1. Генеза ідей політичного елітизму.

Однією з центральних проблем політології є проблема влади. Але не меншою, якщо не більшою, проблемою є питання про те, кому ця влада належить, хто її здійснює, тобто хто приймає рішення і здійснює владу в своїх особистих або групових чи класових інтересах. Це питання про особливий прошарок людей, який називається політичною елітою.

Сам термін «еліта» (elite) французського походження і має значення — кращий, добірний, вибраний. Починаючи з XII ст., цей термін використовується для позначення товарів найвищої якості, а пізніше — для виділення «вибраних людей», насамперед знаті. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р. видання, цим терміном почали позначати вищі соціальні групи людей в ієрархічній системі суспільства. І все ж термін «еліта» аж до початку XX ст. мало застосовується в суспільних науках (тобто до появи праць Г. Моска, В. Парето), хоч в інших сферах життя він досить інтенсивно використовується: наприклад, елітне зерно, елітна худоба, елітні дерева, спортивна еліта і т. ін. Усе це дає змогу слід розуміти елітою групу людей, які є носіями найяскравіше виражених особистих або політико-управлінських якостей. Тобто теорія еліт прагне уникнути нівелювання, усередне-ності в оцінюванні впливу людей на владу. Не дивлячись на це, в радянському суспільствознавстві поняття «еліта» розглядалося як буржуазне, позанаукове, антидемократичне. Це пояснювалося головним чином тим, що теорія політичних еліт не вписується в марксистське розуміння політики, класів і класової боротьби, співвідношення політики та економіки. В той час коли марксизм розглядає політику як надбудову над економічним базисом, як концентрований вираз економіки та класових інтересів, теорія політичних еліт розглядає політику як рівноправну і рівноцінну сферу діяльності суспільства, і тому політична влада не визнається прямим наслідком економічного панування або економічних протиріч. Більше того, окремі напрями теорії політичних еліт (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та ін.) виходять з визнання політичної влади однією з первинних причин соціального панування.

У наукові літературі термін «еліта» має багато визначень, зокрема це:

• люди, що отримали найвищий індекс у галузі їхньої діяльності (В. Парето);

• найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, так звана організована меншість суспільства (Г. Моска);

• люди, які володіють владою (Т. Етімоні);

• люди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, багатством, статусом;

• люди, які мають інтелектуальну чи моральну перевагу над людською масою, люди з найвищим почуттям відповідальності (X. Ортега-і-Гассет);

• люди, які володіють формальною владою в інститутах і організаціях, які визначають соціально-політичне життя (Т. Дойч);

• «боговдохновенні особи», які володіють харизмою (Л. Фройнд);

• творча меншість на противагу нетворчій більшості (А. Тойнбі).

Якщо підвести риску під цими визначеннями і зробити висновок, який об'єднав би їх, то йдеться про привілейовану верству суспільства, яка в силу свого становища та виконуваних ними функцій є панівною.

Політична еліта взагалі трактується, як складова меншість суспільства, досить самостійна, вища, порівняно привілейована група людей (або сукупність груп), яка в більш-меншому ступені володіє психологічними, соціальними та політичними якостями і бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Сукупність соціально-політичних концепцій, які стверджують, що однією з головних складових частин будь-якої соціальної структури є вищі, привілейовані прошарки, меншини, які управляють і панують над усім суспільством, є теорія еліт.

Існують декілька напрямів наукового обґрунтування елітаризму: ірраціональний, біологічний, психологічний, функціональний, технократичний.

В основу ірраціонально напряму покладено томізм, неотомізм, персоналізм, концепцію харизматизму. Томізм — напрям теологічної філософії, в основу якої покладено погляди X. Аквінського. У своїх працях «Сума теології», «Про панування владик» він, спираючись на арістотелівську концепцію людини як істоти політичної та держави, як буття ранішого від особистого стверджував, що світ базується на ієрархії форм. Суспільство теж суворо ієрархізоване, бо найкращим є те суспільство, в якому кожний виконує свої певні функції. Розвиваючи цю думку, неотоміст Т. Еліот (1888—1965) писав: «Світ не може бути змінений, тому що Бог не може бути змінений. Світ не може бути пояснений. Таємниця повинна бути покірно прийнята». З неотомістами тісно змикаються персоналісти Ш. Ренув'є і американський пастор Б. Боуна (їхні праці вийшли відповідно в 1903, 1908 pp.). У центрі їхньої уваги— людська особистість, а над нею Божа— особистість-особистостей.

До ірраціонального обгрунтування елітаризму належить і харизматичне. Грецьке слово «харизма» перекладається як «дар» (пізніше набуло значення Божого дару, благодаті). Цим даром наділялися спочатку представники церковної і світської влади, оскільки на них прийшовся «вибір Бога». Характерним прикладом цього є замовлення французького короля Карла V вченому Ж. Голейну спеціального трактату, в якому головний акцент був поставлений саме на здатності короля до надприродних вчинків в наслідок «дару Божого». І ця книга була написана— в 1374 р. «Трактат про коронацію» побачив світ. На початку XX ст. М. Вебер впровадив цей термін у соціологію для характеристики особистих властивостей, що приписувалися індивіду, які підносили і посилювали його авторитет. М. Вебер розрізняв два типи харизматичного авторитету. Першим типом був авторитет певної особи, суб'єкта влади, яка володіла фактично або приписуваними їй надзвичайними здібностями і якостями, або в дійсності мала такі. Ці здібності і якості були недосяжні простій людині і тому розглядалися як «Божий дар». Другий тип харизматичного авторитету — це харизма установи, посади, що могла існувати автономно, незалежно від особистості, яка займає певну посаду. Прикладом може бути посада монарха, президента.

Біологічний напрямок спирається на твердження, що політична еліта — це певний генетичний резерв індивідуальностей усякого етносу, який становить приблизно 5—10 % популяції. Ідеї цього напряму базуються на відомих положеннях Пла-тона, Арістотеля, Макіавеллі. Так, німець О. Аммон та француз Ж. де Ляпуж, спираючись на дані медичної статистики Ч. Ломброзо, розробили концепцію соціа-

льної антропології, яка пізніше була покладена в основу вчення А. Гітлера і знайшла втілення в праці «Моя боротьба» як основа шляхетності «арійської раси», її елітарності, а потім у липні 1933 р. впроваджена в життя.

Психологічний (біхевіористський) напрям ґрунтується на існуванні певних психологічних типів людей, одні з яких більше придатні до політичної діяльності, інші — менше. Одночасно для цього використовується тестування знань з визначенням «коефіцієнту інтелектуальності»— IQ. До представників цього напряму належать такі вчені, як Д. Уотсон, Бене, Сімон, 3. Фрейд, К. Юнг. Зокрема 3. Фрейд вважав, що більшість людей мають антисуспільні, антикультурні тенденції у своїй поведінці. Тому, в принципі, в суспільстві неможливо обійтися без примусу, який повинна здійснювати меншість; отже, суспільство природно ділиться на меншість і більшість. Цей поділ, вважав 3. Фрейд, виріс із родових форм, зокрема з батьківського права.

Функціональний напрям обґрунтування елітаризму виходить з того, що оскільки люди існують лише в суспільстві, яке є організацією певного рівня, то для розвитку та існування цієї організації необхідне керівництво і управління, чим і покликана займатися політична еліта. Один з представників цієї течії — Саністебан зазначає, що організована меншість (політична еліта) має значно більше шансів в організованому керівництві суспільством, ніж неорганізована меншість. Цікаву особливість помічають предстаники цього напряму: у всякій кризовій для себе ситуації еліта найчастіше піднімає питання не оздоровлення самої системи, а питання правопорядку, охорони вартостей системи. Тому еліта так піклується про силові лідерства та їх добробут.

Важливим напрямом обґрунтування елітаризму в XX ст. став технократичний напрям. Він пов'язаний із розвитком науково-технічного прогресу та його результатами, які потребують для їх успішної реалізації зростаючого професіоналізму, компетентності та спеціалізації в керівництві й управлінні, що стає прямим обов'язком еліти.

Представники цього напряму Т. Веблен, Дж. Бернхем наводять думку про необхідність зміни менталітету нового індустріального суспільства, про прихід до керівництва нових людей — менеджерів. «Менеджер, — писав Дж. Бернхем, — це нова людина, спеціаліст не з машинного виробництва, хімії чи енергетики, а спеціаліст із керівництва і управління, не більше, але й не менше. У зв'язку з цим, в індустріальних країнах формується новий соціально-економічний устрій. У цьому новому суспільному ладі пануючим класом буде інша суспільна група — менеджери.»

З закінченням Другої світової війни утверджується концепція неотехнократич-ного обґрунтування елітаризму, яка пов'язана з іменами Д. Белла, Дж. Гелбрейта, А. Тоффлера. Так, А. Тоффлер у своїй трилогії «Футуршок», «Третя хвиля» і «Зміщення влади», зокрема в третій книзі, проаналізувавши інформаційне суспільство, розвинув ідею Дж. Гелбрейта про новий розподіл джерел влади та вказав, що зараз [в 1990 p.] головним стає контроль над знаннями, бо той, хто їх контролює, той стає всемогутнім і може претендувати на лідера світової цивілізації.

Можна стверджувати, що нові технології, з одного боку, вперше після загибелі грецького полісу дають змогу повернутися до прямої демократії, а з другого — складність виробництва технологій та рівень організованості сучасного суспільства значно піднімають вимогливість до менеджерів, до нової провідної верстви, що робить її вперше елітою не сили, не грошей, а елітою знань, духу. Одночасно це означатиме кардинальну зміну в головних принципах реалізації влади — настає ера політики не насильства, а політики переконань.

Процес осмислення феномену політичних еліт можна поділити на ряд історичних етапів. Перший з них почався в Стародавній Греції і Стародавньому Римі (поява басилевсів і патриціїв). Так, ще Геракліт (VI—V ст. до н. є.) вважав, що влада повинна належати меншості, «кращим». Цю думку він пояснював тим, що «найкращі віддають перевагу єдиному — одвічній славі, впротивагу тлінному. Наповп же набиває своє черево, як худоба». Проблеми загальнополітичного блага цікавили і Сократа (V—IV ст. до н. є.). їх вирішення він бачив у вмілому правлінні, ставлячи це правління в пряму залежність від рівня знань, мудрості і чесності. Сократ стверджував, що «царі і правителі — це не ті, хто тримає скіпетр або вибрані будь-ким, чи отримали владу за жеребом, і не ті, хто досяг влади насиллям або обманом, а ті, які вміють правити».

У більш довершеному варіанті ідеї людської нерівності, обраності кращих були висловлені Платоном (V—IV ст. до н. є.). В його моделі ідеальної держави панує сувора ієрархія. Всіх людей цієї держави він поділив на 9 каст (верств). Оскільки люди від природи різні, то вища справедливість, на думку Платона, полягає в тому, щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природний хист. У своїй праці «Держава» він пояснював, що хоч усі громадяни держави є братами, Бог, який створив усіх, «у тих з вас, хто здатний правити, при народженні примішав золото і тому вони є найбільш цінними, в їх помічників — срібло, залізо і мідь примішав в ремісників і землеробів». Таким чином, Платон сповідував диференціацію людей, яка спиралася на саму природу. Одночасно він першим висунув ідею штучного добору «кращих», бо розробив систему штучного поліпшення людської природи. З цією метою Платон запропонував парувати «кращих» жінок і чоловіків, а їхніх дітей брати на виховання держави. Це потомство і мало поповнювати невелику, але добірну верству населення, яку він називав охоронцями. З їх числа рекрутували правителів. Все це ставить Платона біля початку такої науки, як євгеніка, як певної системи штучного формування еліт.

Другий історичний етап осмислення феномену політичних еліт пов'язаний з ім'ям X. Аквінського, який у своїй праці «Про правління владик» (XIII ст.) висловив думку про те, що більшість людей повинна займатися фізичною працею, а меншість— розумовою та управлінням цією більшістю. Найціннішою він вважав працю духовних владик народу — служителів церкви.

Наступним історичним етапом розвитку елітаризму були ідеї Н. Макіавеллі (1469—1527). У праці «Володар» він дослідив концепції політичної влади сильної ініціативної меншості, а також сформулював один з найважливіших принципів владних відносин для політичної еліти, що отримав назву «макіавеллізму» — безпринципної політики, що є методом досягнення великих цілей і виправдовувала застосування всіх засобів.

Багато що зробили для становлення та розвитку теорії еліт Т. Карлейль, А. Шопенгауер, Ф. Ніцше. Але як цілісна система поглядів і як теорія елітизму склалася лише на початку XX ст. в працях представників італійської школи політичної соціології, таких як Г. Моска, В. Парето та Р. Міхельса. Цю школу ще називають макіавеллістською, а їхні теорії — класичними, оскільки всі вони спиралися на макіавеллістське положення про політику, як самостійну сферу суспільства, як практику, а політичну еліту визначали як згуртовану групу людей, які володіють виключними якостями та свідомі у своїй зверхності над усіма іншими. Проте ресурси політичного панування меншості над більшістю вони уявляли різними.

Один з представників цієї школи, засновник теорії «правлячого класу» — Г. Моска (1854—1941) сформулював основні положення своєї теорії в працях: «Основи політичної науки» (1896) та «Історія політичних доктрин» (1923).

Свою ідею про «правлячий клас» він виклав ще в першій праці. У ній він стверджував, що з часів середньовікового розвитку цивілізації і до нашого часу в суспільстві існують два класи: клас керуючих і клас керованих. Перший завжди малочи-сленний, здійснює всі політичні функції, монополізує владу і користується належними йому перевагами. Другий — більш численний, управляється першим на більш-менш законних підставах та постачає йому матеріальні засоби для життєзабезпечення політичного організму. Владу, писав він, не може здійснювати ані одна людина, ані усе суспільство. Політичне керівництво, яке включає адміністративне, військове, релігійне, економічне, моральне, здійснюється, на його думку, особливою організованою меншістю. Ця меншість управляє більшістю, завдяки насамперед своїй організованості, а також за рахунок притаманних тільки цій меншості особистих якостей.

Аналіз «політичного класу» Г. Моска здійснює за допомогою «організаційного підходу». Групова спільність, однодумність, властиві «політичному класу», забезпечуються завдяки наявності в ньому організації і структури. Спираючись на них, правлячий клас зберігає владу. Крім того, розвиток будь якого суспільства, незалежно від способу соціальної і політичної організації, направляє керуючий клас. Сам правлячий клас неоднорідний, він складається з двох шарів: дуже малочисленної групи «вищого керівництва» (дещо на зразок «супереліти» всередині еліти) та набагато численнішої групи «керівників середньої ланки».

Г. Моска виділяє три людські якості, які дають змогу належати до політичного класу— це військова доблесть, багатство, церковний сан, з якими пов'язані три форми аристократії — військова, фінансова та церковна. Але домінуючим критерієм при належності до політичного класу є здібність управляти, що означає знання національного характеру, ментальності народу, досвід управління. Як організм, який розвивається, політичний клас потребує оновлення і такими способами оновлення є спадкування, вибір та кооптація. У розвитку пануючого класу існують дві тенденції: аристократична та демократична. Якщо переважає перша тенденція, то представники правлячого класу прагнуть зробити своє правління спадковим, цей клас стає закритим, а суспільство втрачає здатність розвитку. Якщо замінює друга, демократична тенденція, то правлячий клас, його представники, прагнуть замінити старі помарки цієї еліти, цей клас стає відкритим, відбувається швидке його оновлення. Але при цьому виникає загроза зростання нестабільності та політичних криз. Тому Г. Моска віддавав перевагу такому типу суспільства, якому властива деяка рівновага між цими двома тенденціями. На його думку, потрібна деяка стабільність правлячого класу, а тому проникнення нових елементів до нього не повинно відбуватися занадто швидко і не повинно бути великим.

Другий видатний представник класичної теорії еліт — В. Парето (1848—1923) виклав свої погляди щодо теорії еліт у «Трактаті загальної соціології» (1916). У своїй теорії він прагнув знайти фактори динамічної рівноваги суспільства, місця і значення для цього процесу політичної влади, мотивацію політичної поведінки особи. В. Парето належить першість введення в науковий обіг терміну «еліта».

Суспільство В. Парето розглядав як складну систему, яка прагне до соціальної рівноваги і, виходячи з цієї концепції, обґрунтував місце і роль еліти в суспільстві. Цей стан рівноваги забезпечує взаємодія багатьох сил, які він називає елементами. Вони утворюють чотири групи — економічні, соціальні, політичні, інтелектуальні. Мотивами людської діяльності є психологічні стимули, які він називає «залишками». Вони є нічим іншим як біологічними інстинктами, нелогічними, ірраціональними почуттями, емоціями. «Залишки» є одвічними і незмінними основами діяльності людини і відбивають його індивідуальність. Соціальна рівновага і суспільно-

політична форма суспільства є сукупністю взаємодії людських почуттів, які відбиваються в «залишках». Тому політика, на його думку, у визначальному ступені є функція психології. Використовуючи психологічний підхід до аналізу суспільства і політики, вчений пояснює багатоманітність соціальних інтересів і статусів психологічною нерівністю індивідів.

В. Парето визначає належність людини до еліти за її природженими психологічними якостями і вважає, що ця еліта складається з тих, хто демонструє видатні якості або довів найвищі здібності у своїй сфері діяльності. «У широкому розумінні еліта є товариство людей, які наділені у вищому ступені розумовими здібностями, якостями характеру, спритністю та іншими якостями.»

Еліта, за В. Парето, поділяється на правлячу та контреліту. Правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні, має харизматичні якості лідера. Контреліта є потенційною елітою за здібностями, особистими якостями, яка позбавлена можливості приймати політичні рішення. На його думку, є два типи еліт, які послідовно змінюють одна одну. Перший тип — це «леви», для яких характерними є такі якості, як відкритість, рішучість у прийнятті рішень, спирання на силові, авторитарні методи володарювання і управління. «Леви» найбільш корисні в стабільних ситуаціях, оскільки вони вкрай консервативні. На відміну від них, другий тип еліти — «лисиці», вони володарюють за допомогою різних засобів маніпулювання, обдурювання, демагогії. Вони найчастіше застосовують підкуп, винагороду та нагородження і дуже неохоче використовують погрози застосування насилля. «Лисиці» переважають в умовах нестабільності, на перехідних етапах розвитку суспільства, коли потрібні енергійні, сміливо мислячі і здатні до перетворень правителі.

В. Парето був автором теорії кругообігу еліт. На його думку, соціальні зміни в суспільстві є наслідком боротьби та «циркуляції» еліт. Суспільство, в якому переважають «леви», приречене до застою, а суспільство, де домінують «лисиці», характеризується динамічністю розвитку. Стабільність та поступальність у розвитку суспільства може бути забезпечена при пропорційному припливі у владу представників і першого, і другого типу еліт. Крім того, В. Парето стверджує, що еліти мають тенденцію до занепаду, а нееліти спроможні до виробництва потенційно елітарних елементів. Це обумовлене тим, що приналежність до еліти не наслідується, бо не всі діти мають надзвичайні здібності своїх батьків. Тому постійно відбувається заміна старих еліт новими, які частіше за все становлять представники нижчих шарів суспільства. Необхідність таких змін визначається тим, що колишні еліти гублять свою енергію, яка дала б можливість завоювати і утримати владу. Таким чином, усі соціальні перетворення В. Парето пояснює «циркуляцією еліт», тобто системою «обміну» людини між двома групами — елітою та іншими громадянами.

Безперервна «циркуляція еліт» сприяє врівноваженню соціальної системи у тій мірі, в якій вона забезпечує приплив «кращих», «достойних». Крім того, «циркуляція еліт» тягне за собою циркуляцію ідей. Але це відбувається лише тоді, коли правлячий клас відкритий і розуміє необхідність постійної циркуляції. Тоді ж, коли еліта стає замкненою і перетворюється на касту, вона втрачає здатність до управління і, щоб зберегти владу, застосовує насилля. Припинення циркуляції еліт призводить до революції. Революція, на думку В. Парето, є найбільш радикальним засобом оновлення еліт, внаслідок чого стара еліта поступається місцем новій. У новій еліті переважають «лисиці», що з часом перероджуються на «левів», які є прибічниками насилля та деспотичного правління.

Інше пояснення неминучості поділу суспільства на правлячу меншість та пасивну більшість запропонував Р. Міхельс (1876—1936) німець за походженням, але

громадянин Італії, який був одним з ідеологів фашизму та приятелем Б. Муссоліні. Він доводив неможливість здійснення принципів демократії в західних країнах, виходячи з внутрішніх властивостей притаманних політичним організаціям цих країн та «олігархічних тенденцій» в партіях, профспілках. У своїй основній праці «Політичні партії. Нариси про олігархічні тенденції демократії» (1911) він проаналізував кризу парламентської демократії та відстоював правомірність елітизму.

Причини політичного розшарування, тобто стратифікації суспільства, і тому неможливості здійснення демократії Р. Міхельс бачив, по-перше, в сутності людини; по-друге, в сутності політичної боротьби; по-третє, в сутності організації. Тому демократія веде до олігархії і перетворюється в неї — робить висновок він. Феномен олігархії пояснюється частково психологією, тобто психологією мас та психологією організацій, а частково органічно, тобто законами структур організацій. Проте головну роль відіграють фактори першої групи. Поведінка панівного класу багато в чому визначається впливом «мас» на політичні процеси. Поняття «маси» мають для Р. Міхельса психологічний зміст та інтерпретуються ним як сукупність психічних властивостей масового пересічного громадянина, під якими розуміється політична індеферентність, некомпетентність, потреба в шануванні лідерів тощо. Тому «маси» не здатні до самоорганізації і неспроможні самостійно керувати.

Серед груп, які претендують на владу в рамках парламентської демократії, найефективніше діють ті, які забезпечують собі і своїм цілям підтримку організованих мас. Але сам принцип організації, що є необхідною умовою керівництва масами, призводить до виникнення ієрархії влади. Керівництво організацією передбачає наявність професійно підготовлених для цього людей, тобто керівного апарату. Він надає стабільності організації, але одночасно призводить до переродження організованої «маси». Керівний апарат, сам факт наявності його міняє місцями лідерів і «масу». Процес організації неминуче розділяє будь-яку партію чи профспілку на керівну меншість та керовану більшість. Складається «професійне керівництво, яке все більше відривається і віддаляється від мас і має тенденцію протиставляти себе рядовим членам. Це керівництво утворює більш-менш закрите внутрішнє коло та прагне закріпити владу у своїх руках. Суверенітет мас виявляється ілюзорним. Так, згідно з Р. Міхельсом, діє «залізний закон олігархії». Тобто олігархічна структура влади базується не тільки на тенденціях вождів до свого увічнення та підсилення свого особистого авторитету, але, головним чином, і на інертності мас, які прагнуть покладатися на хист небагатьох спеціалістів-професіоналів, і на структурних властивостях політичної організації.

Сама політична еліта є продуктом національної психіки, тобто «елітарний характер нації» прагне до втілення в пануючі групи. У структурі пануючого класу Р. Міхельс виділяє три складові елементи: політичний, економічний та інтелектуальний. Кожного історичного моменту владу може здійснювати політико-економічний, політико-інтелектуальний чи вольовий політичний клас. Криза парламентської демократії в Італії, Німеччині у 20-х роках XX ст. висунула на передній план так званий вольовий політичний клас. Втіленням ідеалу вольового класу, на думку Р. Міхельса, були італійський фашизм на чолі з Б. Муссоліні та фашистський режим у Німеччині.

Таким чином, італійська школа політичної соціології зробила істотний внесок у розвиток не тільки політичної науки, а й інших сфер суспільствознавства. Пізніше концепція елітизму здобула як прихильників, так і супротивників. Супротивники акцентували увагу на несумісноті її з ідеями демократії та самоврядування. Вони вважали помилковою теорію, яка не визнає самостійні ролі особи в політиці, здатності мас впливати на владу, піддавали критиці за надмірний психологізм у розу-

мінні мотивів політичної поведінки та причин політичної нерівності в суспільстві. Але послідовники концепції елітизму поглиблювали і розвивали основні положення теорії в нових соціальних умовах.

Антидемократичну спрямованість мали й елітарні концепції В'ячеслава Липин-ського і Дмитра Донцова, з якими вони виступили на початку XX ст.

В. Липинський (1882—1931) розробив оригінальну думку щодо національної аристократії: нею «повинна бути активна правляча й організуюча меншість у нації». Як і італійські теоретики, Липинський вважав, що «аристократію повинні становити найкращі мужі нації, незважаючи на їхнє походження і майновий стан. Еліта має формуватися з усіх станів і класів українського суспільства, передусім з продукуючого хліборобського класу і нащадків дворянства й шляхти. Саме з продуцентів повинна формуватися активна, ініціативна, дійова меншість організаторів і керівників нації, які володіють матеріальною силою і моральним авторитетом». «Без матеріальної сили і морального авторитету, вважав Липинський, не може бути національної аристократії. А без національної аристократії, сильних і авторитетних провідників не може бути нації». Розглядаючи основні методи формування національної аристократії — класократію, охлократію і демократію, — найкращим із них Липинський вважав саме класократію. На його думку, «лише поєднання українського селянського ферменту з творчим українським аристократичним елементом в одній надкласовій, загальнонаціональній верстві і дасть життєздатність українській державі. Основою знання й служіння державі національної аристократії є не національний, а територіальний чинник— свідомість своєї території, любов до своєї землі».

Інший український учений —Д Донцов (1883—1973) також під політичною елітою розумів національну аристократію, але звузив її рамки, в кінцевому підсумку, до поняття «каста правителів». Виходячи з ідеї «ієрархізованої суспільності», Донцов поділяє суспільство на касти, панівною з яких повинна бути не маса (демократія), не та чи та «класа» («класократія»), а каста «луччих людей». Ця каста правителів, писав Донцов, повинна бути окремою громадою, виліпленою, по-перше, з іншої глини, викутою з іншого металу, ніж інертна, байдужа, .хитлива маса; по-друге, мусить займати окреме становище, власне творити з себе окрему касту; по-третє, ця каста мусить виказувати зовсім окремі прикмети духу й душі, інші ідеї мусять горіти в їх головах, ніж в обмеженої, нездібної народної маси». Засадничи-ми чинниками формування касти «лучших людей» Донцов вважав передусім ірраціональні чинники: дух давнини, старі інстинкти національної вдачі, воля до панування, ірраціональні догмати, віри в національну ідею, щоб «сиділи вони не в книжках і програмах, а в крові». Самі ці чинники повинні формувати такі основні риси української еліти, як шляхетність, мудрість і мужність. Головним завданням цієї еліти має бути формування національної ідеї, внесення її у свідомість мас, формування «панської психіки народу-володаря» та мобілізація народу на боротьбу за національну ідею.

Як бачимо, еліти та демократія розглядались у перших елітаристських концепціях як явища, які виключають одне одного. Однак така позиція дедалі більше входила в протиріччя з розвитком західних країн у напрямі демократії. Тому вже в ЗО—40-ві роки XX ст. почали з'являтися різні концепції «демократичного елітаризму», автори прагнуть обґрунтувати сумісність цього принципу з принципами демократії і справедливості. Необхідність елітарного правління починає виводитись із уточненої сутності самого поняття «демократія». Західні політологи Й. Шумпетер, Г. Ласвел та інші переглянули постулати родоначальників елітизму. Вони виступили проти ототожнення демократії з правлінням народу.

Замість формули «правління народу» Й. Шумпетер вводить формулу «правління від імені народу». Він стверджує, що «демократія — це уряд, який схвалюється народом». Саме демократичне правління одержує, таким чином, елітарне тлумачення й елітарну структуру. Правлячи, еліта існує, на думку Шумпетера, в будь-якому суспільстві, в тому числі й демократичному. Демократичне правління допускає конкуренцію серед еліт за владу. У ринковій концепції еліт И. Шумпетера різні еліти виносять на продаж свої програми, а маси «покупців» під час виборів підтримують або відкидають їх. Учений розуміє демократію як політичну систему, в якій маси, вибираючи між конкуруючими елі-тами, певною мірою впливають на політику.

На думку Г. Ласвела, демократія відрізняється від олігархії не відсутністю еліти, а «закритим» або «відкритим», «представницьким» характером еліт. Еліта сучасного західного суспільства відрізняється від еліти минулого, за Ласвелом, тим, що вона відкрита, її члени володіють знаннями, умінням, відповідальністю, вони приходять до влади на основі справедливої конкуренції.

Надалі концепції демократичного елітизму еволюціонували в напрямі елітарного плюралізму, концепції плюралізму еліт, що грунтується на принципі рівноваги еліт. Прибічники елітного «плюралізму» вважають, що в суспільстві висувається і діє багато еліт, які здійснюють лідерство в певній сфері суспільного життя. Французький учений Р. Прон виділяє в сучасному суспільстві такі різновиди еліт: політичну, військову, бізнесову, еліту ватажків мас та адміністративну. Вважається, що між цими елітами існує постійна конкуренція, і політика полягає в тому, щоб досягти згоди між групами, якьі конкурують. А маси здійснюють тиск на еліти, використовуючи механізм виборів чи плебісцитів.

Сучасні соціологи і політологи обґрунтовують поєднаність демократії з елітиз-мом не тільки на основі принципу рівності, а й на основі принципу справедливості. На основі цього принципу було розвинуто всі ціннісні теорії еліт. На цій основі американські вчені Д. Белл, М. Янг та інші розвинули теорію еліти «меритокра-тії» (так званої еліти заслуг). «Меритократія»— це еліта знань, компетентності, яка об'єднує найталановитіших представників суспільства. Д. Белл, наприклад, вважає, що на зміну елітам «крові» і «багатства», характерним для доіндустріаль-ного й індустріального суспільств, прийшла «еліта знань», яка відповідає характерові сучасного післяіндустріального суспільства. Післяіндустріальне суспільство — це суспільство справедливості в сучасному розумінні цього поняття. Воно високо цінує і заохочує тих, чий внесок у соціальний прогрес найбільший. Саме люди, які законно користуються авторитетом і повагою, мають престиж, по справедливості повинні правити суспільством.

Свого роду антиподом сучасних концепцій демократичного суспільства виступають ліволіберальні теорії еліт. Найавторитетнішим представником цього напряму в західній політології вважається Р. Мілс, який ще в 50-ті роки XX ст. намагався довести, що західними суспільствами, зокрема США, править не багато еліт, а одна. Ліволіберальні теорії еліт належать до так званої макіавеллівської школи в дослідженні еліт, характерними рисами якої є визначення однієї, зорганізованої і привілейованої володарюючої еліти — правлячого класу (Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс, Д. Донцов); її закритість, відірваність від мас, групова свідомість тощо. Сучасний ліволіберальний елітизм значно розширює характеристику правлячої еліти новими специфічними рисами: визнанням демократичних елементів у системі влади правлячої еліти, можливості впливу (хоч і дуже обмеженого) мас на еліту через систему виборів та інші демократичні інститути; доповненням ціннісного підходу до еліти структурно-функціональним,

тобто елітизм виводиться не тільки з особливих психологічних і соціальних якостей, а й з того, що окремі особистості займають високі командні позиції в суспільній ієрархії; владна еліта не обмежується політичною елітою, вона розглядається як внутрішньо структурована.

Р. Мілс вважає, що ядро американської правлячої еліти становлять керівники корпорацій, політики, вищі державні службовці та вищі офіцерські чини. їх підтримують інтелектуали, які добре влаштувалися в рамках існуючої системи. Об'єднувальними чинниками правлячої еліти послідовники ліволіберальних концепцій вважають не тільки спільну зацікавленість у збереженні свого привілейованого становища й стабільності існуючої системи, а й близькість соціального статусу та соціальних ролей, культурно-освітнього рівня, кола інтересів і духовних цінностей, стилю та ін. Характерним для цих концепцій є заперечення прямого зв'язку економічної еліти з елітою правлячою.

Поряд з ліволіберальними концепціями значного поширення набули ліворадикальні концепції еліт, яскравим прикладом яких є марксистська партократія. Попри заперечення елітизму в суспільно-політичному розвитку, В. Ленін розробив специфічну концепцію політичної еліти — вчення про авангардну роль партії робітничого класу і всіх трудящих. Головне її призначення — керівництво революційною діяльністю в побудові комуністичного безкласового суспільства, що грунтується на принципах самоуправління. Партократична теорія еліти набула реального втілення в діяльності комуністичних партій країн тоталітарного соціалізму. Розпад комуністичної системи, крах соціалізму продемонстрував утопізм і неспроможність елітизму, заснованого на його запереченні.