2. Політичні аспекти глобальних проблем сучасності
Термін «глобальні проблеми» вперше з'явився на Заході в 60-их роках XX ст. Коли говорять «глобальний», то звичайно мають на увазі складність питання, яке охоплює всю земну кулю і потребує негайного вирішення. До основних ознак глобальних проблем відносять:• планетарний загальносвітовий характер, що стосується інтересів усього людства;
• невирішення цих проблем загрожує людству регресом;
• потребують негайного вирішення;
• потребують колективних зусиль з боку всієї світової спільноти. Виокремлюють декілька аспектів глобальних проблем, а саме: гносеологічний, онтологічний та емпіричний.
У гносеологічному плані глобальні проблеми — це теоретичні визначення завдань, що випливають з протиріч глобального масштабу. Коли ж виникли ці проблеми? З цього приводу існують такі думки:
• в останньому десятиріччі XX ст.;
• генезис цих проблем відбувався протягом усієї історії людства, але глобальними вони стали в XX ст.;
• визначилися як глобальні в XVII—XVIII ст.
В онтологічному плані глобальні проблеми розглядаються як такі, що виникають із протиріч соціальної форми руху матерії та умов її цілісного буття.
У межах емпіричного підходу розроблюється критерій виокремлення глобальних проблем. Загальновизначеним тут є комплексний критерій, згідно з яким глобальні проблеми:
• стосуються інтересів усього людства і його майбутнього;
• набувають всесвітнього характеру й перетворюються на об'єктивний чинник розвитку суспільства в масштабах планети;
• їх невирішеність спричинює загрозу майбутньому людства;
• потребують для свого вирішення об'єднаних зусиль людства, оскільки розв'язати їх неможливо лише в місцевому чи регіональному масштабі.
Особливої уваги заслуговує концепція глобальних проблем Римського клубу. У межах концепції глобальні проблеми називаються світовими проблемами і розуміються як невпорядковане поєднання багатьох взаємопов'язаних труднощів та проблем, що сформували ту непросту ситуацію, в якій знаходиться зараз людство. Розв'язати їх можливо лише спільними зусиллями планетарного масштабу.
Найважливіші глобальні проблеми:
• конверсія військової економіки — роззброєння та контроль над торгівлею зброєю;
• проблеми енергетики й потепління клімату;
• проблема бідності, насамперед проблема зовнішньої заборгованості слаборозвинутих країн.
Римський клуб акцентує увагу на соціально-психологічному аспекті глобальних проблем, складовими якого є: нігілізм як пануюча світоглядна установка; загроза тривіалізації глобальних проблем; труднощі формування світоглядних позицій у молоді. Робиться висновок, що глобальною проблемою нині стає створення нової системи цінностей, здатної дати мету життю сучасної людини та пояснити сенс її існування, стати основою погляду на єдиний взаємозалежний світ. Останній характеризується не стільки опозицією «глобальне-локальне», скільки всезагальною опозиційністю локальних культур одна одній. Звідси — нове розуміння самих глобальних проблем. Якщо за часів «холодної війни» глобальні проблеми визначилися, зокрема Леві-Строссом, як ті, дискусія щодо способів вирішення яких призводить до розмежування між капіталізмом та соціалізмом, то тепер глобальні проблеми існують як такі, що для свого вирішення потребують діалогу не лише різних країн, а й різних культур. Необхідність діалогу локальних культур, що є засобом вирішення глобальних проблем, спричинює нове розуміння політики, а саме: політика — це інструмент спілкування різних національних культур, наука про існування людей у їх неповторності. Таке розуміння політики береться за основу нового світового порядку, створення якого не лише є умовою вирішення існуючих глобальних проблем, а й умовою максимально корисного використання політичних процесів глобалізації. Отже, політичний аспект глобальних проблем існує як пошук шляхів встановлення нового світового порядку.
Під світовим порядком розуміється такий устрій світу, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, міжнародних організацій та інститутів. Згідно з Карлом Ясперсом, світовий порядок — це прийнятий усіма устрій, що виник внаслідок відмови кожного від абсолютного суверенітету. Якщо міжнародний порядок задовольняє потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, то світовий порядок — основоположні потреби людства, що нині пов'язані з його адаптацією до процесів глобалізації. Існують три підходи до вирішення проблеми встановлення нового світопорядку:
1) створення світового уряду;
2) гегемонія однієї держави, що виконує зі згоди решти держав, функції світового уряду;
3) децентралізоване управління, що ґрунтується на горизонтальній координації дій між державами та недержавними суб'єктами світової політики.
Актуальність першого підходу зумовлена відсутністю єдиного механізму регулювання процесів глобалізації, внаслідок чого локальні економічні, політичні та культурні відмінності усуваються зусиллями окремих суб'єктів, що спричинює загрозу бал-канізації. Однак існування політичних інститутів, які мали б загальносвітову легітимність неможливе в умовах домінування культурної ідентичності як засобу легітимації влади. Звідси — певна «штучність» світового уряду, позбавленого легітимного інституту влади на зразок національної держави, а тому Й — достатньої моральної і фізичної сили для насильного здійснення контролю над поведінкою окремих держав. Другий підхід є зверненням до ключової ланки міжнародних відносин — національної держави, що розглядається як єдино можливий спосіб розв'язання суперечності між необхідністю колективного контролю над індивідуальною поведінкою національних акторів і слабкістю сил колективізму світової спільноти.
У межах другого підходу визначається велика державність та досліджується феномен великодержавності загалом. Велика держава — це національний актор, зовнішньополітична дія якого впливає на стан усієї системи міжнародних відносин, що здатна спричинювати наслідки у найвіддаленіших регіонах. її ознаками є: глобальні можливості; глобальна зацікавленість; відчуття глобальної загрози; глобальний контроль.
Розрізняють два типи великої держави: класичний, або велика держава типу імперія, і новітній, або велика держава типу лідер. їх емпіричними аналогами є, відповідно, Росія і США. Велика держава типу імперія орієнтується на сфери впливу, тобто країни чи регіони, які мають значення для збереження великодержавного статусу, дають змогу впливати на поведінку інших національних акторів і знаходяться під загрозою з боку великої держави-конкурента.
Класична велика держава є абсолютно екстенсивною. У зовнішньому плані це означає глобальний контроль над усім середовищем, у внутрішньому — домагання зберегти внутрішню монолітність.
Велика держава типу лідер — це держава, яка своєю національною могутністю та ідейною харизмою проголошує та захищає привабливі універсальні принципи і виконує функції лідера, орієнтуючись не на сфери впливу, а на світовий порядок. Принципи останнього використовуються великою державою типу лідер в якості наддержавної, об'єктивної легітимації власних зовнішньополітичних дій. Апеляція до універсальних цінностей слугує також вищим аргументом для підтримки власних інновацій. Інколи ж така держава не тільки звертається до вищих принципів заради власної легітимації, а й виступає їх творцем. Так, США стали першою великою дершення існуючих глобальних проблем, а й умовою максимально корисного використання політичних процесів глобалізації. Отже, політичний аспект глобальних проблем існує як пошук шляхів встановлення нового світового порядку.
Під світовим порядком розуміється такий устрій світу, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних асоціацій, міжнародних організацій та інститутів. Згідно з Карлом Ясперсом, світовий порядок — це прийнятий усіма устрій, що виник внаслідок відмови кожного від абсолютного суверенітету. Якщо міжнародний порядок задовольняє потребу держав у забезпеченні їх суверенітету, то світовий порядок — основоположні потреби людства, що нині пов'язані з його адаптацією до процесів глобалізації. Існують три підходи до вирішення проблеми встановлення нового сш'топорядку:
1) створення світового уряду;
2) гегемонія однієї держави, що виконує зі згоди решти держав, функції світового уряду;
3) децентралізоване управління, що ґрунтується на горизонтальній координації дій між державами та недержавними суб'єктами світової політики.
Актуальність першого підходу зумовлена відсутністю єдиного механізму регулювання процесів глобалізації, внаслідок чого локальні економічні, політичні та культурні відмінності усуваються зусиллями окремих суб'єктів, що спричинює загрозу бал-канізації. Однак існування політичних інститутів, які мали б загальносвітову легітимність неможливе в умовах домінування культурної ідентичності як засобу легітимації влади. Звідси — певна «штучність» світового уряду, позбавленого легітимного інституту влади на зразок національної держави, а тому й — достатньої моральної і фізичної сили для насильного здійснення контролю над поведінкою окремих держав. Другий підхід є зверненням до ключової ланки міжнародних відносин — національної держави, що розглядається як єдино можливий спосіб розв'язання суперечності між необхідністю колективного контролю над індивідуальною поведінкою національних акторів і слабкістю сил колективізму світової спільноти.
У межах другого підходу визначається велика державність та досліджується феномен великодержавності загалом. Велика держава — це національний актор, зовнішньополітична дія якого впливає на стан усієї системи міжнародних відносин, що здатна спричинювати наслідки у найвіддаленіших регіонах. її ознаками є: глобальні можливості; глобальна зацікавленість; відчуття глобальної загрози; глобальний контроль.
Розрізняють два типи великої держави: класичний, або велика держава типу імперія, і новітній, або велика держава типу лідер. їх емпіричними аналогами є, відповідно, Росія і США. Велика держава типу імперія орієнтується на сфери впливу, тобто країни чи регіони, які мають значення для збереження великодержавного статусу, дають змогу впливати на поведінку інших національних акторів і знаходяться під загрозою з боку великої держави-конкурента.
Класична велика держава є абсолютно екстенсивною. У зовнішньому плані це означає глобальний контроль над усім середовищем, у внутрішньому — домагання зберегти внутрішню монолітність.
Велика держава типу лідер — це держава, яка своєю національною могутністю та ідейною харизмою проголошує та захищає привабливі універсальні принципи і виконує функції лідера, орієнтуючись не на сфери впливу, а на світовий порядок. Принципи останнього використовуються великою державою типу лідер в якості наддержавної", об'єктивної легітимації власних зовнішньополітичних дій. Апеляція до універсальних цінностей слугує також вищим аргументом для підтримки власних ін-новацій. Інколи ж така держава не тільки звертається до вищих принципів заради власної легітимації, а й виступає їх творцем. Так, США стали першою великою дер-
жавою, що створювала своє глобальне послання світу на наддержавних принципах нового світового порядку, а не на власному національному моральному кодексі. До країни — політичного лідера висуваються такі вимоги:
• нове осмислення понять «національного інтересу» та «національної безпеки», пов'язане з усвідомленням буття нації у парадигмі світоцільності;
• спроможність взяти на себе роль ініціатора та координатора міжнародної діяльності в сфері екологічної політики;
• здатність стимулювати, розроблювати, запроваджувати і розповсюджувати екологічно безпечні технології;
• швидке пристосування до змін, що відбуваються.
Третій підхід вперше найбільш повно викладений у доповіді Римського клубу. Передумовами створення нового світового порядку тут названі:
• посилення взаємозалежності країн;
• збільшення кількості держав, що відіграють активну роль у світовій системі;
• зіткнення різнорідних соціальних систем, що мають різні рівні культури;
• зниження довіри до влади та криза демократії загалом.
Новий світовий порядок має стати передусім новим порядком управління глобальними проблемами, тому пріоритетним аспектом світової проблематики стає проблема прийняття адекватних рішень. Це зумовлено тим, що традиційні структури управління — уряди та відомства — виявилися нездатними вирішити глобальні проблеми. Новий світовий порядок має відповідати таким вимогам:
• формування досконалішого механізму інтеграції галузевих напрямів політики, що відповідав би взаємозалежному характеру глобальних проблем;
• орієнтація на довгострокові цілі, які ігноруються внаслідок регулярного проведення парламентських виборів;
• децентралізація, яка означає розробку рішень на рівні, чцо є»' максимально наближеному до відповідного прошарку населення; формування органів управління, які будуть гнучкими й інколи спеціально створеними на певний термін; вирішальну роль «місцевих ініціатив», діючих за принципом «думай глобально, а дій локально»; зниження чіткої межі між офіційними та неофіційними .органами.
Структуру глобальних проблем сучасності показано в табл. 29.
