Професійний розподіл праці
Розглядаючи науку як покликання і професію, М. Вебер відзначав, що ні студенти, ні викладачі не повинні займатися в аудиторії політикою і перш за все чергу в тому випадку, коли вони вивчають сферу політики. Бо практично, підкреслював вчений, політична установка і науковий аналіз політичних утворень і партійних позицій — це різні речі. Політолог як професійний вчений належить до світу науки. Його діяльністю рухає не лише пізнавальний інтерес, спрямований на отримання нового знання, а й прагматична зацікавленість у можливості застосування цього знання в політиці.
М. Вебер, розглядаючи політику як покликання і професію, поділяв усіх політиків на три категорії: «за випадком», «за сумісництвом» і «за професією».
Професійний політик — це практик, він належить до світу політики, його професійною діяльністю рухає практичний інтерес, спрямований на перетворення політичної реальності.
Однак у реальному житті вчені дуже часто стають політиками, а політики все частіше прагнуть стати вченими. Це формальна сторона питання про спрямованість професійної діяльності політологів і політиків і розподілі праці між ними в сучасних умовах. Змістовне рішення цього питання в багатьох випадках залежить від парадигми політичного мислення.
Так, уже в Стародавній Греції було поставлено проблему співвідношення інтелекту людини і актуальності її політичної діяльності. Автор ідеї ідеальної держави Платон вважав, що державою повинні керувати філософи. Починаючи з XVIII ст., у мисленні домінуючим стає енциклопедичний стиль, який породжував впевненість у тому, що саме «універсально розвинуті мислителі» здатні і усвідомлювати необхідність суспільного розвитку, і здійснювати політичну діяльність за його керування. Типовим прикладом були всі комуністичні лідери, які прагнули стати втіленням інтелектуального й організаційно-політичного початку.
У XX ст. основною парадигмою мислення став «теоретизм», який потребував професійного розподілу праці між вченими і політиками. Це дало змогу розвести в соціально-політичній сфері «інтелектуальні можливості» й «організаційні функції» (Т. Парсонс).
У кінці XX ст. намітився перехід до нової парадигми мислення, заснованій на «методологізмі», у межах якої функції політичного пізнання були ще більш жорстко відділеними від функцій політичного управління, недивлячись на те, що інтелектуальний потенціал політика мав значний вплив на ефективність його діяльності.
В умовах стабільного розвитку сучасного суспільства між політиками і політологами існує стійкий розподіл праці. Політик як прихильник певної політичної ідеології здійснює свою діяльність, з одного боку, у відповідності з її цілями, а з іншого — у відповідності з практичними потребами даної політичної ситуації.