Політологія: Навчально-методичний комплекс

1. Поняття, сутність і типологія політичних режимів.

Сучасна політична карта країн світу надзвичайно строката. Ця строкатість обумовлена тим, що на цій карті немає двох однакових країн за територією, географічним середовищем, населенням, політичним устроєм та ін. Критеріїв для всебічної характеристики країн існує дуже багато. Але один з найважливіших — політичний критерій, який визначає політичний режим, тобто сукупність методів і засобів здійснення політичної влади в суспільстві. Тому не дивно, що політичний режим є однією з головних, центральних категорій політології.

Незважаючи на те, що поняття «політичний режим» є основним у політології, в науковій літературі воно трактується досить вільно. Існують декілька точок зору щодо цього. Згідно з першою точкою зору, поняття «політичний режим» і «політична система» використовуються як тотожні. На цій позиції стоїть американський вчений М. Хагопян, який розглядає ці поняття в широкому значенні і розуміє як «фундаментальну організацію політичного життя», як загальні структурні характеристики політичного ладу. М. Дюверже, який доклав чимало зусиль для розкриття цієї проблеми, також ототожнює ці поняття. Взагалі треба зауважити, що як у вітчизняній, так і в зарубіжній науковій літературі досить часто зустрічається однакове трактування таких понять, як: тоталітарний режим — тоталітарна система, демократичний режим — демократична система, президентський режим — президентська система — президентське правління і т. ін. Усе це створює великі теоретичні складності, оскільки виникає можливість термінологічного дублювання двома і більше поняттями різних політичних явищ одного ряду. Можна стверджувати, що поняття «політична система» і « політичний режим» характеризують політичне життя з різних сторін. У той час, як політична система виявляє характер зв'язків із зовнішнім середовищем, співробітництво з іншими підсистемами суспільства, політичний режим є формою організації та функціонування політичної системи, однією з найважливіших її характеристик.

Згідно з другою точкою зору, юридичною, при дослідженні політичного режиму робиться акцент на формальні норми і правила відправлення влади державними інститутами. Тобто можна сказати, що політичний режим обмежується формою правління. Ця точка зору домінує в конституційному праві, в якому класифікація політичних режимів спирається на різницю законодавчої і виконавчої функції держави, та на з'ясуванні їх співвідношення. Спираючись на це, виділяють такі політичні режими: а) режим злиття гілок влади — абсолютна монархія; б) режим розділення гілок влади — президентська республіка; в) режим співробітництва гілок влади — парламентська республіка та змішана, парламентсько-президентська республіка.

Разом з цим, загострюючи увагу на діяльності урядових структур, не слід ігнорувати вплив інших політичних інститутів, таких як партійної системи, групи тиску тощо, інститутів, які представляють, висловлюють і захищають інтереси громадян. Отже, форма правління є найбільш суттєвим компонентом політичного режиму, але він не вичерпує його змісту.

Третя точка зору на політичний режим — соціологічна. Вчені, які поділяють її, при дослідженні політичного режиму спираються на аналіз тих засобів і способів, за допомогою яких здійснюється реальна політична влада і які обумовлені соціальними і культурними традиціями, системою розділення праці, характером комунікацій і т. ін. Цей підхід дає змогу зіставляти офіційні і реальні норми поведінки суб'єктів влади, з'ясовувати які політичні групи контролюють впливають на процес прийняття політичних рішень. При цьому як суб'єкти влади розглядаються не тільки уряд чи офіційні державні Інститути, але і ті групи осіб і структури, які реально впливають на прийняття рішень, але досить часто не мають офіційного статусу.

Спираючись на цю точку зору, можна погодитися з визначенням політичного режиму, яке дає А. І. Соловйов. Політичний режим, каже він, це сукупність найбільш типових методів функціонування основних інститутів влади, ресурсів, які використовуються ними, і засобів примушення, які оформлюють і структурують реальний процес взаємодії держави і суспільства. Тому, говорячи про політичний режим, ведуть мову не про нормативні ідеали, а про реальні засоби і методи здійснення політичної влади. І тому можна стверджувати, що політичний режим — більш рухливе і динамічне явище, ніж політична система. Тобто одна політична система може характеризуватися декількома політичними режимами послідовно.

Одним з перших у політичній науці визначення політичного режиму дає М. Дюверже. Він розуміє політичний режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох структур груп тиску». Інший сучасний французький політолог Ж.-Л. Кермонн поглибив це поняття. На його думку, «під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, які сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період». Крім того. Ж.-Л. Кермонн виклав свій погляд і на структуру політичного режиму (схема 17). Згідно з його поглядами, зміст поняття «політичний режим» включає: 1) принцип легітимності; 2) структуру інститутів; 3) партійну систему; 4) форму і роль держави.



Розглянемо ці складові глибше. Першою складовою політичного режиму є принцип легітимності. У політичній науці загальноприйняте положення, згідно з яким освячена правом влада є легітимною. Однак на практиці авторитарно-тоталітарні режими в своїй політичній діяльності також часто спираються на право і закон, широко використовують положення Конституції. Щоб вийти з такого протиріччя, іспанський політолог Л. Саністебан запропонував вважати легітимною владу лише тих режимів і відповідно тих еліт, які реалізують владу, спираючись на широку підтримку мас. «Тоді, — писав він, — легітимною є така влада еліт, яка приймається масами, а не просто нав'язується їм». Відомо, що ефективність впливу і дій влади на суспільство визначається не рівнем примусу, а рівнем легітимності режиму. Принцип легітимності, на думку американського професора X. Лінца, — це здатність влади створювати в населення впевненість у тому, що, незважаючи на всі їх хиби і вади, існуючі політичні інститути є найкращими, ніж будь-які інші. Впевненість у правомірності владних рішень, які громадяни повинні виконувати, складається в людей тоді, коли ці владні рішення відповідають цінностям, котрі поділяє більшість суспільства. Як правило, такі цінності відповідають вимогам демократії, яка спроможна сформувати найкращі інститути. У той же час для авторитарних і тоталітарних режимів проблема легітимності не актуальна.

Другою складовою структури політичного режиму є структура інститутів. Воля більшості громадян здійснюється через систему політичних інститутів. Разом з правом, політичною системою, групами тиску, різними неполітичними структурами, які мають вагомий вплив на суспільство (церква, засоби масової інформації), найважливішим елементом політичного режиму є держава. Здатність держави бути ефективною залежить від принципів організації інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади. Спосіб формування вищої державної влади, принцип організації її інститутів, їх взаємодія і взаємовідносини з громадянами визначаються поняттям «форма правління».

Третім елементом структури політичного режиму є партійні системи. Відомо, що в реалізації суспільних інтересів держава активно взаємодіє з іншими політичними силами, які представляють і захищають потреби громадянського суспільства. Серед таких сил особливе значення мають політичні партії, які беруть свій початок у громадянському суспільстві і відстоюють інтереси різних груп цього суспільства. Тому можна стверджувати, що партійні системи визначають сутність політичних режимів. Вони визначають політичний курс держави, способи його реалізації. Проте роль партій при різних формах політичного устрою держави неоднакова. У парламентських демократіях уряд формується з представників однієї або декількох партій, які перемогли на виборах, а парламентські вибори перетворюються на суперництво, змагання партій. Для перемоги партій необхідна єдність дій, сувора дисципліна. Партія або коаліція партій, які перемогли на виборах, формують уряд і без її згоди депутат парламенту, член партії, не може зайняти місце в урядовому кабінеті. У президентських демократіях формування інститутів законодавчої та виконавчої влади здійснюється шляхом прямих виборів, а не внаслідок просування кандидата на цю посаду зусиллями окремої партії. Тому вплив партії на передвиборчу боротьбу обмежений, а сама боротьба стає суперництвом яскравих особистостей.

Четвертим елементом структури політичного режиму є форма держави. Питання форми держави має важливе теоретичне ц практичне значення і означає сукупність ознак, які визначаються характером і змістом діяльності держави. У науковій літературі виділяють дві основні форми держави — форму державного правління і форму державного устрою. Вони різноманітні і утворилися на основі історичних традицій державності, особливостей її становлення. Форми державного правління — це зовнішнє виявлення змісту держави, зумовлене структурою та правовим станом органів державної влади. Від характеру і правового стану вищих органів державної влади залежить кінець кінцем різниця між двома основними формами державного правління — монархією (абсолютною і парламентською) та республікою (президентською, парламентською та змішаною).

Форма державного устрою — це національно-територіальна організація держави і взаємовідношення центральних та територіальних органів. Ця форма дає відповідь на питання про те, з яких частин складається територія країни та про їх правове положення, яке співвідношення та взаємозв'язок ієрархічних структур держави. Виділяють дві форми державного устрою — унітарну та федеративну держави. Є й змішані форми державного устрою. Наявні в сучасному світі конфедерації не належать до форми державного устрою, бо є формою об'єднання суверенних держав, які координують свою діяльність за деякими питаннями.

Для глибшого дослідження сутності політичного режиму треба звернутися до питання їх класифікації та типології. Перші спроби класифікації політичних режимів зроблені ще античні вчені. І це не дивно, бо людей завжди цікавило, як і цікавить зараз, чому в одних державах люди живуть краще, ніж у інших, і що треба змінити в своїй державі, щоб і самим жити добре? Хоча, відверто кажучи, античні вчені не вживали поняття «політичні режими», а користувалися поняттям «форма правління». Так, Платон класифікував їх аналогічно душевному стану людини і виділяв: монархію (честь), аристократію (справедливість), тимократію (войовничість і почесті), олігархію (жадібність), демократію (волелюбність), тиранію (лють). Аріс-тотель виділяв три правильні форми правління — монархію, аристократію і полі-тію, та три неправильних — тиранію, олігархію і демократію. При правильних формах правління здійснюється згідно з законами в інтересах багатьох громадян, при неправильних — в особистих інтересах, позазаконними методами.

Полібій, підхопивши ідеї Платона про політичне виродження форм правління, розглядав кругообіг політичного життя держав, який виражається в послідовній заміні один одним шести форм правління. Першою виникає монархія — правління однієї особи. Розкладаючись, монархія перероджується на протилежну форму — тиранію. Незадоволеність тираном призводить до того, що шляхетні громадяни позбавляють правителя влади. Внаслідок цього встановлюється аристократія — правління небагатьох, які переслідують інтереси спільного блага. Аристократія, в свою чергу, поступово вироджується в олігархію — правління тих, хто використовує свою владу для особистого збагачення. Умови цього правління породжують незадоволення, що неминуче призводить до наступного перевороту, в результаті чого утворюється правління багатьох — демократія. її спотворенням є охлократія — панування натовпу.

У сучасній політичній науці одним з перших до проблем класифікації політичних режимів підійшов Г. Моска. Він не завершив свою класифікацію, а його послідовники виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-авторитарний, демократично-ліберальний.

Існує особливий, своєрідний підхід до класифікації політичних режимів в українській політичній думці. Автор цього підходу В. Липинський у «Листах до братів-хліборобів» виділяє три типи політичних режимів: 1) демократію з республікою; 2) охлократію з диктатурою; 3) класократію з правовою монархією. Під демократією фактично розуміється парламентська і президентська республіка. Під охлократією розуміється такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації елементів в одну верству і панує над усім суспільством, тобто не влада натовпу, а влада над натовпом. І під класократією В. Липинський розуміє такий соціально-політичний лад, коли активна меншість, виборна аристократія, приходить до влади, управління шляхом виборів найкращих представників із різних станів і класів суспільства. Влада цієї активної меншості, виборної аристократії, обмежується послухом монархові, влада якого, в свою чергу, обмежується законами, прийнятими законодавчими органами, які утворюються з вибраних представників окремих класів.

Цікавий і, на наш погляд, розумний підхід щодо класифікації політичних режимів висловлює російській вчений К. С. Гаджиєв. Він робить висновок, що визначальною в класифікації політичних режимів є існуюча політична система. У ліберально-демократичній політичній системі, каже він, визначальне значення для класифікації політичних режимів належить характеру розподілу влади, що має вирішальний вплив на характер співвідношення, прерогативи і функції основних владних інститутів держави. Насамперед, продовжує він, політичні режими розрізняються згідно ролі, яку виконують глава держави і глава уряду в системі влади: конституційна монархія, парламентська республіка, президентська і змішана республіка. При цьому слід зауважити, що конституційна монархія, за винятком процедури вибору глави держави, за базовими параметрами збігається з парламентським режимом (схема 18).



У політичній системі диктаторського типу розподіл властей відсутній, тому головним критерієм класифікації політичного режиму необхідно затвердити форми організації та функціонування унітарної ієрархічної влади. За цим критерієм у сучасних диктаторських політичних системах розрізняють авторитарні і тоталітарні режими. Всередині цих режимів існують свої особливості і нюанси. Так, у рамках авторитаризму розрізняють традиційно-монархічний, громадянський, військово-політичний, авторитаризм модернізації; у рамках тоталітаризму — більшовицький, фашистський, нацистський режими (схема 19).



Треба сказати, що і при авторитаризмі, і при тоталітаризмі немає чистих, класичних режимів, які повністю відповідали б усім критеріям, а існують режими змішані, які поєднують у собі елементи різних політичних систем.

Звернемось до типології політичних режимів. Треба зауважити, що «класифікація» і «типологія» — поняття різні. «Класифікація» ґрунтується на виділенні деякої загальної ознаки в сукупності різних явищ політичної дійсності, завдяки чому досягається певна упорядкованість. «Типологія» ж повинна відбивати узагальнений образ, явище, сукупність. При цьому утворюється особлива абстракція — тип, який дає змогу відображувати сукупність у «чистому» вигляді, без другорядних якостей. Класифікація ідеальних, «чистих» типів визначається терміном «типологія».

Для всебічної типології політичних режимів треба визначити критерії цієї типології. Можна погодитися з українським вченим О. Рудакевичем, який для типології політичних режимів пропонує такі критерії: спосіб формування органів влади; сту-пінь поділу державної влади; співвідношення державного управління та місцевого самоуправління; становище особи в суспільстві, її права і свободи; тип орієнтації громадян на політичну систему суспільства; роль партій, інших об'єднань у політичному житті; характер взаємин влади і опозиції; методи розв'язання конфліктних ситуацій; зміст і співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності; ефективність контролю громадянського суспільства за діяльністю державних ін-

статутів; ступінь політичного та ідеологічного плюралізму; місце й роль силових структур у політичному житті.

Сучасна політична наука найчастіше застосовує типологію, за якою політичні режими поділяються на демократичні та антидемократичні. У свою чергу, антидемократичні режими поділяються на тоталітарні та авторитарні.

Розглянемо коротко характерні особливості цих режимів. Почнемо з тоталітарного режиму. Термін «тоталітаризм» походить від латинського слова totalis, що означає «весь, цілий, повний». На практиці тоталітарний режим встановився в деяких країнах у першій половині XX ст. Тоталітаризм означає повний (тотальний) контроль та жорстку регламентацію з боку держави усіх сфер життєдіяльності суспільства та кожної людини засобами збройного насильства. Політична влада поглинає і все суспільство, і окрему людину. При цьому влада формується однією людиною, або вузькою групою осіб з правлячої еліти. Здійснення політичного панування можливе лише в тому випадку, коли влада спирається на розвинуту каральну систему, політичний терор, тотальне ідеологічне оброблення суспільної думки. Тоталітарні режими найчастіше виникають у надзвичайних умовах: зростаючої нестабільності, глибокої економічної і політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого вирішення стратегічних завдань. Його встановлення розглядається як спосіб подолання зазначених проблем та досягнення визначених цілей.

Найчастіше виділяють такі ознаки тоталітаризму: 1) надцентралізація структур влади, яка має пірамідальну форму, на вершині якої — лідер-вождь або группа. Володарююча група не несе відповідальності за свої дії ні перед яким виборним органом, концентрує в своїх руках усю повноту влади — законодавчу, виконавчу і судову; 2) монопольна ідеологія, яка обґрунтовує право режиму на позаконтрольне панування. Значення ідеології в тоталітарних режимах визначається необхідністю підкорити все населення реалізації єдиної мети; 3) масова, монопольно володарююча партія, яка формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації, здійснює підбір і розстановку кадрів; 4) розгалуджена каральна система; 5) відсутність громадянських прав і свобод та громадянського суспільства; 6) висока ступінь мілітаризації в усіх сферах суспільного життя.

Розрізняють три форми тоталітарного режиму: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм і радянський комунізм. Усі вони мають особисті відзнаки.

Іншим політичним режимом є авторитаризм. Цей політичний режим займає проміжне місце між тоталітаризмом та демократією. Але це не розкриває суттєвих ознак для всього режиму в цілому. При визначені авторитаризму суттєвою ознакою є відносини влади і суспільства. Ці відносини будуються, швидше за все, не на переконанні, а на примусі. Авторитаризм (від лат. autoritas — цілковита влада, вплив, наказ) — це державно-політичний режим, стиль суспільного життя, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи чи обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, чіткою регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив та повноважень демократичних інституцій.

Авторитарний режим ґрунтується на беззаперечному підпорядкуванні владі, яка прагне будь-якими засобами затвердити й зберегти свій авторитет. І хоч авторитаризм дещо лібералізує суспільне життя, дозволяє обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні і діях, наявність опозиції, все ж таки чітко розробленої державної ідеології немає. При авторитаризмі керівництво різними сферами суспільного життя не таке всебічне, як при тоталітаризмі, немає тотального контролю над соціальною та економічною інфраструктурою громадянського суспільства, за виробництвом, профспілками, навчальними закладами та засобами масової інформації.

Разом з тим режим не дозволяє реальної політичної конкуренції за владу, фактичної участі населення в прийнятті рішень з важливих питань життя суспільства.

У реальному політичному житті є багато різновидів авторитарного режиму, такі як, наприклад, військові режими (режим Піночета в Чилі), громадянські диктатури (режими в країнах арабського Сходу), теократичні режими (режим аятоли Хомейні в Ірані) тощо.

Третім типом політичних режимів є демократичний. Ідея демократії (від грець. demos — народ і kratos — влада) народилася в античних полісах як уява про народовладдя, про участь кожного громадянина в політичному, суспільному житті і діяльності, про принципову можливість (і надання цій можливості правового характеру) участі всіх громадян держави в управлінні нею. Сучасні підходи до сутності демократії досить різноманітні, їх можна згрупувати в два основні напрями. Одні автори вважають, що демократія — це не метод організації особливої політичної сфери життя, а спосіб функціонування й розвитку всього суспільства як цілого. Інші вчені розглядають демократію як технологію формування та здійснення влади. Найповніше втілення такі погляди дістали в теоріях елітарної демократії. На думку американського політолога Р. Макайвера, «демократія не може бути правлінням більшості чи правлінням мас. Це насамперед спосіб визначення: хто правитиме і — в загальному плані — з якими цілями». Класична в цьому плані характеристика демократії, запропонована І. Шумпете-ром: «Індивіди добиваються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політиків».

Можна стверджувати, що ідеальних демократичних режимів немає. Вони досить різноманітні. Однак є такі спільні ознаки, притаманні всім демократіям:

— вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови:

а) свободу висування кандидатур;

б) свободу виборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом «одна людина — один голос»;

в) свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх в інформації та можливості вести пропаганду під час виборчої кампанії;

— наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;

— виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи представницького органу (парламентська республіка);

— побудова держави за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову;

— легальна діяльність не тільки урядових, а й опозиційних партій (багатопартійність);

— визнання і здійснення на практиці принципів конституційності й законності. І влада, і громадяни повинні поважати конституцію, що зобов'язує партії доводити свою прихильність до згоди, а саму владу — підкорятися юрисдикції незалежного органу конституційного контролю;

— визнання рівноправності громадян, проголошення і здійснення на практиці демократичних прав і свобод;

— розвинуті сектори економіки, вільні від прямого державного втручання;

— розвинуте громадянське суспільство: державна влада і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, які на пріоритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем; і держава, й громадянське суспільство є суб'єктами суспільної життєдіяльності.

У науковій літературі виділяють два підтипи демократичних режимів: парламентський і президентський, їх основні характеристики відповідають характеристикам парламентської та президентської форм державного правління.