Феофан Прокопович
Одним із найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії був
Феофан Прокопович (1681—1736). Спочатку навчався в академії, а потім за кордоном — у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга і фактично очолив російську православну церкву, ставши однією з найбільш наближених до царя осіб.
Ф. Прокопович був одним із найосвіченіших політичних і церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним з досягненнями світової політичної думки. Є автором ряду політико-теоретичних трактатів, зокрема «Правда волі монаршої», «Слово про владу і честь царську» (1718), «Духовний регламент» (1720). Найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму.
У своїх політичних поглядах Ф. Прокопович виходив з того, що існують три основних форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них, на його гадку, є монархія. Вона відповідає людській природі, бо як батьки піклуються про дітей, так і монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро і зло, мир і війна, любов і ненависть. Природним для людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.
Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. А сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може й повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, і треба їй підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.
Верховна влада у своїй діяльності повинна мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя, освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно до природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Ф. Прокопович виправдовував реформи Петра І, сприяв подоланню опору боярських і церковних кіл цим реформам. Щоправда, під «загальнонародною користю» він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.
На підтримку Петра І, обгрунтування освіченого абсолютизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від С. Яворського, він обґрунтовував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви — державі, виступав проти зверхності та автономії влади церкви над державою. Ідеалом Ф. Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стояв би самодержець — освічений монарх, «філософ на троні», що дбає про інтереси народу. Освіту й розвиток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.
Таким чином, у політичній думці України XVI—XVIII ст. поширювалися популярні в ті часи у Західній Європі ідеї суспільного договору, природного права, конституціоналізму, що застосовувалися до умов України, Росії в цілому, результатом чого стало, зокрема, вчення про освічений абсолютизм, поширюване діячами Києво-Могилянської академії.
