Основні форми політичної участі
Політична поведінка особи як активна політична дія може проявлятися в інституціоналізованих та позаінститу-ціональних формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, суспільно-політичних рухах, роботі політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві основними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості громадян є вибори і референдуми. Про особливості виборів за різних виборчих систем мова йшла вище. Тут ми розглянемо таку форму політичної участі, як референдум.
За способом організації та проведення референдум близький до виборів. У політичній практиці сучасних держав
референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомлено) —
це всенародне волевиявлення (голосування чи опитування) з важливого державного або суспільного питання.
На загальнонаціональний референдум виносяться ті питання, які стосуються найважливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції та поправок до неї, вибору форми державного правління чи форми державного устрою, вступу країни до міжнародних організацій тощо.
Різновидом референдуму є
плебісцит (від лат. plebs — простий народ і scitum — рішення, постанова) —
опитування населення шляхом голосування про належність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі.
Нерідко плебісцит тлумачиться дещо ширше — як всенародне голосування, яке проводить держава з найважливіших питань.
Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в тому, що якщо на виборах виборці визначають, хто з кандидатів представлятиме їхні інтереси в представницьких органах чи обійме виборну посаду, то на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту та його часте застосування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демократії.
Проте оцінка референдуму як інституту прямої демократії не має бути однозначно позитивною, бо він нерідко виступає засобом політичного маніпулювання й досягнення правлячими колами політичних цілей. Розглянемо деякі тіньові, тобто слабкі й непомітні з першого погляду, сторони цього способу прийняття політичних рішень.
По-перше, референдум проводиться правлячими колами лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані результати голосування. Якщо такої певності немає, то рішення про референдум не приймається, а ініціюванню референдуму знизу чиняться всілякі перешкоди.
По-друге, парламент, президент чи уряд, ви носячи на референдум те чи інше питання, як правило, намагаються сформулювати його так, щоб по можливості наперед визначити бажану для них відповідь. Учасники референдуму не вносять змін до пропонованого законопроекту, а мають лише підтримати чи відкинути заздалегідь сформульоване рішення, вибравши один з двох можливих варіантів відповіді: «так» або «ні».
По-третє, в разі отримання небажаних для правлячих кіл результатів референдуму вони можуть довільно тлумачитися, наприклад як результати опитування, що не мають юридичних наслідків, можуть зовсім не братися до уваги або інтерпретуватися протилежним чином.
По-четверте (і це чи не найголовніший недолік референдуму), рішення з найважливіших питань, які мають довготривале, стратегічне значення для суспільного розвитку, а нерідко і для долі держави в цілому, на референдумі приймається за ситуативного, моментного стану громадської думки, яка формується і змінюється значною мірою під впливом тимчасових чинників: окремих політичних подій, пропаганди, агітації тощо. Громадська думка може швидко змінитись, результати референдуму вже не будуть відповідати настроям більшої частини суспільства, проте зберігатимуть свою силу.
По-п'яте, на референдумі рішення з того чи іншого питання може прийматися некомпетентними з цього питання його учасниками. Це стосується, наприклад, вибору
форми державного правління або державного устрою. Щодо переваг і недоліків кожної з цих форм і доцільності їх впровадження в тій чи іншій конкретній країні навіть фахівці не можуть дійти однозначної думки, а на референдумі вибирати ту чи іншу форму доводиться масам.
По-шосте, як це не парадоксально, але з допомогою референдуму меншість суспільства нерідко нав'язує свою волю його більшості. Оскільки референдум вважається таким, що відбувся, за умови участі в ньому простої більшості населення, яке має право голосу, то можлива ситуація, коли рішення на референдумі приймається меншістю населення. Наприклад, у референдумі щодо прийняття нині чинної Конституції Росії взяли участь 54 відсотки виборців, з яких проголосували «за» 58 відсотків. А це означає, що Основний Закон країни прийняла менш як третина всіх виборців.
Для того щоб референдум повніше відбивав волевиявлення народу, потрібно, щоб остаточно прийнятим вважалось таке рішення, яке підтримала кваліфікована більшість (дві третини) населення, що взяло участь у голосуванні. Але навіть у тому разі, коли рішення на референдумі приймається більшістю населення, в суспільстві завжди залишається меншість з протилежними інтересами, які вона може відстоювати різними засобами. А це означає, що референдум може призвести до соціального й політичного протистояння в суспільстві.
Отже, референдум не можна розглядати як ідеальний інструмент народовладдя. Відомі численні випадки, коли за допомогою референдуму приймалися недемократичні і навіть трагічні для долі держави рішення. Тим паче референдум не повинен бути кон'юнктурним засобом політичної боротьби і проводитись часто з будь-яких питань.
