1. Релігія в політичній системі.
З часу існування держави і церкви як соціальних інститутів між ними встановлювалися різноманітні взаємовідносини. Режим цих відносин регламентувався спеціальними конституційно-правовими нормами. Згідно з релігієзнавчою теорією, існують такі види, чи стани, правового статусу церкви в системі державно-правових режимів:
1. Держави з офіційно узаконеною і фактично панівною церквою або державною церквою. Такі державні режими інколи називають теократичними.
2. Держави з конституційно визнаною традиційною релігією (конфесією) в суспільстві, яка посідає пріоритетне становище серед інших віросповідань.
3. Держави з конституційно узаконеним відокремленням церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви.
Перший вид, чи стан, правового статусу церкви в державі характеризується тим, що вона є складовою державного апарату. Церкві як органові держави надано певні повноваження державно-владного характеру. Вона виконує державно-політичні та адміністративно-правові функції в державі (юридичні повноваження в кримінально-правових, цивільних справах тощо). Політичний союз держави і церкви надав церкві узаконене право брати участь у політичному житті країни (представництво духовенства в державних органах, політичні церковні союзи тощо), встановлював обов'язкові релігійні церемонії під час проведення державних заходів (коронація монархів, релігійна присяга тощо). У соціально-економічній сфері союз держави і церкви базується на спільних економічних інтересах, внаслідок чого церква на основі закону отримує від держави субсидії з капіталовкладень, землю у власність, звільнення від податків). Встановлюється безперечне монопольне право церкви, релігійної ідеології на систему виховання та освіти.
Відомо, що такий правовий статус церкви в системі державно-правових режимів існував за часів Середньовіччя. Прикладом цього може бути також статус Російської православної церкви в Російській імперії, де релігія визначала характер суспільних і державних відносин, норми приватного життя. Але І в сучасних державно-правових режимах існують офіційні державні церкви, про що наголошено в конституціях цих країн. Так, параграф 4 Конституції Данії декларує: «Євангелічна лютеранська церква є національною датською церквою і утримується державою». В Англії, наприклад, парламентові надано право затверджувати чи ухвалювати рішення церковних зборів, молитовники, церковні обряди, призначати церковних ієрархів. Представники англіканської церкви є членами палати лордів Англії. Система судочинства в Англії передбачає право апеляції на рішення церковних судів у суди світські, а також нагляд збоку державних судів за судами церковними. В Ізраїлі Міністерство в справах релігій затверджує процедуру виборів вищого духовенства, президент призначає релігійних суддів. Особливу увагу слід звернути на статус державної церкви в країнах ісламської орієнтації (Марокко, Туніс, Мавританія, ОАЕ, Саудівська Аравія, Алжир, Ірак, Іран та ін.). Мусульманські церкви, зберігаючи всі правові інститути, властиві державній релігії, посідають особливе становище в системі державно-правових режимів цих країн. Власне, церква в цих країнах регулює всі аспекти державного і суспільного життя, а мусульманське право (шаріат) є основою діяльності державно-правових інститутів, судової системи, цивільних відносин тощо.
Другий стан правового статусу церкви в державі характеризується конституційно-правовим визнанням у суспільстві однієї традиційно існуючої релігії (конфесії) серед інших. Рівночасно визнається відокремлення церкви (релігійних організацій) від держави і школи від церкви. Відповідними правовими актами регламентується панівний стан як офіційної, так і інших конфесій. Найчастіше цей вид правового статусу церков у суспільстві зумовлений тим, що офіційно визнана традиційна релігія має великий вплив на більшу частину населення, історично пов'язана з формуванням національної держави, безпосередньо вплетена в етнічну культуру тощо.
Так, ст. З (ч. 1) Конституції Греції наголошує: «Панівною в Греції релігією є релігія східно-православної церкви Христової». В параграфі 2 Конституції Норвегії зазначено, що «євангелічно-лютеранська релігія є офіційною релігією держави». Стаття 13 (ч. 2) Конституції Болгарії встановлює, що «традиційна релігія в Республіці Болгарія — східно-православне віросповідання», водночас наголошуючи на відокремленні релігійних організацій від держави. Конституція Грузії підтверджує, що держава визнає виняткову роль Грузинської православної церкви в історії Грузії, але водночас проголошує незалежність церкви від держави (ст. 90). Формально в Італії не було державної церкви, але Конституція держави до 1984 р. передбачала існування конкордату держави з Ватиканом, за яким римо-католицька релігія визнавалася єдиною державною релігією в Італії, що забезпечувало привілейоване становище католицького віросповідання порівняно з іншими. Лише після перегляду Лютеранських договорів, зокрема конкордату від 1929 p., було скасовано переваги католицизму в державних навчальних закладах тощо. Некатолицьким віросповіданням також надано право створювати організації зі своїм статутом.
Конституційно-правове виголошення в державі офіційного віросповідання залучало лише одну конфесію до вирішення соціально-політичних питань, до освітнянської діяльності в навчальних закладах, до відповідної роботи в армії, серед співробітників правоохоронних органів, у пенітенціарних закладах тощо. Нехтуючи інтереси віруючих громадян інших конфесій, офіційна церква виконувала монопольну інтегративну соціальну функцію та функцію соціального контролю (орієнтація населення в його діях і вчинках згідно з загальноприйнятими суспільно-національними цінностями).
Третій стан правового статусу церкви в державі характеризується відокремленням у цілому церкви (релігійних організацій) від держави. Правовий режим відокремлення церкви від держави передбачає:
1) відсутність контролю і примусу з боку церкви щодо громадян держави;
2) невтручання держави у внутрішньоцерковні справи, канонічну культову діяльність, церковне самоуправління;
3) церква не виконує жодних державних функцій — соціально-політичних, адміністративно-правових (оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян тощо), не фінансується з державного бюджету;
4) церква не втручається в суверенне право держави, тобто верховенство, самостійність, повноту, неподільність влади у зовнішніх відносинах. Таке невтручання
виявляється у відсутності будь-яких правових форм союзу церкви й держави (окрім консультативно-допоміжного), права законодавчої ініціативи релігійних організацій (норми релігійних канонів не є джерелом права в законодавстві держави) тощо. Релігійні організації не втручаються в систему правосуддя, не здійснюють його функцій (обумовлено світським характером судочинства, відсутністю релігійних судів, рівністю громадян перед законом і судом незалежно від віросповідання, ставлення до релігії), не здійснюють правового регулювання шлюбно-сімейних відносин, реєстрації актів цивільного стану;
5) відсутність державно-правового контролю, примусу, іншого втручання у сферу ставлення громадян до релігії та їхню рівноправність у всіх галузях господарського, державного, соціально-політичного життя, незалежно від їхнього ставлення до релігії (незалежно від віросповідання);
6) правову регламентацію позакультової діяльності релігійних організацій у державі та контроль за дотриманням ними установлених державою законів;
7) охорону законочинної діяльності релігійних організацій та захист прав віруючих.
Власне в цих основних нормах визначаються зміст і сутність режиму відокремлення церкви від держави як відповідної правової форми взаємовідносин держави та церкви, державних органів і релігійних організацій.
Перші релігійні норми виникли стихійно в первісних релігіях. Із виокремленням священиків в особливий стан і створенням розгалужених релігійних умов норми останніх розробляються відповідно служителями культу. Але за своєю сутністю релігійні норми виникають на основі релігійних уявлень і поглядів та служать засобом збереження їх у свідомості людей. На формування релігійних норм зазвичай впливають конфесійні утворення, які виробляють, контролюють їх дотримання та ін.