Комунізм
Ідея суспільного ладу, за якого всі люди будуть рівноправними трудівниками і власниками суспільного багатства, є давньою мрією людства. Розрізнені, близькі до соціалізму й комунізму ідеї у тій чи іншій формі висловлювались ше в докапіталістичну епоху. Виникнення соціалізму й комунізму як ідейної течії належить до епохи зародження капіталізму, періоду першопочат-кового нагромадження капіталу. Тоді відбувалась експропріація дрібних виробників, унаслідок чого створювались великі сільськогосподарські підприємства, як це було, наприклад, в Англії, котра однією з перших стала на шлях капіталістичного розвитку. Тому закономірно, що саме в Англії уперше з'явились систематизовані комуністичні ідеї як відображення протесту мас проти капіталістичного гніту. Виник утопічний соціалізм, родоначальником якого є видатний англійський гуманіст, політичний і релігійний діяч Т. Мор. Його «Золота книга, настільки ж корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія», відома під скороченою назвою «Утопія» (1516), і дала назву домарксистському етапові соціалістичних учень. У ній розповідається про острів, на якому існує республіка, де немає ні багатих, ні бідних, а всі жителі однаковою мірою забезпечені матеріальними благами. Громадяни республіки, керівники якої обираються демократичним шляхом, усім володіють спільно, у них немає ніякої особистої власності.
Подібні комуністичні ідеї висловлювали також інші представники раннього утопічного соціалізму — Т. Кампанелла, Дж. Уінстенлі, Ж. Мельє, Г. Маблі.
Наступним етапом розвитку утопічного соціалізму був критичний утопічний соціалізм, представлений трьома великими критиками капіталізму — А. Сен-Сімоном, Ш. Фур'є і Р. Оуеном.
Вони фактично виражали інтереси робітничого класу, але не усвідомлювали класового змісту свого вчення. Більше того, критичні соціалісти-утопісти заперечували будь-яку свою партійність, стверджуючи, що виступають від імені розуму, всього людства, яке в їх особах уперше усвідомило свої завдання.
Завдяки критичному утопічному соціалізму з'явився сам термін «соціалізм» (від лат. socialis — суспільний, socius — товариш, societas — суспільство). Уперше цей термін було використано 1827 р. у США в журналі «Кооператив мегезін» для позначення поглядів послідовників Р. Оуена. Вчення про соціалізм як суспільний устрій, заснований на колективістських, товариських засадах, було реакцією на ліберальний індивідуалізм.
На відміну від соціалістів-утопістів К. Маркс і Ф. Енгельс відкрито й чітко заявили про свою позицію захисту інтересів робітничого класу. Спираючись на вчення А. Сен-Сімона, III. Фур'є та Р. Оуена, вони створили цілісну теорію соціалізму й комунізму, яка дістала назву «науковий соціалізм», або «науковий комунізм».
Принципове значення для розвитку наукового комунізму має «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, в якому викладено найважливіші ідеї наукового комунізму — про історичну роль робітничого класу як могильника капіталізму і будівника комунізму, соціалістичну революцію й диктатуру пролетаріату, комуністичну партію як політичний авангард робітничого класу.
Ці основні ідеї К. Маркс і Ф. Енгельс розвинули в наступних працях. Особливо важливе значення для історичної долі соціалізму і комунізму має праця К. Маркса «Критика Готської програми» (1875), написана у формі критичних зауважень на Проект програми Німецької робітничої партії. В ній висунуто положення про перехідний період від капіталізму до соціалізму, дві фази комуністичного суспільства — нижчу (соціалізм) і вищу (комунізм). Ці положення конкретизовані Ф. Енгельсом у працях «Анти-Дюринг» і «Розвиток соціалізму від утопії до науки».
За вченням К. Маркса і Ф. Енгельса, комунізм — це безкласове суспільство, засноване на засадах колективізму (звідси походить і його назва: латинське слово communis означає «спільний»), суспільній власності на засоби виробництва, планомірному розвиткові, розподілі за потребами. За соціалізму внаслідок недостатньо високого рівня розвитку продуктивних сил розподіл здійснюється за працею. Держава у формі диктатури пролетаріату зберігається лише на нижчій фазі комунізму, а на вищій — відмирає.
Сформульовані К. Марксом і Ф. Енгельсом теоретичні положення про соціалізм і комунізм лягли в основу уявлень В. Леніна про нове суспільство. Грунтуючись саме на цих положеннях, він керував Російською соціал-демократичною робітничою партією у здійсненні Жовтневої революції і побудові соціалізму. Про це наочно свідчить написана ним напередодні революції — в серпні—вересні 1917 р. — праця «Держава і революція», в якій на основі детального аналізу, зокрема положень про перехідний період і дві фази комуністичного суспільства з праці К. Маркса «Критика Готської програми», робляться висновки щодо революції і будівництва соціалізму.
Отже, Жовтнева революція і будівництво соціалізму здійснювались відповідно до розробленої К. Марксом і Ф. Енгельсом загальної теоретичної схеми. Однак при цьому ні В. І. Ленін, ні очолювана ним партія більшовиків в цілому не мали більш-менш чітких уявлень про конкретні шляхи, методи й засоби побудови соціалізму. Твердження про те, що після перемоги Жовтневої революції В. І. Ленін розробив чіткий план побудови соціалізму в Росії, який передбачав проведення індустріалізації, колективізації і культурної революції, є виданням бажаного за дійсне, бо в жодній його праці про такий план не йдеться, якщо, звісно, не враховувати окремих тез, висловлювань чи гасел. Цим пояснюється експериментування в ході соціалістичного будівництва, дія за методом спроб і помилок.
У перші роки після перемоги Жовтневої революції реалізація марксистських теоретичних положень про соціалізм здійснювалася в Росії у формі політики «воєнного комунізму». Суть її полягає в тому, що за допомогою продроз-верстки у селян примусово забирались так звані надлишки продовольства. Захисники цієї політики обґрунтовують її необхідність умовами громадянської війни та економічної розрухи. Та насправді це була практична реалізація поглядів багатьох революціонерів, які вважали, що за допомогою командно-адміністративних методів можна вирішувати не лише воєнні, а й господарські завдання, забезпечивши високі темпи побудови нового суспільного ладу. На їхнє переконання, держава повинна взяти на себе повністю всі функції, пов'язані з організацією виробництва й розподілу.
У межах політики «воєнного комунізму» були націоналізовані не лише всі великі й середні промислові підприємства, а й більша частина дрібних підприємств. Були також здійснені централізація промислового виробництва й розподілу, повна заборона приватної торгівлі, постачання населення через карткову систему, введено загальну трудову повинність і зрівняльність в оплаті праці.
Згубність цих перетворень не забарилася дати про себе знати: різко скоротились обсяги виробництва, особливо сільськогосподарської продукції, закрились багато заводів і фабрик, населення Росії, особливо великих міст, жило впроголодь, у багатьох регіонах відбулися збройні виступи селян, незадоволених реквізицією хліба.
В. І. Ленін прийшов до висновку про необхідність зміни політики на селі, деяких поглядів на проблеми соціалістичного будівництва взагалі. Розроблена ним нова економічна політика, прийнята в 1921 р. X з'їздом РКП (б), замінила продрозверстку продовольчим податком, дозволяла приватну торгівлю і дрібні капіталістичні підприємства, припускала державний капіталізм у вигляді концесій, оренди дрібних промислових підприємств і землі під контролем держави. Натуральна оплата праці була замінена грошовою за кількістю і якістю праці. Селянство отримало можливість продавати хліб і купувати промислову продукцію.
По суті, нова економічна політика означала деяке повернення до капіталізму, але її позитивні економічні результати далися взнаки відразу. Проте з кінця 20-х років партія більшовиків під керівництвом
Йосипа Віссаріоновича Сталіна (1879—1953) зробила ставку на згортання нової економічної політики, товарно-грошових відносин, приниження матеріальних стимулів до праці, застосування командно-адміністративних методів, особливо на селі. В результаті реалізації цієї політики, ціною величезних нестатків і жертв в СРСР був «побудований соціалізм». Політичним знаряддям здійснення сталінської політики виступала диктатура пролетаріату, яка фактично означала необмежену владу партійного керівництва, його глави і використовувала терористичні методи управління країною. «Побудований соціалізм» виявився суспільством казармового типу, в якому всі сфери і сторони життєдіяльності жорстко регламентувались державою. Прагнення до соціальної рівності призвело до ліквідації свободи.
Водночас незаперечними є й досягнення соціалізму. В економічно відсталій, аграрній країні, якою була Росія до Жовтневої революції, в обстановці ворожого оточення, у стислі строки було здійснено індустріалізацію, ліквідовано безробіття і масову неписьменність, введено безплатну освіту, охорону здоров'я, державне забезпечення житлом тощо. В соціальному відношенні соціалізм вигідно відрізнявся від тогочасного капіталізму. Це сприяло ще більшому поширенню ідей соціалізму й комунізму, особливо популярних з кінця XIX ст.
Комуністичний рух став впливовою політичною силою. Особливо зріс його вплив під час Другої світової війни, в якій комуністи проявили себе послідовними й самовідданими борцями з фашизмом. Після війни у низці країн Європи та Азії були встановлені комуністичні режими, які здійснили соціалістичні соціально-економічні перетворення. Утворилась світова соціалістична система. За цих умов Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС), яка претендувала на авангардну роль у комуністичному русі, особливого значення надавала зміцненню його єдності, виробленню єдиної політичної лінії на основі її настанов та набутого досвіду. До Другої світової війни це завдання розв'язувалось у межах Комуністичного Інтернаціоналу (1919—1943), після війни — у межах міжнародних нарад комуністичних партій.
В 1957 р. відбулась Міжнародна нарада комуністичних і робітничих партій соціалістичних країн. У прийнятій на ній
Декларації на основі узагальнення досвіду будівництва соціалізму в СРСР та інших країнах були сформульовані головні закономірності соціалістичного будівництва: керівництво трудящими масами з боку робітничого класу і марксистсько-ленінської партії; встановлення диктатури пролетаріату; союз робітничого класу з основною масою селянства та іншими верствами трудящих; усуспільнення власності на основні засоби виробництва; соціалістичне перетворення сільського господарства; планомірний розвиток народного господарства; культурна революція та ін.! Ці закономірності було проголошено загальними для всіх країн, які будують соціалізм. По суті, радянська модель соціалізму проголошувалась універсальною, а будь-які відхилення від неї вправо чи вліво, як це сталося в Югославії, Чехо-Словаччині чи Китаї, різко засуджувались як ревізіонізм, відступництво від марксизму-ленінізму і пролетарського інтернаціоналізму.
В 1961 р. КПРС прийняла свою третю програму — побудови комуністичного суспільства, яка передбачала розв'язання трьох основних завдань комуністичного будівництва: створення матеріально-технічної бази, формування комуністичних суспільних відносин і виховання нової людини. Розв'язання цих завдань мало означати досягнення головної мети комунізму — встановлення соціальної рівності.
Згідно з програмою комуністичне суспільство в СРСР мало бути побудоване в основному до початку 80-х років. Нереальність цього задуму виявилась уже на початку 70-х. КПРС була змушена вносити корективи у свою стратегію, поклавши в її основу концепцію розвинутого соціалістичного суспільства як історично закономірного і довготривалого етапу на шляху до комунізму. З урахуванням цієї концепції скоригували свою стратегію комуністичні партії інших соціалістичних країн. Проте це вже не могло запобігти кризі комуністичних ідей, розпадові світової соціалістичної системи й самого СРСР.
Головна комуністична ідея — ідея соціальної рівності — виявилась не тільки недосяжною, а й утопічною. Напевне, це той ідеал, до якого потрібно рухатись, але якого не можна досягти. Намагання прискорити цей рух обертаються
1 Див.: Программные документы борьбы за мир, демократию и социализм. М., 1964. С. 12—13.
час має ділити державну владу з буржуазією, а усуспільнення власності повинно здійснюватись поступово з тимчасовим збереженням змішаної економіки.
Погляди Е. Бернштейна викликали гостру полеміку з марксистами, особливо з К. Каутським і В. І. Леніним. Останній назвав ці погляди ревізіонізмом і продовжував обґрунтовувати неминучість соціалістичної революції. Ленінська концепція революції, сформульована з урахуванням досвіду революції 1905 р. в Росії і загрози початку імперіалістичної війни, передбачала завоювання влади робітничим класом на чолі з революційною партією шляхом збройної боротьби, встановлення диктатури пролетаріату і швидке усуспільнення економіки.
Початок Першої світової війни поглибив розкол між соціал-демократами і марксистами. У серпні 1914 р. парламентська фракція німецьких соціал-демократів проголосувала за надання урядові кредитів на воєнні цілі й тим самим підтримала його експансіоністську політику. Слідом за цим уряди своїх країн підтримали інші соціал-демократичні партії. II Інтернаціонал як міжнародне об'єднання соціалістичних партій припинив своє існування. Під час війни соціал-демократи проголошували гасла «класового миру» й «захисту Вітчизни». Російські ж більшовики вели боротьбу спочатку за припинення війни, мир без анексій і контрибуцій, а згодом — за поразку у війні царизму і пролетарську революцію.
Перемога Жовтневої революції в Росії зумовила посилення розмежування соціал-демократів на правих, лівих і центристів.
В цілому перед Другою світовою війною соціал-демократія була впливовою політичною силою. Як правлячі партії або в коаліції з буржуазними партіями соціал-демократи здійснювали владу в багатьох країнах: Німеччині, Великобританії, Австрії, Швеції, Чехо-Словаччині, Болгарії, Данії, Норвегії, Литві, Угорщині, Польщі. У Франції в 1936 р. соціалісти спільно з радикалами утворили уряд Народного фронту, який підтримали комуністи. У Західній Європі лише італійська, голландська і швейцарська соціалістичні партії не мали своїх представників у парламенті.
Світова економічна криза 30-х років і наступ фашизму ослабили позиції соціал-демократії. В ряді країн вона зазнала поразки в боротьбі з фашизмом, соціал-демократичні партії були заборонені. Після війни діяльність соціал-демократії активізувалась. Зросла кількість соціал-демокра-тичних партій, в країнах Західної Європи їх представники увійшли до складу всіх перших повоєнних урядів. З початком «холодної війни» більшість соціал-демократичних партій перейшла на позиції антикомунізму. Ідейним обгрунтуванням цього переходу стала концепція «третього соціальним експериментуванням, в жертву якому приносяться цілі покоління.
Ідейна криза комунізму зумовила його політичну кризу. На початку 80-х років комуністичні партії діяли в 97 країнах світу, в 15 з них вони були правлячими. В лавах компартій налічувалось близько 80 млн чоловік. На початку 90-х років комуністичні партії перестали бути правлячими в 10 колишніх соціалістичних країнах, а деякі з них, наприклад КПРС (більш як 18 млн членів), взагалі припинили своє існування. Зменшились кількісний склад і політичний вплив комуністичних партій у капіталістичних країнах. Сьогодні жодна з комуністичних партій світу не висуває ідей комуністичного будівництва, більшість із них відмовилась від формаційного бачення соціалізму й уже перейшла або переходить на соціал-демократичні позиції. Соціал-демократизм, зародки якого також кореняться в марксизмі, виявився більш стійкою і перспективною ідейно-політичною доктриною.
