 жовт¬ня 1727 року гетьманом обрали миргородського полков¬ника Данила Апостола. Міністра-резидента при гетьма¬нові залишали, але веліли йменуватися таємним радником, бо «при гетьмані цареві тримати міністра не личить», мовляв, забагато честі.
Повернення до гетьманської форми правління ви¬кликало надію у багатьох українців на повернення колишніх порядків. Водночас воно налякало тих, кому козацтво стояло кісткою в горлі. Навіть у Польщі великі латифундисти перестали брати податі із селян, а дехто залишив маєтки й поїхав від кордону подалі від гріха. Російська адміністрація плекала надію, що тепер поч¬нуть повертатися додому українські емігранти, а тому наказала прикордонній охороні зняти на деякий час своє чергування. Запорожці зі свого далекого вигнання звертаються до Апостола з проханням про заступництво.

Прибувши на коронацію молодого імператора Петра II, Данило Апостол подав йому петицію про повернення Україні старих прав і привілеїв. На петицію була дана відповідь з 28 пунктів, яка дістала назву «Решительньїх пунктов» (1728 p.). Гетьманові заборонялося вести дип¬ломатичні зносини з іншими державами, а листи послів негайно слід було пересилати до Петербурга. Гетьман міг вирішувати лише прикордонні справи з Польщею та Кримом, але під наглядом таємного царського радника. Гетьманська резиденція мала й надалі залишатися в Глухові, поближче до російського кордону. Крім реєстрових козаків, гетьман міг мати не більше трьох полків най¬маного війська. Над гетьманом встановлювалася військова влада російського генерал-фельдмаршала. Генеральна старшина й полковники обиралися старшиною, але затвер¬джував їх сам імператор. Гетьман міг затверджувати лише нижчу старшину.

Вищою апеляційною інстанцією ставав Генеральний суд, що складався з трьох українців і трьох росіян. Головою суду був гетьман, У галузі економічного життя дозволялося вільно приїжджати іноземним купцям для торгівлі. Обмеження були для купців-євреїв. Вони мали право продавати крам лише оптом, а на вторговані гроші мусили купувати місцеві товари, а не вивозити золото й срібло. Мито за ввезені в Україну товари тепер передавалося не до військової казни, а до російської скарбниці. Була скасована заборона москалям купувати землю в Україні. Хто з росіян мав в Україні маєтки, мусив підлягати місцевій юрисдикції. Заборонено було в цих маєтках селити російських кріпаків.

Звичайно, «Решительньїе пункти» повернули Україні лише деякі колишні права і привілеї. Але все ж таки в беззаконня петрівських часів вносили певний лад і видимість законності.
На основі цих пунктів Данило Апостол енергійно взявся за реставрацію автономних прав Гетьманщини. Відразу ж після повернення додому гетьман майже повністю змінив старшину, призначивши на основні посади своїх кандидатів. Його постійною турботою було поліпшення економічного добробуту краю. Опору ук¬раїнської державності він вбачав у старшинсько-ку¬пецькому стані, який і підтримував. Але, мабуть, менше боліло йому те, що серед усього селянського населення Гетьманщини непокріпачених селян залишилося не більше третини.

Данило Апостол клопотався перед царським урядом про зміну економічної політики щодо України, просив дозвіл на вивіз за кордон багатьох видів краму. До колегії закордонних справ він звертався з проханням зменшити мито й дати дозвіл місцевим купцям їздити за кордон з українськими паспортами. Ввізне мито — індукту — гетьман пропонував повернути на відкуп українцям, а не іноземцям, як до цього практикувалося. Гетьман провадив таку політику, щоб захистити ук¬раїнських купців, які торгували із закордоном. Він робив усе, щоб спонукати іноземних власників маєтків, особ¬ливо росіян, спродувати своє нерухоме майно й виїжджати з України.

Слід зауважити, що попри всі старання Данила Апо¬стола його заходам був властивий здебільшого паліативний характер. Політика ж царського уряду послідовно спря¬мовувалася на колонізацію України й перетворення її на звичайну російську провінцію. Всі його поступки на користь української автономії мали тимчасовий або суто формальний характер.

Відновленням гетьманату скористалися запорожці. Во¬ни доволі настраждалися на далекій чужині. В їхньому середовищі йшла постійна боротьба проросійської та антиросійської партій. Все ж таки туга за Батьківщиною брала гору. Використавши міжнародну обстановку, особ¬ливо протиріччя між Туреччиною та Росією, запорожці після смерті Костя Гордієнка (1733 р.) з огляду на підготовку царським урядом війни з Кримом відверто перейшли на бік Росії. Уже в травні 1733 року козаки заклали Нову Січ над річкою Підпільною неподалік від Нікополя. Цариця Анна Іванівна надіслала їм клейноди й грошові дарунки.

Вже по смерті Данила Апостола (1734 р.) запорожці уклали з російськими урядовцями в Лубнах на Пол¬тавщині таку угоду:

1. Усі «провини» козаків прощаються й вони дістають
повну амністію.
2. Запорожці одержують усі свої землі, тобто всю
Катеринославську губернію.
3. Козаки можуть жити за своїми звичаями.
4. Вони підлягають старшому російського війська, розташованого в Україні.
5. Козаки одержують від російського уряду по 20 тисяч карбованців щорічно.


Після цього запорожці взяли активну участь у Турецькій війні, дуже допомігши російській армії. Повернення запорожців мало для загальноукраїнської справи певне позитивне значення, але водночас з їхньою по¬корою царизму зникала остання реальна опозиційна сила щодо централізаторської політики російської адміністрації.

Наполегливі намагання Данила Апостола відновити українську автономію, мабуть, викликали певну відразу царського уряду, бо після його смерті було прийняте рішення гетьмана не обирати, а доручити управління Україною новій Малоросійській колегії. Вона різнилася від першої такої ж колегії тим, що до її складу увійшли троє українців і троє росіян. До того, наскільки царизм намагався регламентувати українське життя, слід до¬лучити таку примітивну вказівку, що росіяни на засіданні колегії мали сидіти з правого боку столу, а українці — з лівого. Нова Малоросійська колегія відразу ж стала втілювати «своєрідну» шлюбну політику.

Росіяни му¬сили всіляко зближуватися з українцями. Проте колегія мала заважати українцям одружуватися з білорусами та польською й українською шляхтою Правобережжя, Загалом нова Малоросійська колегія провадила таку ж політику, як і її попередниця,— спрямовану на ко¬лонізацію України.

В цей час Росія втягнулася у виснажливу війну з Туреччиною. Козакам, як завжди, відводилася у війні важлива роль. Але разом з тим Україна стала основним джерелом постачання російської армії. Через варварські засоби експлуатації цієї території вона дуже швидко перетворилася на пустелю. Сотні й тисячі людей пе¬реселялися на правий берег Дніпра, втікаючи від ро¬зорення та інших лих. Майже 6-літня війна завершилася в 1739 році сепаратним миром, за яким Росія закріпила за собою запорізькі землі (пізнішу Катеринославщину й частину Херсонщини), які й залишила в розпоряд¬женні запорізького війська.

Коли на трон зійшла дочка Петра І Єлизавета, Ук¬раїні стало трохи легше, бо фаворитом цариці був Олексій Розумовський, син простого козака з-під Ко-зельця на Чернігівщині, За чудовий голос його взяли до Петербурга, де на вродливого юнака накинула оком цариця. Вона таємно взяла з ним шлюб. З розповідей Олексія дещо більше, ніж її попередники, дізналася про Україну, тому ставилася до неї з певним розумінням. За її правління були повернуті деякі вольності й по¬стало питання про повернення гетьманату. На цю по¬саду знайшовся й претендент — рідний брат Олексія Кирило Розумовський.

Процес виборів був нелегким. Грамоту з дозволом провести вибори було «височайше даровано» 1747 року, а самі вибори (або їхня видимість) сталися аж через З роки, бо тільки 1750 року Кирило Розумовський в'їхав до Глухова. А сповнилося новому гетьманові аж 22 ро¬ки. Щоправда, він перед цим уже побував президентом Російської Академії наук, яким став у 18 років. Усі ці призначення й вибори були справою рук Єлизавети.

За правління Єлизавети Кирило дечого домігся для України. Він добився того, що завідування справами України та зносини з нею були знову передані із Сенату до Колегії закордонних справ, а також підпо¬рядкування гетьманові України Києва. Хотів гетьман забезпечити й фінансову автономію України, але домігся лише того, що були ліквідовані деякі податі, а між Україною та Росією встановлювалася вільна торгівля без будь-якого мита. Зате не вдалося Кирилові Розу-мовському добитися відміни царського указу 1754 року про скасування евекти та індукти, від чого гетьманська скарбниця втрачала значну суму річного прибутку. Не зміг гетьман домогтися права на вільні зносини з іншими державами. Не спромігся він увільнити Геть¬манщину від участі в загальноімперських війнах та пов'язаних із цим повинностей.

Коли ж 1762 року на престол зійшла Катерина II, Україні відразу стало непереливки. Цариця чомусь не¬злюбила українців. В одному приватному листі з Києва вона писала, що за своє життя не бачила провінції, де б люди були такі дурні й гидкі, як в Україні. Вона продовжила політику Петра І щодо колонізації, прямої русифікації України. Варто було українській старшині лише завести мову про переведення гетьманства на спадковий статус у родині Розумовських, як цариця негайно (1764 р.) скасовує гетьманщину. Наступним логічним для Катерини II, але страшним для України, кроком була остаточна ліквідація 1775 року Запорізької Січі. Тепер уже дійсно остання надія на будь-яке відновлення автономії України зникла. Посланець Катерини II відомий полководець Рум'янцев зумів за 20 років свого управління краєм майже непомітно перевести Гетьманщину на ста¬тус звичайної імперської провінції.

Трагічна подальша доля України як у краплині води віддзеркалилася в розправі з останнім кошовим За¬порізької Січі, 85-річним Петром Калнишевським. Його заслали до сумнозвісного вже на той час Соловецького монастиря з нелюдським присудом: «...Посадить его в Головленкову тюрьму вечно, и пребьівати ему в кельи молчательной во все дни живота его и никого к нему не допускати, ниже его не випускати никуда же, но затворену и заточену бьіти, в молчании каятися о пре-лести живота своего и питаему бьіти хлебом слезньїм».

В непроглядній пітьмі Головленкової башти Кални-шевський просидів довгих 16 років, а останніх 9 — у сухому казематі Прядильної башти. На Соловках він і помер уже після звільнення у віці 112 років, На його могилі читаємо досить показову епітафію: «Сдесь по¬гребемо тело в Бозе почившего кошевого бьівшей не-когда грозной Запорожской Сечи П. Калньїшевского, искренно познавшего свои виньї».
Символічно те, що останні втілювачі славетного минулого України — кошовий Петро Калнишевський і гетьман Кирило Розумовський — померли одного й того ж, 1803, року.
А за 20 років до цього сталася подія, що мала велике значення для українських земель. Це було приєднання Криму до Росії, що сталося 1783 року. Нарешті знищили хижацьке гніздо, яке впродовж трьох століть спричинювало неможливість спокійної праці в плодючих українських степах. Зникла небезпека постійного нападу, загроза потрапити в неволю для будь-якого жителя України. Ширшою тепер стала й можливість культурного розвитку, Україна також дістала нарешті вихід до Чорного моря.

Але того ж 1783 року було остаточно покріпачене українське селянство, бо указом Катерини II було за¬боронено селянам переходити від одного поміщика до іншого. Катерина II, як писав О. Пушкін у «Замітках з російської історії XVIII століття», «роздарувала близь¬ко мільйона державних селян (тобто вільних хліборобів) і закріпачила вільну Малоросію...». Крім того, 1783 року був скасований козацький військовий устрій. Десять колишніх гетьманських і три компанійських полки були перетворені на десять регулярних кінних (карабінерних) полків російської армії з 6-літньою службою. Все ко¬зацьке, починаючи від форми й кінчаючи внутрішнім демократичним устроєм, було скасоване.

Частина козаків після ліквідації Запорізької Січі пішла на Кубань, де заснувала своєрідну «Кубанську Україну». Але це тема окремої розмови, оскільки Кубань не входила до українських земель. Чимало козаків пішло на поклін до турецького султана й заснувало Заду-найську Січ, яка жила своїм складним життям, і зв'яза¬ним, і відокремленим від України. Це була своєрідна політична еміграція.
Таким чином, Україна через різні причини об'єктивного й суб'єктивного характеру втратила залишки своєї ав¬тономії, самостійність і була поділена між кількома сусідніми країнами. Левина частка цих земель потрапила до складу Російської імперії, яка зробила все можливе, щоб перетворити самобутній незалежний край на звичайну провінцію тієї ж імперії.