Формування правової держави
Відповідно до основних ознак правовоїдержави розрізняють три найважливіших напрями її становлення: 1) забезпечення верховенства правового закону; 2) гарантування прав і свобод людини; 3) здійснення поділу державної влади на правовому рівні та на рівні практичної діяльності.
За соціалізму в СРСР панувала так звана соціалістична законність, яка грунтувалася не на загальнолюдських цінностях, а на «революційній доцільності». Формально забезпечувалось верховенство закону, однак самі закони не завжди були правовими, нерідко суперечили елементарним правам і свободам людини. Заперечувалося, наприклад, право приватної власності, у кримінальному порядку переслідувалася й каралася приватнопідприємницька діяльність, в ім'я побудови соціалізму за статтею про «антирадянську діяльність» кримінального кодексу засуджено й позбавлено життя мільйонів безневинних радянських людей. Закони були обов'язковими лише для рядових громадян, але не для керівництва правлячої комуністичної партії, яке фактично ставило себе над законом. Набуло поширення так зване телефонне право, що означало нав'язування партійно-державними керівниками своєї волі правоохоронним органам, у тому числі прокуратурі й судам, з тих чи інших конкретних питань.
Ці та подібні явища в політико-правовій системі, звичайно, не могли зникнути одразу з утворенням незалежної української держави. Деякі з них так чи інакше даються взнаки й понині. Найважливіше зі зробленого в розбудові в Україні правової держави полягає в конституційному закріпленні її основ — принципів верховенства правового закону (права) і поділу влади, прав і свобод людини. Процитуємо відповідні положення Конституції України: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава» (ст. 1); «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» (ст. 8); «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6).
Особливе місце в Конституції України має закріплення прав і свобод людини і громадянина. Так, стаття 3 проголошує: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Ці положення Конституції конкретизуються в окремому розділі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», що складається з 48 статей (21—68), які закріплюють широкий спектр соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод. Конституцією запроваджено інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, який здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 101).
Конституційне закріплення основ правової держави зумовлює два найважливіших завдання в її подальшій розбудові: конкретизація конституційних положень у звичайних законах і наповнення їх, особливо щодо соціально-економічних прав і свобод, реальним змістом. Важливе місце у вирішенні цих завдань має створення механізму правового захисту конституційних прав і свобод, У тому числі й від посягань на них з боку самої держави. Якщо за соціалізму громадянин міг звернутися з судовим позовом до держави (адміністрації державного підприємства) лише в разі незаконного звільнення його з роботи, то Конституція незалежної України гарантує громадянам можливість судового захисту їхніх прав і свобод від будь-яких і будь-чиїх посягань: «Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується» (ст. 8).
Розбудова в Україні правової держави вимагає також створення матеріальних гарантій прав і свобод, без яких їх конституційне проголошення залишиться порожньою декларацією. Важливе значення у втіленні в життя принципів правової держави має докорінна перебудова діяльності правоохоронних органів, передусім органів внутрішніх справ, прокуратури, особливо суду. За інерцією вони продовжують захищати головним чином державу, а стосовно громадян виступають знаряддям примусу й покарання, тоді як у правовій державі їхньою основною функцією має бути захист прав і свобод людини, в тому числі й від посягань на них з боку держави.
Поки що на практиці вирішення рядовими громадянами в державних, особливо правоохоронних, органах навіть елементарних життєвих питань, наприклад, пов'язаних із реєстрацією підприємства, отриманням різних дозволів, проходженням технічного огляду автомототранспорту тощо, настільки ускладнено, забюрократизовано, а нерідко ще й дорого та принизливо, що породжує обгрунтовані сумніви у верховенстві в Україні правового закону, його переважанні над численними підзаконними актами, зокрема відомчими інструкціями, складеними в інтересах їх авторів. Неповага влади до громадян, сприйняття їх у державних установах як прохачів, які «заважають працювати», продовжують залишатися характерними особливостями владних відносин в українському суспільстві. Правовою держава стає не завдяки проголошенню в конституції верховенства права, прав і свобод людини, а тоді, коли відповідно до конституційних декларацій проходить повсякденне життя рядових громадян, коли влада існує для громадян, а не навпаки.
