«Політики — можуть»
Значення політичної діяльності в суспільстві ніколи не трактувалося однозначно. За всієї різноманітності її визначень можна вести мову про політичну діяльність як «благородну справу» (Арістотель) і політичну діяльність як вульгарну, брудну, принизливу справу.
У випадку позитивної оцінки політичну діяльність розглядали і характеризували як своєрідне, тонке і делікатне мистецтво управління суспільством, процесами, які відбуваються в ньому. За твердженням Арістотеля, політична діяльність є (у всякому разі має бути) миротворчою, тобто такою, що сприяє об'єднанню всіх громадян суспільства навколо певної вищої мети — стратегії розвитку цього суспільства. У негативному розумінні політичну діяльність розглядали як «марні політичні дії», «пустопорожні балачки», «реалізацію людьми їхнього непомірного честолюбства». Звичайно, у реальному житті в політичній діяльності є все — і позитив, і негатив, тобто у чистому, стерильному вигляді політичної діяльності практично немає.
Політична діяльність (political activity) —
заняття професійне або на громадських засадах у сфері політики і політичного життя.
Більшість політиків займаються політичною діяльністю на громадських засадах. Проте чимало є політиків, які поєднують будь-яку професійну діяльність із політичною. Для окремих політиків політична діяльність є основним джерелом їхнього життєзабезпечення. Це, власне, політики загальнодержавного рівня, хоча в Україні, наприклад, навіть на рівні Верховної Ради часто точаться суперечки, виникають проблеми, коли народні обранці намагаються, крім депутатської діяльності, займатися й іншою (комерційною, господарською тощо), що законодавчо заборонено, але реально «законотворцями» ігнорується.
Політична діяльність є наслідком реалізації певної мотивації суб'єктів політики, їх політичних інтересів. Основним рушієм такої діяльності є політична свідомість, соціальні інтереси політика. Кожний політик у різний спосіб виконує такі
функції:
•
інтеграція суспільства, громадян, їх об'єднання навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво це простежується в діяльності політиків — лідерів політичних партій, рухів, об'єднань. Власне, і в політичні партії, об'єднання та рухи громадяни об'єднуються на основі спільності таких цінностей, інтересів і завдань;
•
пошук і прийняття політичних рішень. Реалізація такої функції потребує відповідних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати і приймати найефективніші рішення. Багато в чому це залежить від політичного чуття політика, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати;
•
захист громадян від беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримка громадського порядку;
•
зміцнення політичних зв 'язків з масами. Без цього політик швидко втрачає авторитет, підтримку громадян, після чого настає його політична смерть;
•
ініціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії масу їх мобілізація на досягнення певної мети. Ця функція особливо притаманна тим політикам, які є майстрами виголошування промов, тим політикам, які знаються на журналістиці, риториці.
Політикам властиві й інші функції. Неважко визначити, які і якому конкретно політикові вони притаманні залежно від обставин та особистісних якостей політика. Повертаючись до першої функції політика, необхідно сказати саме про його політичні, соціальні інтереси та інтереси його прихильників, електорату. З одного боку, політик змушений співвідносити власні інтереси з інтересами мас, інших політиків, тобто різних суб'єктів політичного процесу. Тим часом легко помітити, що окремі політики досить активно «експлуатують» ті загальнолюдські проблеми, інтереси, потреби, які лежать, образно кажучи, на поверхні. Важко знайти в Україні політика, який не обіцяв, скажімо би, докласти зусиль до вирішення проблеми праці, рівня життя, гідності людини, боротьби з корупцією тощо.
У ситуації невизначеності і соціальної нестабільності розподіл праці між політологами і політиками, як правило, порушується: або вчені «йдуть у владу» і тим самим впливають на політику, або політики, становлячись вождями, пропонують «геніальні» проекти і радикальні методи соціальних перетворень.
У першому випадку відбувається «схематизація» політики у відповідність з «академічними рецептами»: вчені-політики, переконанні в існуванні «неперекладних істин», вірять у об'єктивні закони суспільного розвитку і соціальної діяльності, забуваючи, як правило, при цьому про людину як політичний суб'єкт. У другому випадку відкриваються сприятливі можливості для суб'єктивістського «безладу» в політичному процесі і перетворення політології в «служницю» політики. Політолог із «агента» впливу і зміни може перетворитися на апологета деструктивності.