Мажоритарна виборча система

Сутність її полягає в тому, що депутатські місця в кожному окрузі дістаються кандидатові, який зібрав встановлену більшість голосів, а інші кандидати, як і політичні сили, які не набрали потрібної кількості голосів, залишаються непрезентова-ними в органах влади. Залежно від того, якої більшості для обрання депутатів вимагає закон, мажоритарна система буває трьох видів:

1)абсолютної більшості (50 % + 1 голос) від загальної кількості поданих в окрузі голосів. У випадку, якщо жоден кандидат не одержав більше половини голосів, проводиться другий тур виборів, на якому представлено лише двох кандидатів, де необхідно набрати для перемоги просту більшість голосів. Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні;

2) відносної більшості, де для перемоги досить хоча б на небагато випередити інших претендентів. Отут може існувати нижній поріг необхідної кількості голосів (12 або 25 %). Така виборча система зберігається в США, Великій Британії, Канаді, Франції, Японії та інших країнах.

3)кваліфікованої більшості (2/3, 3/4 від загального числа поданих голосів).

Ще одною модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Для неї характерно те, що виборці обирають свого президента не прямо, а через колегії виборщиків. Кандидатів у члени колегії виборщиків висувають єдиним списком комітети політичних партій із 50 штатів. Кількість колегій виборщиків дорівнює кількості сенаторів і членів палати представників конгресу США, обраних з даного штату. У день президентських виборів виборці голосують за членів колегії виборщиків від тієї чи іншої політичної партії. На заключному етапі колегії виборщиків віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти і віце-президенти.

Кожна з основних виборчих систем має свої сильні і слабкі сторони. До числа переваг мажоритарної системи звичайно відносять:

1)порівняну легкість формування уряду і його велику стабільність. Це досягається за рахунок розподілу парламентських мандатів в основному серед великих партій-переможців, відсівання дрібних партій, які не в змозі забезпечити своїм кандидатам більшість у виборчих округах, а також спонукання партій до коаліцій чи зливання ще до початку виборів. І все-таки головним аргументом на користь мажо-ритарності залишається те, що ця виборча система спрямована на утворення парламентської більшості, тобто на створення умов для формування уряду, який чітко відповідав би за свої дії;

2) формування стійких зв 'язків між: виборцями і депутатами. Оскільки депутатів безпосередньо обирають громадяни відповідного округу і звичайно ж депутати розраховують на своє переобрання, то вони й орієнтуються більше на свій електорат, який за таких умов краще знає депутатів, ніж коли їх обирають за загальним партійним списком при пропорційній системі. Саме так обраний депутат зможе більше займатися проблемами виборців, а також брати на себе роль їхнього захисника від бюрократії й несправедливості. Але саме отут може виникнути й велика небезпека, адже в діяльності так обраного депутата інтереси свого округу можуть вступати в гостру суперечку із загальнодержавними інтересами.

Поряд з відомими позитивними моментами, мажоритарна виборча система має ряд істотних вад. Вона багато в чому спотворює реальну картину переваг і волю виборців, не відображає реальної розстановки соціально-політичних сил у країні. При ній можлива ситуація, коли партія, яка користується меншою підтримкою виборців, здобуде перемогу над партією, яка одержала в цілому по країні більшість голосів. Це може бути досягнуто за рахунок різного ступеня концентрації у виборчих округах прихильників різних партій. Головний аргумент супротивників мажоритарного представництва завжди полягав утому, що воно ігнорує меншини (тобто позиції виборців, чиї голоси віддані за суперників переможця). Так викривляється реальне співвідношення політичних сил і не забезпечується адекватне представництво. Це стається тому, що кількість одержаних мандатів залежить не стільки від кількості зібраних голосів, скільки від того, як голоси розподілено по округах.

Безпосередня залежність результатів виборів від розподілу виборців по округах створює небезпеку маніпулювання за допомогою тенденційного нарізування виборчих округів. Така практика перекручування волі виборців одержала назву «виборча географія» чи «джеримендеринг». Для наочності розглянемо таку ситуацію. Скажімо, маємо три виборчі округи по 100 тис. виборців у кожному. У них балотуються кандидати від партій А, Б і В. Ставиться мета: послабити партію А й підсилити партію Б. Для цього створюється виборчий округ 1, де партія А має незаперечну перевагу. Вибори в окрузі 1 дають такі результати: кандидат партії А одержує 90 тис. голосів, кандидат партії Б — 2 тис. голосів, кандидат партії В — 8 тис. голосів. В округах 2 і 3 перемагає кандидат від партії Б, який набирає в них по 34 тис. голосів, а кандидати від партій А і В — по 33 тис. голосів. У результаті партія А, зібравши в трьох округах 150 тис. голосів, одержує одне місце в парламенті, партія Б, зібравши 70 тис. голосів, одержує два місця, а партія В, зібравши 74 тис. голосів, не матиме жодного місця в парламенті. Таким чином, мажоритарна виборча система уможливлює ситуацію, коли значне число виборців залишається без свого представника в парламенті, а партія, яка завоювала голосів менше, ніж конкурент, одержує значну частину місць у парламенті.