Політологія: Навчально-методичний комплекс

1. Етнонаціональні спільності як суб'єкти й об'єкти політики.

Незважаючи на всі прогнози про неминуче зникнення етнонаціональних колективів, вони продовжують залишатися важливими чинниками суспільного життя у всіх багатонаціональних державах, а етнос і нація стали не тільки об'єктами, а й суб'єктами політики. Етнос і нація — ці два суспільні явища є хоч і близькими, але не тотожними. Етнос — це історично сталий колектив людей, об'єднаний спільними рисами культури, мовою, традиціями, звичаями, обрядами, поведінкою, психологією, системою моральних та матеріальних цінностей, самосвідомістю, в окремих випадках—спільною релігією. Для існування етносу не обов'язкова наявність усіх без винятку перелічених ознак. Етнос може жити, втративши деякі чи навіть майже всі з наведених атрибутів, поки його члени свідомі спільного походження і відрізняють себе від навколишніх етнічних колективів. Тому етнос може жити не лише компактно на історичній чи на новонабутій батьківщині, а й дисперсно, тобто в розсіяному стані.

Оскільки етносу притаманні деякі характерні особливості, важливим серед них є його позатериторіальність та позадержавність. Етнос нерідко не має чітко окреслених територій проживання та розселення. Межі територій його розселення та проживання можуть не збігатися з кордонами однієї держави.

Значно складніше за своєю внутрішньою структурою поняття нація, котре до сьогодні не має загальновизнаного визначення. Сутність ознак, що визначають націю як феномен суспільного життя, можна з'ясувати при аналізі найпоширеніших теорій її походження: психологічної, культурологічної, етнологічної, історико-економічної та статистської. Такий аналіз показує, що як і етнос, нація може існувати, не маючи всіх ознак, визнаних наведеними теоріями, крім однієї, вирішальної — спільної території, межі якої означено державними кордонами. Останнє вказує на особливу відповідальність державотворців за націєтворчий процес а отже, і за наукову обґрунтованість державної етнонаціональної політики.

З точки зору ... самосвідомості нація є спільністю набагато інтегрованішою, ніж етнос. У ній зростає цінність власної національної ідентичності окремої особи. Крім того, нація — це така форма існування етнонаціональної системи, в якій формуються і функціонують спеціалізовані підсистеми. До таких підсистем належать інтеграція, політична, економічна та духовна еліти тощо. Тому нація презентує складнішу систему, ніж етнос.

Нині поки що як у літературі, так і в буденному житті трапляються твердження, буцімто нація віджила свій час, а тому це поняття застаріле. Такого погляду, зокрема, додержується іспанський вчений Ортега-і-Гасет, який вважає, що нація — явище швидко минуче, навіть другорядне, до того ж є перешкодою на шляху прогресивного розвитку людства. А тому зникнення нації вирішить усі проблеми Європи, і це створить більше простору для утвердження загальнолюдського. Інший вчений — П. А. Сорокін розглядав націю як явище, яке розпадається на цілий ряд соціальних елементів.

Взагалі ж концепцій щодо розуміння сутності націй, шляхів її формування дуже багато. Але майже всі вони можуть бути зведені до двох основних підходів.

Згідно з першим підходом — етнічним, нація утворюється на основі великого етносу з його культурно-мовними ознаками і являє собою, по суті, політизовану етнічну спільність. Відомий представник цього підходу Ентоні Сміт робить таке узагальнене визначення: «Нація — це сукупність людей, що має власну назву, спільну І історичну територію, спільну історичну пам'ять та міфи, масову громадську культуру, спільну економіку та однакові для всіх членів юридичні права і обов'язки».

Другий, політичний підхід, теоретична основа якого — суб'єктивістська концепція нації, створена Е. Ренаном. На його думку, належність до нації визначається І насамперед усвідомленням індивідами, визнання себе членами єдиної спільноти, громадянами єдиної держави, тобто фактично усувається жорстка залежність між І етнічним походженням та лояльним ставленням до держави.

Проте протиставлення цих підходів не завжди доцільне. З одного боку, на користь політичного підходу свідчить неспівпадіння меж проживання державоутворюючих етносів з кордонами держав, які вони утворюють. Наприклад, німецький етнос є державотворчим у ФРН та Австрії, але громадяни цих держав ідентифікують себе з різними націями — відповідно німецькою та австрійською. Водночас швейцарська політична нація складається з кількох етносів, але громадяни усвідомлюють свою єдність. З іншого боку, часто політичні нації розколюються за етнічною ознакою. Отже, етнічність все одно має певний вплив на політичну ідентифікацію. З цього випливає, що різниця між етнічною та політичною нацією на практиці існує, але вона більш умовна, ніж може здаватися на перший погляд.

У руслі цих підходів можна розглянути найбільш відомі теорії походження націй. Насапмеред це атомістична теорія, що бере свій початок у XVIII ст. із пануючого тоді атомістичного розуміння суспільства. Суть цієї теорії полягає в тому, що нація — це ніщо інше, як група людей, які відрізняються від інших лише зовнішніми ознаками. Прихильники цієї теорії Ш. Л. Монтеск'є та Вольтер вважали, що нація — це спільність до певної міри однакових за походженням одиниць, а не якась вища цілісність, що об'єднує ці одиниці. Тобто нація базується на антропологічних зв'язках, традиціях, звичаях. Ліберальний народник К. Михайловський теж стверджував, що національні зв'язки являють собою лише продовження зв'язків родових, тільки вони більш складні і узагальнені. Ця теорія була визначальною в науці XVIII ст., а в політичній практиці окремі її елементи використовуються ще й зараз.

Основи психологічної теорії нації сформував Е. Ренан. На його думку, національну спільноту формують мова, інтереси, раса, релігійні переконання, територія тощо. До найвагоміших елементів, що утворюють націю, мислитель відніс духовну спільність, яка базується на єдиній історичній пам'яті. За Е. Ренаном, нація — це духовна сім'я, результат глибоких взаємодій. Одним з найпомітніших послідовників психологічної концепції нації поправу вважається відомий австромарксист О. Бауер. Він визначає націю як «сукупність людей, пов'язаних спільністю характеру на основі спільності долі». На його думку, головною ознакою нації є національний характер, її психічні особливості, а культура, мова, виконують підпорядковану роль. При цьому під національним характером Бауер розуміє суму духовних та фізичних властивостей, які відрізняють одну націю від іншої, а різниця національних характерів проявляється в різному відчутті і реагуванні, в різному мисленні з приводу певних явищ. Отже, в основу психологічної теорії нації покладене розуміння того, що індивіди мають спільні психологічні риси та способи поведінки — «національну душу», «національний характер».

Засновником культурологічної теорії походження нації слід вважати відомого австромарксиста К. Реннера. Він вважав, що нація — це союз осіб, які однаково розмовляють, «культурний союз», так звана духовна спільнота, основу якої становлять духовні інтереси. Створення нації є необхідною умовою для ідентифікації людей за національною належністю. К. Реннер був прихильником культурно-національної автономії, фундаментом якої мала стати екстериторіальність нації (розмежування політичного та національного життя через автономізацію нації від держави).

Засновником історико-економічної теорії націй є німецький соціал-демократ К. Каутський, який вважав спільність території і мови головними ознаками нації, не відкидаючи при цьому спільність економічного життя і традицій. Але за його переконанням, відсутність будь-якої з цих ознак не гальмує розвитку нації, вона продовжує існувати і розвиватися. Ця теорія стала підґрунтям марксистсько-ленінської теорії походження націй.

Наступною є марксистсько-ленінська теорія походження націй. Ця теорія пов'язується багатьма вченими з історико-економічною теорією, проте все ж має ряд не лише суттєвих термінологій, а й суттєвих відмінностей і тому ототожнювати ці дві теорії недоречно. Обмеженість марксистсько-ленінської теорії особливо яскраво проявляється у визначенні капіталістичних та соціалістичних націй і в подальшому поділі їх на дві окремі нації. Ф. Енгельс так писав з цього приводу: «Робітники говорять іншим діалектом, мають інші ідеї та уявлення ... іншу релігію та політику, ніж буржуазія. Це цілком два відмінні народи, які так само відрізняються один від іншого, коли б вони належали до різних рас». Такий підхід був характерний і Леніну. Марксизм розглядає націю як породження капіталістичної формації, буржуазних відносин.

Значний внесок у розвиток марксистсько-ленінської теорії зробив Й. Сталін. Він дає визначення сутності нації, а також деталізацію окремих її складових: «Нація — історично сформована стійка спільнота людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що проявляється в спільності культури». Пізніше, в 1929 p., Сталін вніс зміни і у це визначення, підкресливши, що психічний склад людей виражається не в спільності культури, а в спільності специфічних особливостей національної культури, тобто в цій специфіці, яка відрізняє одну національну культуру від іншої. У визначенні нації засновниками марксистсько-ленінської теорії робиться особливий акцент на класовому, формаційному підході, який нібито є визначальним у зміні національної структури, і тому штучно поєднуються ознаки конкретної історичної ситуації з ознаками розвитку нації, тобто підміняються національні ознаки умовами їх формування і функціонування.

Згідно з марксистською теорією, важливою об'єднуючою силою нації постає економічна єдність. Саме вона покликана забезпечити політичну централізацію, звести всіх в одну націю з одним класовим інтересом. За Марксом і Енгельсом, зміцнення буржуазних відносин та економічних зв'язків підносять їх на рівень провідної умови генези нації, яка домінує над мовним і територіальним факторами. В. Ленін проводить думку, що розвиток суперечностей капіталізму спонукає до об'єднання всієї нації в межах одного класу. Це дає змогу провести паралель із постулатом марксистської теорії про єдиний класовий інтерес. Висновки К. Маркса, як і В. Леніна, були однозначні: сучасні нації є продуктом буржуазної епохи суспільного розвитку, перемога капіталізму над феодалізмом пов'язана з національними рухами, економічну основу яких становлять державне об'єднання території за населенням, що говорить однією мовою. Безумовно слабким місцем у марксистсько-ленінській теорії є обґрунтування залежності розвитку націй від розвитку класів. Насправді ж національні процеси розвиваються поза межами класових. З цього приводу слід погодитися з М. О. Бердяєвим: «Національна єдність глибша за єдність класів, партій та інших минущих історичних утворень у житті народів».

Етнологічна теорія походження націй вибудовується переважно на елементах, охарактеризованих вище теорій. Але стрижневими засадами цієї теорії постають етнічні. Причому їхній зміст розглядається дослідниками неоднаково: одні вважають «етнічність» політичною категорією, інші пов'язують «етнічність» з кровним походженням, культурно-побутовими традиціями тощо. Одним з найпопулярніших представників етнологічної теорії походження нації вважається англійський учений Е. Смітт. Він виходив з того, що нація формується на етнічній основі, для якої характерні три революції — адміністративна, економічна й культурна. Нація, на думку Е. Смітта, є власне європейським творінням, процес формування якого проходив двома основними шляхами. Перший — спонсорований державою й розпочинається з етнічної спільноти, яка становить ядро цієї держави. Розгортання такого шляху розвитку передбачає наявність державності, сталих культурних традицій, власної національної еліти, відповідного рівня політичної свідомості, власної літературної мови, зрілої соціальної структури. Другий шлях базується на малій демократичній (народній) спільності, чиї релігійні уявлення про себе треба замінити на активніші політичні уявлення. Ключем цього перетворення стає процес народнокультурниць-кої мобілізації. Провідними діючими особами тут виступають інтелігенти-просвітники, які, використовуючи факти історичного минулого, формують основи моралі для «відродження» спільноти.

Деякі політологи, які керуються етнічними засадами при визначенні нації, вважають, що у своєму розвитку національний процес проходить три стадії: академічну, культурну й політичну. На першій із них певна національна група збирає й публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники. До культурної стадії віднесено становлення літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, широке впровадження мови в науку, технічну літературу, політику, громадське життя, побут і т. ін. Третій, політичний, етап — це той період, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності.

Кожний етап націотворчого процесу має свої особливості, розгортається специфічно.

Етатистська теорія походження націй визнає націями лише такі етносоціальні спільності, які створили власну державу і тому, мають сформовані нею ознаки — державну організацію життя, єдине право, загальнонаціональну мету тощо, і відмовляють в усьому іншим етносоціальним спільностям, які через різні причини (насильницька асиміляція чи поневолення) не мають власної держави. Політичний етап націотворчого процесу, на думку одного з прихильників етатистської теорії націй, англійського вченого Р. Грильо, може розвиватися двома шляхами: «політизацією етнічності», коли нація створює державу (нація-держава), й «етнізацією політики», коли держава створює націю з груп (держава-нація). Визначити, який шлях правильний, неможливо, як неможливо визначити, якій з концепцій — «нація-держава» чи «держава-нація» — належить провідна роль.

Загалом у західних країнах ставлення до словосполучення «нація-держава» неоднозначне, а в ряді випадків навіть обережне, тому що пов'язуються з подальшою політизацією нації й формуванням ідеології. А саме ці процеси й розглядаються окремими дослідниками як украй небезпечні, а отже, й небажані. Концепція ж «держава-нація» розглядається як новий культурний синтез, що ігнорує усталені етнічні відмінності, а національна належність розглядається як приватна справа кожного. Така держава покликана створити всі необхідні умови для формування нації, повинна мати свої інститути політичного управління, а вже вони зобов'язані дотримувати нові політичні почуття, усунути наявні етнокультурні відмінності.

Реальний стан сучасного суспільного розвитку дає вагомі аргументи для висновку, що, незважаючи на різні підходи до визначення поняття «нація», вона є основним елементом сучасної самоорганізації людства. Саме на етнічній основі, і вона, є результатом розвитку етнонаціональних процесів.

Треба зазначити, що суперництво, в деяких випадках протиставлення етнічного і політичного підходів що до утворення націй спирається на переконання про якісні трансформаційні зміни яким підвладен етнос як історичне явище. Ці зміни, в науковій літературі набули назви етнотрансформаційних процесів, які поділяються на два основні типи.

Першим типом етнотрансформаційних процесів є інтеграційні. Це такі процеси коли етнос зберігає свою власну мову, але під впливом політичної реальності змінює свій етнонім на інший. Так сучасний французький етнос виник завдяки асиміляції менших народностей на півдні країни (етнічна асиміляція — повна втрата етносом своїх ознак). Прикладом таких процесів можна вважати утворення канадської чи швейцарської націй.

Другим типом етнотрансформаційних процесів є дезінтеграційні. Прикладом можуть бути країни Латинської Америки, де більшість населення є нащадками колонізаторів. Але вони внаслідок територіальної віддаленості своєї історичної батьківщини втратили зв'язок з нею і ідентифікують себе як «бразильці», «аргентинці», «перуанці», «болівійці» тощо. Громадянська приналежність трансформувалася в новий етнонім.

Етнос, що сформувався на певній території, називається автохтонним (по відношенню до певної території). З точки зору міжнародного права такі етноси вважаються етнічними націями і мають право на самовизначення аж до утворення власної державності, хоч і не обов'язково у формі незалежної держави.

Етнічна група, яка вже має власну державу поза межами певної країни проживання, називається національною меншиною, не вважається частиною нації, з якою вона безпосередньо етнічно пов'язана, і по відношенню до останньої вона отримує назву «діаспора». Етнонаціональні відносини — це відносини між суб'єктами ет-нонаціонального розвитку (націями, народностями, етнічними групами та національними меншинами) та їх державними утвореннями, а також між людьми різних національностей, які складаються в процесі життєдіяльності і взаємодії етнонаціо-нальних спільностей.

Міжнаціональний мир та злагода між етнонаціональними спільностями залежить від політики і політиків, обов'язком яких і є розроблення науковообгрунтова-ної етнонаціональної політики.