Роль біхевіоризму в розвитку емпіричного аналізу

У XX ст. з усіх методів найбільший вплив на розвиток політології, надання їй сучасного наукового вигляду здійснив біхевіоризм. Саме тому, на думку фахівців, біхевіоризм являє собою не просто метод, а цілий методологічний напрям у суспільних науках і академічний рух.

Біхевіоризм виник в американській психології наприкінці XIX ст. і швидко поширився на суспільні науки, де одержав специфічне вираження. Біхевіоризм виходить з ідеї єдності науки, що зумовлено насамперед наявністю в людині лише одного способу пізнання світу — його збагнення через досвід, що безпосередньо спостерігається й систематизується за законами логіки. Пізнання дійсності потребує не абстрактно розумового мислення, а виявлення й аналізу реальних фактів. Наукові твердження і висновки, що відображають ці факти, повинні бути доступні для перевірки іншим дослідникам, які, використовуючи відповідні процедури, можуть одержати ті самі результати. Наукові теорії виводяться з гіпотез, що узагальнюють емпіричні факти.

Кредо біхевіоризму — політологія повинна вивчати спостерігаючу безпосередньо (вербальне, словесне і практичне, усвідомлене і мотивоване підсвідомістю) політичну поведінку людей за допомогою строго наукових, емпіричних методів. Вихідними моментами цього підходу є такі парадигми:

• особистісний вимір політики. Колективні, групові дії людей так чи інакше зводяться до поведінки конкретних особистостей, що є головним об'єктом політологічного дослідження: Учений-політолог зобов'язаний орієнтуватися на точний аналіз феноменів індивідуальної та групової поведінки, що явно спостерігаються;

• домінування психологічних мотивів у політичній поведінці. Ці мотиви, звичайно, можуть бути соціально зумовлені, хоча не завжди зовнішньо детерміновані і тому можуть мати специфічну індивідуальну природу;

• розмежування фактів і цінностей, звільнення науки від ціннісних суджень. Цінності й оцінки можуть бути об'єктом, але не результатом дослідження. Вони є передумовою наукового аналізу, оскільки визначають вибір його об'єкта і мети дослідження. Однак у процесі пізнання вчений повинен бути вільним від особистої упередженості та громадських запитів і керуватися лише фактами й логікою. Його завдання — виявити закономірності та пояснити події, але він не повинен давати їм оцінку і практичні рекомендації (правда, це положення є об'єктом гострої критики);

• використання в політології методів і досягнень інших наук, у тому числі природничих. Таке використання правомірне, оскільки модель (зразки) поведінки людей часто подібні в різних ситуаціях і галузях діяльності (наприклад, поведінка службовця промислової корпорації і державного чиновника);

• квантифікація, кількісне вираження і вимір політичних явищ. Це відкриває перед політологією широкі можливості у використанні математичних та інших точних методів, статистичних даних, результатів анкетних та інших опитувань, комп'ютерної техніки.

Із середини XX ст. біохевіористичний підхід став прапором напряму в політології, що виступає за перетворення її у виважену наукову дисципліну. Він стимулював широке застосування методів конкретної соціології: спостереження, вивчення статистичних матеріалів і документів, анкетного дослідження, опитування, лабораторних експериментів тощо. Усе це створило необхідні передумови для розвитку нового рівня політологічних досліджень — практичної політології.