Міжкласові конфлікти
Міжкласові конфлікти проявляються врізних формах класової боротьби. Про класову боротьбу як боротьбу між бідними і багатими, між різними суспільними станами писали ще античні історики. Французькі вчені періоду Реставрації (О. Тьєррі, Ф. Гізо, Ф. Міньє) дійшли до розуміння класової боротьби як рушійної сили суспільного розвитку.
За К. Марксом і Ф. Енгельсом, класова боротьба є основним змістом і рушійною силою історії. Всю історію суспільства, починаючи з появи приватної власності на засоби виробництва, виникнення класів, вони подали як історію неперервної боротьби класів з протилежними інтересами — експлуатованих проти експлуататорів. Ця боротьба завжди вела до її найвищого прояву — соціальної революції, в результаті якої здійснюється перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, прогресивнішої. Найбільшої гостроти класова боротьба досягає за капіталізму, коли пролетаріат веде боротьбу проти буржуазії. Розвиток цієї боротьби призводить до соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату як засобу знищення класів взагалі і переходу до суспільства без класів.
Досвід розвитку міжкласових стосунків у XX ст., особливо у другій його половині, дає можливість зробити висновок, що марксистська теорія класової боротьби має методологічне значення для пізнання закономірностей розвитку класового суспільства, формаційного суспільного розвитку взагалі. Проте вона абсолютизує конфронтаційний характер відносин між класами і роль класової боротьби як рушійної сили суспільного розвитку.
Класова боротьба є рушійною силою історії на доінду-стріальних етапах суспільного розвитку. Класичний капіталізм створив такі важкі умови існування робітничого класу, які однозначно зумовлювали його боротьбу проти буржуазії, штовхали на повалення самого капіталізму, що, зрештою, й відбулося в низці країн.
В сучасному індустріальному суспільстві соціально-економічне становище робітничого класу істотно поліпшилось, натомість різко загострилися відносини між суспільством і природою, з'явились засоби масового знищення, виникла загроза існуванню всього людства. Домінуючими в суспільному розвитку стають не класові, а загальнолюдські інтереси Це породжує об'єктивну межу для класової конфронтації, спонукає уникати найгостріших форм прояву й розв'язання міжкласових конфліктів — повстань, громадянських війн, революцій. На перший план висуваються завдання досягнення в суспільстві соціальної злагоди, пошук компромісних форм і засобів розв'язання міжкласових суперечностей. Рушійною силою суспільного розвитку стає солідарність усіх соціальних спільностей, а не їх конфронтація.
Проте це не означає, що в суспільстві з ринковою економікою зникли міжкласові суперечності, а класова боротьба залишилася даниною історії. Наявність у суспільстві класів власників засобів виробництва і найманих працівників, зайнятих на підприємствах, що є приватною власністю, означає існування суперечності в їхніх інтересах. Прибуток, який є формою доходу власників, і заробітна плата як форма доходу найманих працівників перебувають в обернено пропорційній залежності: чим більша частка заробітної плати в доході підприємства, тим менша в ньому частка прибутку, і навпаки. Звідси прагнення власників до максимізації прибутку за рахунок заробітної плати і прагнення найманих працівників до збільшення заробітної плати за рахунок прибутку, зіткнення їхніх інтересів.
Ця суперечність є головною соціально-економічною суперечністю капіталістичного суспільства, джерелом багатьох соціально-політичних конфліктів, які в ньому відбуваються, — революцій, повстань, страйків тощо. Класичному капіталізму знадобилося понад століття, щоб надати проявам цієї суперечності, соціальному протистоянню цивілізованих форм, перейти від повстань і революцій до соціального партнерства і злагоди. В розвинутих капіталістичних країнах важливим засобом розв'язання суперечностей та упередження конфліктів між інтересами найманих працівників і підприємців є
політика соціального партнерства, яку проводять профспілки та об'єднання підприємців. Вона передбачає, зокрема, залучення робітників до участі в управлінні підприємствами, прибутках, створення сприятливих умов для праці, відпочинку, професійного зростання працівників. Арбітром у міжкласових конфліктах виступає держава, яка законодавчо регламентує трудові відносини на підприємствах, регулює рівень доходів найманих працівників і підприємців, розвиває систему соціального забезпечення тощо.
Досвід розвинутих капіталістичних країн щодо регулювання міжкласових відносин має велике значення для колишніх соціалістичних країн, у яких у процесі переходу до ринкової економіки формуються класи з відмінними інтересами, отже, виникатимуть і міжкласові конфлікти.
Історичний досвід свідчить, що в розв'язанні міжкласових конфліктів, виборі шляхів і засобів суспільних перетворень перевагу слід віддавати еволюційному шляху перед революційним.
Еволюційний шлях характеризується поступовістю суспільних перетворень. Засобом їх здійснення стають реформи, в проведенні яких акцент робиться не на забезпеченні радикальності і всебічності, а на послідовності, доведенні перетворень до кінця. Велике значення при цьому надається забезпеченню всезагальної підтримки перемін, досягненню згоди в суспільстві щодо їх здійснення. Наслідки й розмах політичних і соціальних перетворень, які настають у ході реформ, можуть бути такими ж, як і в революції, однак їх істотна відмінність від революції полягає в поетапності змін, наявності проміжних ланок у процесі перетворень, ненасильницькому характері їх здійснення.
Досвід суспільних перетворень у колишніх соціалістичних країнах свідчить, що руйнівними за своїми соціально-економічними наслідками можуть бути й так звані радикальні реформи, якщо вони здійснюються непослідовно, без належного наукового обгрунтування, у формі соціальних експериментів, за методом спроб і помилок, на догоду лише певним соціальним і політичним силам і не мають загальної підтримки в суспільстві.
Радикальні суспільні перетворення звичайно супроводжуються політичними міфами, які висувають заінтересовані в цих перетвореннях соціальні й політичні сили з метою ідеологічного обгрунтування. Такими міфами можуть бути, наприклад, обіцянки забезпечити світле майбутнє для всього людства, заможне життя за ринкових умов, побудови суспільства загального благоденства тощо. Одними із поширених у колишніх соціалістичних країнах, що стали на шлях ринкових перетворень, є міф про так званий середній клас. Суть його полягає в тому, що в результаті роздержавлення власності, її приватизації сформується середній клас як клас власників засобів виробництва, який складе більшість суспільства, основу його соціальної і політичної стабільності, безконфліктного розвитку. Теза про середній клас стала, зокрема, невід'ємною складовою програмних виступів налаштованих на проведення радикальних реформ українських політиків.
Однак такого середнього класу ніде немає і в принципі бути не може. За умов ринкової економіки, жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною в усьому суспільстві, вона неодмінно концентрується у його незначної меншості. В країнах з розвиненою ринковою економікою понад 80 відсотків самодіяльного населення є не власниками, а найманими працівниками. Основна частка власності на засоби виробництва зосереджується там у якихось 4—5 відсотків населення.
Середній клас ні в марксистському (дрібні власники засобів виробництва), ні в поширеному в західній соціології розумінні (дрібні власники, службовці, інтелігенція) не може бути основою соціальної і політичної стабільності суспільства. Проміжне соціально-економічне становище дрібних власників нестійке, що обумовлює розмаїтість і нестійкість їхніх ідейно-політичних уподобань. Дрібні власники є активними учасниками як право-, так і лівоекстремістських політичних рухів. Ще більша розмаїтість ідейно-політичних поглядів буде характерною для середнього класу, коли до його складу, крім дрібних власників, залучити ще й службовців та інтелігенцію.
Зазначене зовсім не означає, що потрібно відмовитися від обгрунтованої ще Арістотелем тези про середній клас як основу соціальної і політичної стабільності суспільства, від прагнення створити такий клас в Україні. Суспільством середнього класу є суспільство достатку, тобто таке, абсолютна більшість членів якого має належний рівень матеріальної забезпеченості, незалежно від володіння засобами виробництва. Лише суспільство достатку може бути соціально й політично стабільним. І навпаки, суспільство з низьким життєвим рівнем більшості його членів не може бути стабільним. За наявності в ньому, з одного боку, незначного прошарку багатіїв, які наживаються за рахунок решти, а з другого — абсолютної більшості, яка злидарює, суспільство стає поляризованим, політично нестабільним і соціально вибухонебезпечним. Саме таким є нинішнє українське суспільство, соціального вибуху в якому останнім часом вдавалось уникати лише завдяки винятковому терпінню і благорозумності народу.
