3. Особливості етнонаціональної політики в сучасній Україні.
Довгий час, аж до проголошення державної незалежності Україна не мала можливості проводити самостійну етнонаціональну політику, так само як не мала традицій у розвитку етнонаціональних відносин в умовах демократії. Тому зараз Україні доводиться створювати заново не тільки систему регулювання етнонаціональних відносин, а й саму етнополітику.Необхідність розробки етнонаціональної політики продиктована, насамперед, наявністю етнонаціональних проблем, що притаманні процесу націє- та державотворення в Україні. Серед потенційних конфліктогенних територій в Україні поки що залишається Автономна Республіка Крим. Значну частину її населення становлять переселенці з центральних областей Росії, які в переважній своїй більшості не бажають бути прихильниками незалежності України. Саме ця частина населення є політично найвпливові-шою на півострові. З іншого боку, на свою історичну батьківщину повертаються кримські татари, депортовані в післявоєнний період. Стосунки між цими двома національними групами відзначаються, у ряді випадків, взаємною ворожнечісттю.
Іншою проблемою є несформованість української політичної нації, незважаючи на те, що, як свідчить статистика, ще за часів СРСР українці були кількісно переважаючою етнічною спільністю в державі (табл. 18). Український народ фактично не мав тривалих політичних традицій державності. До того ж українські землі були поділені між різними державами. Ще сьогодні зберігається ідеологічний поділ українців на «східних» та «західних». Якщо перші значною мірою поділяють застарілі, радянські (з деякою корекцією) політичні цінності (зокрема етнонаціональну індеферентність), то другі вважаються класичною нацією, до того ж з загостреним почуттям ідентичності. Ця розбіжність найяскравіше проявилася під час референдуму з питання збереження СРСР 17 березня 1991 р.
Регулювання етнонаціональних питань в Україні забезпечується такими нормативними актами:
1) Закон України «Про мови в Українській РСР» (1989);
2) Декларація прав національностей України (1990);
3) Закон України «Про громадянство України» (1991);
4) Закон України «Про освіту» (1991);
5) Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992).
Крім того, важливе місце в цьому процесі займають міжнародні договори України. Але головні принципи все ж таки визначає Конституція України. Вона гарантує рівноправність усім громадянам, незалежно від національної приналежності. А при закріпленні статусу української мови як державної гарантується розвиток та функціонування мов національних меншин. Щоправда, треба зауважити, що через правовий нігілізм у суспільстві діюче законодавство навіть у цій галузі часто блокується.
Таким чином, основні проблеми етнополітики в Україні такі:
1) системне вивчення усіх факторів етнонаціонального життя в Україні та створення цілісної концепції етнонаціоанльної політики;
2) гармонізація міжетнічних відносин, формування атмосфери толерантності, взаємоповаги;
3) правове забезпечення рівних можливостей усім громадянам країни, участі в управлінні державними та громадськими справами, що виключило б національну дискримінацію;
4) забезпечення умов для збереження самобутності українського етносу як на батьківщині, так і за кордоном;
5) створення необхідних умов для всебічного розвитку національних меншин;
6) відновлення прав депортованих народів, забезпечення їх інтеграції в українське суспільство.
Отже, головна мета етнонаціональної політики в Україні — це подолання негативних наслідків минулого історичного розвитку при збереженні позитивних здобутків. Підсумком цієї складної справи повинно бути завершення формування єдиної української політичної нації як основи державної незалежності, територіальної цілісності та стабільності країни.