3. Міжконфесійні процеси в Україні.
Гарантії права на свободу совісті і віросповідання передбачені ст. 35 Конституції України. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Механізм забезпечення конституційних норм у сфері релігійної політики викладений у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації в Україні» від 23 квітня 1991 р. Правовий зміст свободи совісті містить у собі такі конституційні норми:
— рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії;
— використання громадянами своїх прав і свобод не повинно перешкоджати інтересам суспільства і держави, реалізації прав інших громадян;
— здійснення прав і свобод невід'ємне від виконання громадянином своїх обов'язків.
Свобода совісті як конституційний принцип і норма державного права захищається цивільним, кримінальним, адміністративним та сімейним правом. Суттєві аспекти свободи совісті розкриваються в ряді законів, зокрема в законах про працю, народну освіту, військову службу.
Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації в Україні» є суттєвим явищем у правовому регулюванні суспільних відносин, пов'язаних з релігією та релігійними формуваннями, визначає обов'язки, права релігійних об'єднань та громадян, розкриває сутність державного контролю за додержанням законодавства про релігію та церкву.
У «Загальних положеннях» (І розділ) викладено правові норми конституційного характеру. Закон гарантує право на свободу совісті; ніхто не може встановлювати обов'язкових переконань і світогляду. Усі релігії рівні перед законом.
У II розділі закону дається визначення релігійних громад, релігійних управлінь і центрів, монастирів і релігійних братств, духовних навчальних закладів, розглядається порядок реєстрації статутів цих формувань. Релігійна організація визначається юридичною особою з моменту реєстрації її статуту, користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту. Діяльність релігійних об'єднань може бути припинена у зв'язку з їх реорганізацією або ліквідацією. У разі порушення цими формуваннями законів України їхня діяльність може бути припинена за рішенням суду.
У III розділі «Майновий стан релігійних організацій» зазначається, що релігійні об'єднання мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, які надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Фінансові та майнові пожертвування, як і інші доходи релігійних формувань, не оподатковуються.
Релігійні об'єднання мають право засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади, які отримують права юридичної особи.
IV розділ «Права релігійних організацій та громадян, пов'язані зі свободою віросповідання» регламентує ряд аспектів при проведенні богослужінь, обрядів, церемоній та процесій у церквах, на кладовищах, у місцях окремих поховань тощо.
Релігійні об'єднання користуються винятковим правом заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів релігійного культу.
Характер трудової діяльності, трудові права та правові відносини громадян розкриваються у V розділі «Трудова діяльність у релігійних організаціях та на їх підприємствах».
Сучасне релігійне життя в країні потребує уточнити ряд статей Закону. Зокрема йдеться про процедуру реєстрації, вирішення майнових проблем. Нині підготовлено до розгляду у Верховній Раді України нову редакцію Закону «Про свободу совісті та релігійні організації в Україні».
Україна — поліконфесійна держава, що зумовлено поліетнічним складом населення. Існуюче різноманіття конфесій у сучасних її кордонах можна умовно поділити на традиційні, що складались у процесі етноісторичного формування країни, та нетрадиційні релігії, які виникли у XX ст. на засадах традиційних і поширились останнім часом в Україні. Наявні релігійні організації можна також умовно поділити на громади національної церкви, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань. Можливий поділ конфесій за іншими критеріями. Порівняльні дані щодо кількості релігійних громад в Україні подано в табл. 19.
Найбільшою за кількістю релігійних громад, масовим впливом на національно-духовні процеси в Україні є православна церква, прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдовани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представники інших етнічних груп. її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій території держави. Православна церква в умовах поліконфе-сійного суспільства не одноманітна. Вона, як зазначалося вище, складається з таких основних утворень: Українська православна церква Київського патріархату, Українська православна церква Московського патріархату, Українська автокефальна православна церква, які разом з іншими православними громадами об'єднують понад 95 тис. організацій, що становить майже 53 % всієї релігійної мережі України. Таке різноманіття православних утворень зумовлено процесом національного державотворення, політичними чинниками, наявністю представників різноманітних етнічних груп, які традиційно належали до певних православних релігійних громад, та ін.
Окремі православні утворення виникли на межі 80—90-х років XX ст., проте існування православ'я в Україні було започатковане ще за часів Київської Русі, з прийняттям християнства та утворенням Київської митрополії під юрисдикцією Константинопольської патріархії. Згодом українське православ'я було приєднане до Російської православної церкви, яка визначала долю православних громад на теренах України. Після утворення суверенної Української держави, широкої демократизації суспільства і значного поліпшення державно-церковних стосунків в Україні сталися зміни в монопольному становищі російського православ'я. На національно-територіальних засадах відновила діяльність УАПЦ, а з часом завдяки об'єднанню частини релігійних громад і духовенства УЦП—МП та УАПЦ утворилась УПЦ— КП. Управління церквою здійснює Вища церковна рада на чолі з патріархом київським і всієї Русі-України.
У стосунках між трьома гілками православ'я загалом спостерігаються напруженість і часті суперечки, що інколи призводять до міжцерковних конфліктів. Власне, розпад православ'я на три самостійні, недружні церкви, які претендують на монопольну презентацію всього православ'я в Україні, є виявом небувалої в історії нашої країни кризи православ'я. До того ж цю кризу поглиблює грубе втручання у внутрішньоцерковні справи представників політичних партій та рухів, а також сприяння конфліктній ситуації з боку окремих зарубіжних релігійних центрів, які виборюють «свої канонічні українські теорії». Кількість діючих релігійних організацій України можна проаналізувати за табл. 20.
Українська Греко-католицька церква започаткована Берестейською (1596) та Ужгородською (1649) уніями. З моменту легалізації (1989) УГКЦ відновила свою структуру, а за кількістю громад (3087) посідає друге місце після православ'я в Україні. Переважна більшість парафій (97 %) знаходиться в західних областях України. До цієї церкви належать і 19 греко-католицьких єпархій, що діють серед української діаспори. Очолює церкву крім Мукачівської єпархії, безпосередньо підпорядкованої Ватикану, верховний архієпіскоп.
Процес відбудови УГКЦ перебігає стабільно, але ця церква втягнута в складні та гострі протиріччя з православ'ям. Історично склалося так, що територією сучасної України пролягала межа між зонами домінування православ'я і католицизму. На цій межі й точилася боротьба за вплив на громади УГКЦ. Греко-католики боронили свою незалежність і від православних, і від католиків, що й зумовило сучасні конфліктні ситуації.
Загалом УГКЦ активно впливає на національне відродження, розвиток національної свідомості й культури народу. Важливою ознакою суспільної діяльності УГКЦ є зусилля з подолання застарілої міжконфесійної ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними поступово налагоджуються нормальні цивілізовані контакти, їхні ієрархи беруть участь у спільних заходах (церемоніях і святах), висловлюють прагнення до християнської єдності, створюють в окремих областях Екуменічні ради для погодження міжконфесійних і міжцерковних непорозумінь (Івано-Франківськ, 1997) за участю представників облдержадміністрацій тощо.
Римсько-католицька церква існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення Католицької митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. РКЦ практично закінчила свою розбудову, утворивши Львівську архідіє-цезію як її духовний центр, відповідні управлінські та духовно-навчальні структури. У підпорядкуванні нунція (посла) Ватикану в Україні автономно діє структура РКЦ у Закарпатті — Закарпатська апостольська адміністрація Римсько-католицької церкви. Нині більше як 700 католицьких громад діють в усіх областях України.
Основні зусилля церкви на сучасному етапі спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала в період найбільшого впливу католицизму в Україні — у XVIII—XIX ст. Водночас католицькі громади беруть активну участь у розбудові національної державності, духовного відродження народу, в подоланні міжконфесійної ворожнечі, яку постійно роздмухували всі попередні режими. РКЦ стає, зрештою, повноправним членом нашого церковно-громадського життя. її ієрархи та вищі духовні особи беруть участь у роботі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, які є прообразом майбутнього єднання віруючих різних конфесій.
Іслам — одна з конфесій національних меншин, представники яких на теренах України з'явилися ще за часів формування етнічної групи кримських татар, які прийняли мусульманську віру. Згодом громади послідовників ісламу були утворені переселенцями з Поволжя (татари), Середньої Азії (узбеки, туркмени, казахи тощо), Кавказу (азербайджанці, чеченці тощо). Кількість мусульманських громад в Україні зросла до 200, проте єдиної церковної структури ця конфесія не набула. Нині офіційно діють три зареєстровані самостійні центри— в Києві, Донецьку, Криму. Створено мусульманську політичну партію.
Мусульмани України активно підтримують політику національного державотворення, беруть участь у збереженні культурної самобутності національних меншин. Проте певна напруженість у мусульманському середовищі характерна для Криму, де зосереджена основна маса прихильників цієї конфесії. В основному загострює її відсутність достатньої кількості кваліфікованих служителів культу і відпо-
відних культових споруд, що зумовлено, насамперед, тимчасовими складнощами в облаштуванні кримських татар.
Досить широко представлені в Україні церкви протестантського напряму. Вони об'єднують близько 4 тис. релігійних громад. Разом із православними, греко-католиками й католиками християнської течії в Україні діють понад 17 тис. релігійних організацій.
У нових політичних умовах демократизації всіх суспільно-політичних процесів, стабілізації політичної ситуації в Україні важливе значення має реалізація науково обґрунтованої політики щодо релігійних організацій, вміння використовувати в потрібному напрямі їх можливості та вплив на віруючих.