Розділ 5. ПОЛІТИЧНА ВЛАДА ЯК ОСНОВНИЙ АТРИБУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ
Влада як суспільний феномен.
Політична влада і її основні риси.
Політична влада в Україні.
Поняття
«влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння. Французький дослідник влади
Мітель Крозьєпорівнює владу з тхором, про якого всі знають, що він десь утік, але якого ніхто не бачив. Можна виділити ряд підходів до розуміння влади, які відображені у вітчизняній і зарубіжній науковій літературі.
У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:
1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;
2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;
3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.
У зарубіжній літературі щодо розуміння влади можна виділити чотири напрями: біхевіористеький, телеологічний, інструменталістський, структуралістський.
Біхевіористеький напрям розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших людей. Цей підхід грунтується на вченнях
Фрідріха Ніцше, Бертрана Рассела, Берреса Скінера. Згідно з цим напрямом, прагнення до влади є атрибутом людської екзистенції. Більшість людей не здатна бути ініціатором будь-чого, але зате має необхідність у контролі над собою з боку інших осіб. Отже, біхевіористське розуміння влади передбачає її психологічне, а не інституціалізоване походження.
Телеологічний напрям, представником якого був
Тол-котптп Парсонс, інтерпретує владу як засіб досягнення певних цілей, запланованих результатів. Згідно з цим напрямом, влада існує для того, щоб реалізувати важливі суспільні цілі, вона є засобом обміну, тобто її віддають тим політикам, які найбільш ефективно можуть задовольнити базові потреби соціальної спільноти. В такому розумінні влада подібна до грошей, не володіє безпосередньою корисністю, а є лише символом, з допомогою якого люди можуть придбати безпеку, порядок і соціальну підтримку взамін на добровільне підпорядкування владі, встановленим нею нормам, обмежуючи свої права, вгамовуючи свої пристрасті. Влада, як і всяка інша річ, є засобом ринкових відносин і здобувається через жорстку конкуренцію.
Інструменталістський напрям тлумачить владу як набір певних інструментів, з допомогою яких вона здійснюється. На думку
Олвіна Тоффлера, базовими інструментами влади є сила, багатство і знання. Якщо в минулому домінували сила й багатство, то в сучасному інформаційному суспільстві домінують знання. Однак О. Тоффлер застерігає, що знання (інформація) без розвинутих механізмів громадського контролю може перетворитися на засіб владного маніпулювання людьми.
Структуралістський напрям розглядає владу як структуру відносин між керівниками і підлеглими, що грунтуються на співвідношенні винагород і покарань. Залежно від того, як функціонує система стимулів між владою і соціальними групами, забезпечується механізм розв'язання конфліктів, стабілізації суспільства.
Влада це складний суспільний феномен, який проявляється на всіх рівнях суспільної ієрархії (міжособистісних взаємодій, у групах, організаціях, ійститутах), включає як психологічні, так і інституціалізовані форми впливу на людей. На думку польського соціолога
Є. Вятра, влада включає такі елементи:
1) наявність у відношеннях влади двох партнерів — окремих осіб, організацій тощо;
2) наказ того, хто здійснює владу, вираження ним своєї волі щодо того, до кого застосовується влада (наказ може супроводжуватися погрозою санкцій у випадку непокори);
3) підкорення наказові;
4) суспільні норми, які встановлюють, що той, хто дає наказ, має право, а той, кому наказують, повинен їх виконувати.
Отже, влада — це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою насильства, організованого примусу, права і авторитету.
Прагнення влади є системним мотивом людини. Ніцше-анська традиція стверджує, що владний мотив, тобто прагнення контролювати інших людей, впливати на їхню волю, переважає у людини, а Б.
Скінер, навпаки, — що більшість людей проявляє бажання бути підвладними. Владні мотиви можна розділити на егоцентричні й соціоцентричні. При домінуванні соціоцентричних мотивацій особа прагне до реалізації власних амбіцій, для неї пізнавальні і аффіліативні потреби не грають важливої ролі, а особа з соціоцентричною мотивацією прагне до реалізації суспільних цілей, задоволення своїх пізнавальних і аффіліативних потреб.
Будь-яка влада як засіб обмінних процесів має здатність втрачати свою ефективність, пересуватися у часі.
Це явище ерозії влади (ЯЕВ). ЯЕВ має такі основні ознаки: 1) управлінські дії стають все менше ефективними; 2) чим вищий адміністративний рівень, тим сильніші тенденції до псування влади (як сказав лорд Елтон, влада розбещує людину, а абсолютна влада розбещує абсолютно).
На ерозію влади діють такі фактори: особистісні (ендогенні) — інтереси людей, їх значення, міжособистісні вміння; середовище (екзогенні) — геополітичні умови, культурні традиції, суспільні установи; процесуальні — динамічні ситуативні умови, пов'язані з успіхом чи невдачею особи.
Сутність
особистісних факторів полягає в тому, що протягом певного часу радикально змінюються мотиви особи. Якщо на початку становлення своєї кар'єри особа була одержима благородними поривами, то досягнувши владної вершини, вона живе для утримання влади, насолоджуючись її перевагами. Особистісні фактори ерозії влади пов'язані з функціональною автономією, сильною кратичною мотивацією, стилем реалізації владних повноважень.
Чим вищий рівень владної ієрархії, тим більша вірогідність її автономізації, що зрештою призводить до захоплення і задоволення керівників не від ефективності прийнятих управлінських рішень, а від ритуалів, пов'язаних із здійсненням високовладного статусу.
Сильна критична мотивація, що на перших порах є позитивною (бо кращими управлінцями, як свідчать соціологічні дослідження, є люди з сильною кратичною мотивацією), згодом стає патологічною у зв'язку з посиленням владної стабільності.
У стилі реалізації влади будь-якого керівника переважають як
інноваційні, так і рутинні засоби. Однак зі зміною умов виникає потреба змінити форми управління, але не всі керівники здатні змінити свій стиль, відійти від звичних способів мислення і дій. Це породжує догматизацію і рутинізацію процесу прийняття управлінських рішень. Цей процес особливо посилюється зі старінням керівників (геронтологічним синдромом), які не здатні мислити категоріями майбутнього, а лише минулого.
Середовище, або критичний простір, що впливає на ерозію влади, характеризується такими ознаками: ступенем невизначеності, ступенем мінливості і ступенем складності.
Ступінь невизначеності проявляється в тому, що менеджери, політики приймають рішення в умовах дефіциту достатньої інформації або її спотвореного характеру. Часто інформація спеціально селекціонується, щоб вона відповідала очікуванням керівних органів, або явно фальсифікується.
Ступінь мінливості полягає в тому, що в умовах швидких суспільних змін керівники не встигають приймати адекватні рішення, і тому вони стають більш консервативними, ніж суспільні інститути.
Ступінь складності показує, що цивілізаційний розвиток ускладнює суспільні відносини і обмежує розумові, чуттєві та вольові можливості людини, і тому управлінці, які приймали оптимальні рішення в простих ситуаціях, не можуть справитися із виконанням своїх обов'язків в складній суспільній системі.
На суб'єктів влади мають великий вплив процесуальні моменти (помилки, невдачі, успіхи). Часто невдача може загартувати керівника або послужити причиною його наступних невдач, а несподіваний успіх — призвести до ейфорії і в кінцевому результаті до різкого падіння.
При розгляді ерозії влади треба чітко відрізняти її об'єктивні причини від суб'єктивних інтерпретацій. Часто люди схильні правильні управлінські рішення, що не дають швидкого успіху, трактувати як неправильні і вбачати псування влади там, де її справді не існує.
Критерієм оцінки ефективності влади чи її ерозії є раціональність прийнятих рішень, яка розкривається через відношення реалізованих і нереалізованих рішень до їх загальної кількості.
Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на:
економічну (владу менеджерів, власників);
духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів);
інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації);
політичну; адміністративну; військову.Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інститу-ціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.
Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.
Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.
З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:
1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві;
2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими;
3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації;
4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.
До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.
Парадигма легітимності, сформована
М. Вебером, передбачає, що влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.
Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний .
Традиційна легітимність грунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.
Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів — уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.
Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.
Легітимність на засадах участі передбачає обгрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.
Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.
Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.
Національно-патріотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.
Проте жодна легітимна система не грунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і керованих.
До сказаного слід додати, що
сучасні типи легітимності переважно грунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характервлади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.
З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення:
1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян;
2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;
3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;
4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за абстрактними рецептами держави.
Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони.
Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.
Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:
1) за характером примусу;
2) типом легітимності;
3) ступенем публічності;
4) типом владного суб'єкта;
5) джерелами формування;
6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.
За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), котра використовує проти непокірних терор, репресії, шантаж і узаконені форми примусу для тих, хто порушує правопорядок. При цьому треба підкреслити, що лише у цивілізованих країнах узаконений примус влади відповідає праву, тобто не посягає на права і свободи громадян.
Примус як основна риса владних відношень поширюється на всі види політичної влади, у тому числі й недержавної.
Ступінь публічності характеризує відкритість влади суспільству. За цим критерієм можна виділити три види влади:
1) видимого і прозорого правління, де кордони влади освітлені прожектором громадської думки;
2) напівприхованого або тіньового субуправління, де поряд з офіційними механізмами прийняття рішень існують тіньові;
3) прихована, криптократична (таємна), де громадськості доступна лише та інформація, в якій влада заінтересована.
За типом владного суб'єкта влада може бути: інсти-туціалізована, групова і особиста.Інституціалізація влади фіксує обсяг повноважень, межі компетенції державних органів, органів регіонального і місцевого самоврядування, передбачені правом і традицією (як це було в стародавні часи). За цими критеріями влада може бути абсолютна, необмежена (східні деспотії та абсолютні монархії) і обмежена законом (конституційні монархії і сучасні республіканські форми правління), централізована (концентрація влади у центральних державних органах), децентралізована (оптимальний розподіл компетенції між центральними органами державної влади і органами самоврядування), суб'єктами федерації тощо, деконцентрована (розподіл владних повноважень у межах владного органу, скажімо, між кабінетом міністрів і місцевими адміністраціями).
Якщо інституціалізовані суб'єкти розкривають юридичні і організаційні можливості владних суб'єктів, то групові — реальні політичні можливості.
Груповими суб'єктами влади можуть бути організації (партії, групи тиску, державна бюрократія), а також соціальні групи (класові, демографічні, територіальні, етнонаціональні). Реальний розподіл влади між груповими суб'єктами залежить від їх чисельного складу, організаційних і фінансових можливостей, типу поль тичного режиму, ідеологічного впливу.
За цими критеріями владу можна розділити на національну, партійну, корпоративно-кланову, мафіозну, з домінантна вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів тощо.Особиста влада має інституціональні та психологічні аспекти, тобто масштаб і зміст влади визначається як інституціональними можливостями, так і особистими рисами політичних керівників (монархів, президентів, прем'єрів). При однакових інституціональних можливостях видатні політичні особистості мають більше влади, ніж пересічні. Особиста влада буває монархічною, деспотичною, тиранічною, диктаторською, харизматично-традиційною.
До джерел формування влади можна віднести суб'єктів політичного процесу та інституціональні механізми її формування. За першою групою критеріїв владу можна типо-логізувати як тиранічну, деспотичну, монархічну, аристократичну, деспотичну, а за другою групою критеріїв — як династичну, узурпаторську, виборну, призначувану, делеговану.
Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інститути. Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують представницьку, виконавчу і судову функції.
Механізм стримувань і противаг, очевидно, слід впроваджувати у структуру будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади в руках якогось лідера або елітного клану.
Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового і несудового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних процедур, а також незрілості громадської культури, державного монополізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до неправових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу, бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних переслідувань та ідеологічних маніпулювань громадською думкою (формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей, незручних або небезпечних для її панування).
Крім цього, слід сказати, що подібні форми примусу поширюються на всі владні відносини, в тому числі й на політичні.
Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати, що вона тільки частково відповідає своїй суті у її різних модифікаціях.
Легітимність традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними традиціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга — пов'язує свій успіх з національною державою, вважаючи, що нинішня держава не є національною, оскільки нею управляють «антиукраїнські сили», третя — сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала національні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.
Етатистський синдром характерний для ментальності значної частини населення (особливо старшого покоління), з розподілом на «державників-патріотів» і «антидержавників-космополітів», з прагненням єдиної державної ідеології, з акцентом на пріоритет розбудови держави над реформістськими процесами, що на практиці призводить до громіздкого зростання державного апарату, паразитичного збагачення державного чиновництва. В силу цієї обставини привабливим стає ідеал держави в минулому і відраза до держави сучасної.
В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних організацій.
Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціонально і оперативно реагувати на складні проблеми перетворень. Однак ця харизматична легітимність нетривка і охоплює незначну частину населення. Сьогодні в Україні ще не визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена харизмою реформатора (як Ш. де Голль у Франції, К. Аденауер у Німеччині, К. Менем у Аргентині, А. Фухіморі в Перу).
У сьогоднішній Україні, особливо на початку державного відродження, досить помітною була харизматична легітимність регіонального, тимчасового характеру, яка швидко розвіювалася, як тільки ці політики з опозиціонерів сідали у владні «крісла». Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула ще масового поширення. Крім цього, ця легітимність зводиться лише до етнокультурних традицій. Тобто політика сприймають в масовій свідомості як такого, що говорить українською мовою, шанує національні звичаї, був репресований в радянські часи, є активним речником сьогоднішнього національного відродження, але не беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.
Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корінням у радянський патерналізм, сьогодні в Україні найбільш виражена з мінусовим відтінком. Адже криза довіри до влади здебільшого існує через її нездатність забезпечити добробут населення.
Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх громадських прав.
Правничо-раціональна легітимність ще не сформувалася, оскільки нова Конституція лише створила грунт для неї, але влада і громадяни ще не звикли взаємодіяти в правовому полі. Спокуса порушувати Конституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових регуляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.
Легітимність на засадах участі зазнає глибокого переосмислення, оскільки попереднє уявлення про «нашу» і «чужу» владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни думали, що тільки «чужа» влада відчужена від громадян, а «своя», національна, буде дбати про них. У даний час значна частина населення розчарувалася у владі й можливостях впливати на неї з метою покращення життя і поринула у сферу розв'язання проблем власного виживання. Однак певна частина вважає, що активна участь громадян у політичних процесах є запорукою вдосконалення механізмів влади.
Раціонально-цільова легітимність також тільки формується, оскільки раніше владу оцінювали не за її спроможністю ефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична, українська, національна і т. ін.). Оцінка влади та її представників за конкретними справами є основою подолання політичного шахрайства і шарлатанства.
За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократії. Оскільки 50—60 відсотків економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій перехідного періоду, але здебільшого є породженням союзу між центральними, регіональними і транснаціональними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на взаємовигідних тіньових розрахунках. Скажімо, регіональна владна група патронує певні «свої» комерційні структури шляхом надання їм вигідних умов (податкових, кредитних, підтримки їх монопольного становища на ринку), а вони у свою чергу підтримують тіньовими доходами владу.
Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурентами використовуються кримінальні елементи. Те ж саме існує і на рівні центральної влади, а також у сфері міжнародних відносин. Причинами існування таких груп є:
1) слабкі механізми контролю над виконанням бюджету і використання бюджетних коштів і міжнародних кредитів;
2) збереження за державною власністю значної переваги у стратегічних галузях економіки;
3) недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосувань депутатів різних рівнів;
4) монополізм держави в інформаційному просторі;
5) наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими верствами населення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне партнерство;
6) відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур у боротьбі з корупцією;
7) партійна неструктурованість влади, незрілість інститутів цивілізованого громадянського тиску на владу.
Якщо аналізувати владу на рівні інституціалізованих суб'єктів, то треба сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних органів у соціально-економічній сфері, невизначеність правових мене політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової мотивації управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес боротьби за владу між інституціалізованими суб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада в даний час дає можливість розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.
Отже, нечіткість правових меж компетенцій між органами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, матеріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній нестабільності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в Україні є занадто централізованою, оскільки питання правового розмежування компетенції між органами державними, органами самоврядування, бюджетної і податкової систем ще не вирішено остаточно.
Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на державну владу мають колишні номенклатурні угруповання, які маючи старі зв'язки, а також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, часто використовують владу для своїх корисливих цілей. Номенклатурні угруповання можна умовно розділити на «старі» («напівфеодальні»), не спроможні діяти в ринкових умовах, і «нові» («пробуржуазні»), що завдяки державному протекціонізму нагромадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.
На рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної точки зору, названі групи представлені ідеологіями лівих і центристів. Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємців, а також працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці категорії, не маючи організаційного досвіду, а також сучасного розуміння боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні протести носять спорадичний характер, проявляються лише в ситуаціях екстремально-невигідних для них, тобто вони не вміють заздалегідь попереджати небажані для них наслідки нормотворчої діяльності, а лише постфактум на них реагують.
Феномен особистої і групової влади в Україні проявляється більш, рельєфно, ніж влади інституціалізованої. Група намагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер — інтереси групи особистим. Так, наприклад, у процесі інституціоналізації партій керівне ядро формується, як правило, на базі цінностей інтересів лідера, а партійна маса вже пристосовується до вироблених правил лідером і керівною групою. Бувають також випадки, коли група висуває на арену такого лідера, який найбільш повно відповідає її намірам.
Сутність особистої влади в Україні здебільшого проявляється як влада мітингового вождя («борця за народні інтереси») або як влада господарника («дбайливого батька»), котрий турбується про народні інтереси. Ці види особистої влади грунтуються на злюмпенізованих патерналістських стереотипах. В таких випадках особиста влада, як правило, грунтується на мафіозному принципі особистої відданості «батьку» і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конкурентній боротьбі здобути перемогу.
За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто — корпоративно-клановою. Клани — це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційних цілей інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверхню спливає справжній стан її міжкланових відносин. В умовах недорозвинутості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела формування і розподілу влади.
За новою Конституцією державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Великим досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогатив судової влади, які виражені у такому:
1) висока питома вага судово-юридичних установ у формуванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду — б призначаються з'їздом суддів; з 20 членів Вищої ради юстиції — 14 представлено юридичними організаціями, 11 — призначено з'їздом суддів, адвокатів, працівників вищих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, 3 — Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України — входять за посадою; голови вищих судових інстанцій (Конституційного Суду і Верховного Суду) обираються на їх пленарних засіданнях;
2) конституційний контроль судової влади за актами законодавчої і виконавчої влади;
3) судово-правовий контроль за діяльністю суддів та кадровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів;
4) наявність спеціалізації судів;
5) наявність суддівського імунітету;
6) проголошення демократичних засад судочинства;
7) закріплення в державному бюджеті окремої статті видатків на судову владу;
8) узаконення суду присяжних.
Однак проголошені конституційні принципи судочинства і судоустрою можуть забезпечити реалізацію самостійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод громадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Вони мають у першу чергу торкнутися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (з виділенням окремого адміністративного, кримінального, цивільного і соціального судочинства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяжних, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та невиконання судових рішень. Прерогативи інших гілок влади буде розглянуто в наступних розділах.
Конституція створила правові основи не тільки для розподілу влади, але й для функціонування
механізму противаг і стримувань між ними, який виявляється в такому: взаємне вето президента і парламенту на нормативні акти, судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень президента шляхом імпічменту, розпуск президентом парламенту, спільне формування президентом, парламентом і судово-юридичними установами судової влади, підзвітність і підконтрольність уряду президенту і парламенту (парламентський контроль за діяльністю уряду і виконанням бюджету).
Однак названі механізми противаг і стримувань виявилися недостатньо ефективними для збалансованих дій вищих органів державної влади у перехідний період. У політологічній і юридичній літературі існують думки щодо недоліків даного механізму, суть яких зводиться до такого:
1) складна процедура імпічменту, яка заздалегідь нездійсненна;
2) недостатній механізм розпуску Верховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом і парламентом у бюджетній політиці та виконанні урядової програми;
3) дуалізм виконавчої влади, який не передбачає відповідальності президента і парламенту за дії уряду, але допускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику.
ВИСНОВКИ
1. Влада — це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою примусу, права, авторитету. До розуміння влади існує декілька підходів:
1) біхевіористський — розглядає владу як певний тип поведінки, здатний впливати на поведінку інших;
2) телеологічний — як засіб досягнення суспільних цілей;
3) інструменталістський — як набір певних інструментів впливу на суспільство (сила, багатство,
знання);
4) структуралістський — як структуру поведінки між керівниками і підлеглими з точки зору покарань і винагород.
2. Усяка влада як засіб панування (а в сучасну епоху засіб обміну ринкових відносин) має здатність піддаватися явищу ерозії. На ерозію влади діють такі фактори: 1) особистісні, пов'язані зі зміною мотивації владної особи відповідно до її віку, історичного часу; 2) середовище, що характеризується станом невизначеності, мінливості та складності, може негативно позначитися як на інституціональному, так і груповому і особистому рівнях влади; 3) процесуальні, пов'язані з співвідношенням невдач і успіхів суб'єктів владних відносин.
3. Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову. Політична влада включає державну, владу партій та груп тиску, владу політичних лідерів і засобів масової інформації.
4. Атрибути політичної влади слід розглядати з позицій трьох парадигм: примусу, легітимності, суспільної угоди. Парадигма примусу розглядає владу як організований примус держави (насильницький, узаконений, правовий, ідеологічний, прихований) для забезпечення суспільного порядку національної безпеки тощо.
Парадигма легітимності грунтується на тому, що влада тримається на довірі підданих або громадян до існуючих державних інститутів в силу домінуючих в даному суспільстві цінностей і норм.
Парадигма суспільної угоди розглядає владу як угоду між владними і суспільними інститутами з приводу надійного забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки.
Плюралізм владних центрів, що функціонує в рамках цивілізованого правового узгодження різноманітних політичних, економічних та ідеологічних інтересів, запобігає утворенню владної монополії, трансформації її управлінських функцій у функції панування.
5. Типологізацію влади можна проводити за такими критеріями: 1) характером примусу; 2) типом легітимності; 3) ступенем публічності; 4) типом владного суб'єкта; 5) джерелами формування; 6) ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.
6. Примус як атрибут влади може бути насильницький, узаконений і правовий.
7. За типом легітимності влада буває традиційною, що грунтується на визнанні владних інститутів в силу існуючих традицій (династичних, звичаєвих), харизматичною — на визнанні виняткових рис політичного лідера, національно-патріотичною — на визнанні символів, ритуалів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень, соціально-евдемонічною — на визнанні здатності політичної системи забезпечити високий рівень життя; правничо-раціональною — на визнанні владних інститутів в силу їх конституційного статусу, раціонально-цільовою — на визнанні влади в силу її здатності забезпечувати виконання поставлених цілей, на засадах участі — на визнанні необхідності і здатності широкої участі мас у впливі на владу.
8. За ступенем публічності влада може бути: 1) видима, прозора; 2) напівприхована; 3) прихована, криптологічна.
9. За типом владного суб'єкта влада є інституціалізована, групова, особиста. За інституціональними ознаками влада може бути абсолютною, конституційно обмеженою, централізованою, децентралізованою, концентрованою, деконцентро-ваною. За груповими ознаками — національною, партійною, корпоративно-клановою, мафіозною. За особистими ознаками — деспотичною, тиранічною, монархічною, диктаторською, харазматично-традиційною.
10. За джерелами формування влада може бути: монархічною, аристократичною, олігархічною, демократичною, а також династичною, узурпаторською, виборною, призначуваною, делегованою.
11. Влада може бути єдиною і розподіленою на законодавчу, виконавчу й судову з різноманітними механізмами стримувань і противаг.
12. Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), з високим ступенем корумпованості владних структур, з поєднанням правових і насильницьких форм примусу, з дуже низьким ступенем легітимності загалом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігархічно-демократичною, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридичне механізмом стримувань і противаг.
Контрольні питання1. Що ви розумієте під поняттям «влада»?2. Чи можна вважати владний мотив домінуючим у психологічній структурі людей?3.
В чому сутність структуралістського розуміння влади?4. Які основні атрибути влади?5. Який із підходів до розуміння влади ви поділяєте і чому?6. Як співвідносяться поняття «політична влада» і «державна влада»?7. Назвіть групові суб'єкти влади.8. У чому сутність особистої влади?9. Яку владу можна назвати криптократичною?10. У чому Ви вбачаєте слабкість механізму стримувань і противаг у розподілі політичної влади в Україні?11. У чому проявляється мафіозність політичної влади в Україні?12. Чи існує різниця між мафіозними каналами розподілу ресурсів і мафією як організаційною структурою?13. Які джерела формування політичної влади в Україні?14. Чому в Україні йде жорстка боротьба між гілками влади у післяконституційний період?15. Охарактеризуйте стан судової влади в Україні.16. Яким чином можна вдосконалити механізм стримувань і противаг між гілками влади?