Політологія: Навч. посіб.

Автори: , | Рік видання: 2007 | Видавець: Київ: Знання | Кількість сторінок: 309

Розділ 7. ДЕРЖАВА ЯК ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Сутність, структура і функції держави. Типи держави.
Форми державного правління і державного устрою.
Проблеми державотворення в Україні.

Термін «держава» трактується у трьох значеннях:

1) як асоціація, що міститься на окремій території, об'єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як синонім понять «суспільство», «країна», «вітчизна»;

2) як відносини політичної влади — сукупність зв'язків між громадянами й органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політологічних теоріях це поняття має неоднаковий зміст.

Представники юридичного позитивізму (К. Гербер, П. Лаванд з Німеччини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції) розглядали державу виключно з правової точки зору. У їхніх концепціях держава трактувалася як правова форма для сукупного життя народу і «верховна юридична особа», «юридична організація народу», «юридичне уособлення нації».

Цей напрям продовжив німецький правник Г. Кельзен, який ототожнював державу і право. На його думку, держава — це система відносин панування і підлеглості, де воля одних виступає як мотив для інших. Суть цих відносин полягає в тому, що вони утворюють урегульовану і впорядковану нормативну систему примусу. В такому розумінні держава — відносно централізований правопорядок. Г. Кельзен визнавав, що будь-яка держава є правовою.

Німецький юрист Р. Ієрінг розробив соціологічну теорію держави. Він визначав державу як соціальну організацію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави К. Маркс і Ф. Енгельснаголошували на класовій сутності державної влади. Держава, підкреслювали вони, — це комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії.

Німецький учений-правознавець К. Шмітт розробив теорію «тотальної держави», яка передбачає передусім існування владної держави — апарату політичної влади, що в екстремальних ситуаціях бере на себе весь тягар важливих суспільних рішень. «Тотальну державу», на думку К. Шмітта, можна створити на основі субстанціональної єдності держави і «національної однорідності».

Заслуговує на увагу також концепція держави іспанського правознавця Г. Песес-Барби Мартінеса, згідно з якою поняття «держава» означає не будь-яку форму політичної організації (наприклад, античну або середньовічну), а тільки ту, що виникла у Новий час. До її істотних ознак він відносить: суверенну владу, раціональність адміністрації, державну власність, постійну армію, релігійний нейтралітет.

Отже, держава це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здійснює управління суспільними процесами і забезпечує безпеку особи і нації. Розглянемо найістотніші ознаки держави.

1. Суверенітет. Він має внутрішній і зовнішній виміри. Це означає, що держава володіє найвищою і необмеженою владою над внутрішніми суб'єктами у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір).

2. Примус. Кожен громадянин зобов'язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе. Бездержавність (апатридизм) трактується як ненормальне явище, що наголошується у Гаазькому договорі 1930 р. і Всезагальній декларації прав людини 1948 р.

3. Право на застосування сили. Держава володіє первинним, вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом.

4. Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Право виступає не лише як нормативний механізм діяльності держави, а й як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

5. Апарат держави. Під апаратом держави треба розуміти сукупність управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади.

6. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу.

Організаційна структура держави охоплює сукупність її органів. У структурі сучасних держав, як правило, мають місце такі органи: представницькі (законодавчі), виконавчо-розпорядчі, адміністративні, судові, прокуратура.

Представницькі органи поділяються на парламент, регіональні і муніципальні (або місцеві). Не всі представницькі органи є законодавчими. Таку прерогативу має парламент, а у федеративних державах — суб'єкти федерації (штати, кантони, землі), частково законодавчі повноваження можуть делегуватися державою на регіональний і муніципальний рівні.

До державних виконавчо-розпорядчих органів належать структури президента і кабінету міністрів, а також регіональні і муніципальні адміністрації, наділені державними повноваженнями. У державних виконавчих органах деяких країн розмежовуються політичні й адміністративні структури.

До політичних виконавчих структур відносять президента, прем'єр-міністра і міністрів, а весь їхній управлінський апарат — до адміністративних.

Судові органи розрізняються за адміністративно-територіальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні).

Прокуратура як орган державного нагляду за дотриманням законодавства діє в таких країнах, як Росія, Україна, Іспанія; в англо-саксонських країнах прокуратура функціонує у системі судової влади.

І держава, і кожен державний орган зокрема виконують певні функції: необхідні для існування суспільства; специфічні, що випливають із суперечностей між державними інститутами та соціальними верствами. Функції держави, їхній зміст і пріоритети змінюються залежно від історичної епохи. Існують відмінності і в політичних теоріях щодо тлумачення функцій держави.

Марксисти акцентують увагу на класових функціях держави. Представники класичного лібералізму, виходячи з розуміння держави як «нічного сторожа», відводили їй виключно функції правового регулювання відносин між вільними громадянами. Вони категорично виступали проти державного втручання в економічну і соціальну сфери.

У рамках теорії соціального лібералізму, економічні основи якої були закладені Дж. Кейнсом і реалізовані в практиці нового курсу Ф. Рузвельта, визріла концепція держави всезагального благоденства, згідно з якою держава повинна активно втручатися в економічне життя суспільства через прогресивне оподаткування, державну власність, бюджет, планування та підтримку соціально вразливих верств населення. Прихильники цієї концепції виступають також за державне, доступне для всіх категорій населення медичне обслуговування, безплатне дошкільне і шкільне навчання.

Якщо концепція всезагального благоденства акцентує увагу на економічних і соціальних функціях держави, то концепції плюралістичної демократії обстоюють її владні функції, наголошуючи на тому, що держава повинна виконувати роль координатора й арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції.

Теоретики неоконсерватизму виступають за сильні по-літико-владні функції держави. Вони заперечують економічну і соціальну функції держави на тій підставі, що ті породжують утриманську психологію і бюрократизацію суспільства. На думку неоконсерваторів, основна роль держави полягає у створенні гарантій для внутрішньої і зовнішньої безпеки, підтримці політичної й духовної єдності нації. Ефективність адміністративного управління суспільством, згідно з поглядами неоконсерваторів, забезпечує не демократія, а меритократія (влада «заслужених» людей).

Отже, загалом можна виділити такі функції держави:

—законотворчу;

—оборони і національної безпеки;

—забезпечення правопорядку;

—захисту конституційних основ суспільства;

—узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;

—державно-адміністративного управління у різних сферах соціального життя;

—здійснення економічної (формування бюджету, контроль за грошовою масою, загальна координація господарської діяльності, здійснення приватизації і структурної перебудови), соціальної (діяльність у галузі охорони здоров'я та гігієни, контроль за якістю харчової і фармацевтичної продукції, забезпечення підтримки соціально вразливих верств населення, поліпшення природного середовища), культурної (забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, науки, культури) політики;

—захисту національних інтересів та суверенітету держави у сфері міжнародних відносин.

Дискусійним є питання про типи держави. Вітчизняні дослідники традиційно дотримуються марксистської типологізації держав за суспільно-формаційною ознакою (рабовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Однак доцільніше було б типологізувати держави залежно від етнонаціональних, соціально-правових і політичних аспектів розвитку суспільства.

У рамках національного розвитку суспільства, простежуючи хронологію становлення держави як витвору публічних форм організацій етнічних спільнот (союзу племен, народу, нації), можна виділити такі типи держави: держава-поліс, держава-імперія, національна держава.

Держава-поліс особлива форма політичної організації суспільства в античні часи (переважно у Стародавній Греції) і в період пізнього Середньовіччя (Венеція, Генуя, Флоренція). Основою полісної організації держави був суверенітет вільних власників-громадян, які брали участь у розв'язуванні державних питань. У полісній організації ще не розмежовувались елементи держави і громадянського суспільства.

Держави-імперії існували в усі історичні епохи (хоча паралельно відбувався процес утворення національних держав), і тільки наприкінці XX ст. завершується процес їх розпаду. Імперія — це велика держава, яка об'єднує декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, примусово інтегрованих у єдину систему політичних, економічних, соціальних та духовних взаємозв'язків. Особливістю цього державного утворення було те, що порядок формування і функціонування державної влади та відносин з населенням були різні у метрополії і колоніях. Населення колоній значною мірою обмежувалося щодо участі у політичному житті і зазнавало різних форм національного гноблення.

Процес зародження і становлення національної держави розпочався лише в епоху Нового часу, у період утворення абсолютних монархій, і триває до сьогодні. Поняття «національна держава» означає, що суб'єктом державної влади є нація як етнополітична спільнота.

Соціально-правовий розвиток зумовлює такі типи держави: поліційна, правова, соціальна. Поліційна держава це уособлення насильства у вигляді біблійного звіра Левіафана. До її атрибутів можна віднести: необмеженість державних повноважень; пріоритет владних інститутів над законом; могутній репресивний апарат; поліційно-бюро-кратичний контроль та опіка над особою і суспільством. Поліційними є всі держави авторитарних і тоталітарних режимів.

Ідея правової держави зародилася в надрах просвітницьких і ліберальних теорій, а сам термін утвердився у працях німецьких юристів — К. Велькера і Р. Моля. Правова держава як надбання західної цивілізації включає такі ознаки: пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і посадових осіб закону; поділ і взаємне збалансуваня влади (законодавчої, виконавчої і судової); взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед державою; плюралістична структура політичних відносин; конституційний контроль за дотриманням законів; судовий захист інтересів особи та соціальних груп.

Якщо поняття «правова держава» відображає ступінь соціальної свободи, то поняття «соціальна держава» — ще й ступінь соціальної справедливості. Теоретичні засади соціальної держави висвітлені у працях Г. Ріттера (Німеччина), К. Соле (Іспанія), А. Брауна (США), М. Бонетті (Франція). Зміст соціальної держави виявляється у сприянні становленню таких елементів сучасного суспільства, як соціальна ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика.

Соціальна ринкова економіка передбачає створення сприятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожиткового мінімуму) мінімальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпеченим категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства; соціальна демократія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, професійного) самоврядування, його органічний зв'язок із правовою державою; соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, досягнення соціальної злагоди.

Поняття «форма держави» розкриває спосіб організації державної влади, структуру і функції державних органів. Воно означає форму державного правління, під якою розуміють порядок і структуру формування вищих органів держави та співвідношення їхніх повноважень (уряду і парламенту, президента і парламенту), форму державного устрою (йдеться про співвідношення між владою центральних, регіональних та муніципальних органів).

Форма правління характеризується формальним джерелом влади. У монархічній державі ним є влада однієї особи — монарха, в республіці — народ або частина народу. В основних формах правління виділяються підвиди. Так, республіка може бути аристократичною, радянською, парламентською, президентською, президентсько-парламентською. Зупинимось на історичних ознаках трьох останніх.

Істотними ознаками парламентської республіки є:

1) дуалізм виконавчої влади (співіснування двох владних інститутів, президентського, який не несе відповідальності перед парламентом, за винятком порушення конституції, та кабінету міністрів, який таку відповідальність має);

2) наявність засобів взаємного впливу, за допомогою яких парламент через процедуру висловлення вотуму недовір'я може змусити уряд піти у відставку, а уряд своєю чергою може використати право на достроковий розпуск нижньої палати парламенту;

3) президент у парламентських республіках обирається безпосередньо парламентом (Греція, Ізраїль) або колегіями, значну частину яких становлять члени парламенту і члени представницької в лади областей, штатів, земель (Індія, Італія, ФРН);

4) участь президента у формуванні уряду має номінальний характер, хоч у деяких парламентських республіках конституція надає йому право призначити голову уряду (останній мусить керуватися довір'ям парламентської більшості);

5) президент може видавати акти, які набувають сили закону тільки після здійснення контрасигнатури (скріплення підписами міністрів). Парламентська республіка існує в Італії, Німеччині, Греції, Швейцарії.

У президентській республіці президента обирають всезагальним прямим голосуванням або колегією виборщиків. Він виконує одночасно функції голови держави й уряду. Президент добирає і призначає міністрів або за згодою представницького органу, або на власний розсуд (Венесуела, Мексика). Він цілковито володіє виконавчою, а парламент — законодавчою владою. Ці два органи здійснюють владу протягом терміну своїх повноважень.

Парламент і президент наділені правом взаємного вето на нормативні акти. У президентській республіці, на відміну від парламентської, президент не володіє законодавчою ініціативою, а міністри не поєднують законодавчих функцій. Класична форма такого правління історично склалася у США, існує також у Мексиці, Уругваї, Венесуелі, Пакистані.

Змішана форма правління — президентсько-парламентська республіка існує у Франції, Португалії, Фінляндії, Ісландії. Для неї характерні такі риси: президент обирається всезагальним голосуванням і володіє владними прерогативами — призначає і приймає відставку прем'єр-міністра, на пропозицію останнього призначає й увільнює міністрів, займається питаннями оборони, національної безпеки, а також міжнародної політики, головує на засіданнях кабінету міністрів, може винести конкретний законопроект на референдум і домогтися прийняття закону, минаючи парламент (Франція).

Поряд із президентом діють прем'єр-міністр і уряд, відповідальний перед парламентом та підконтрольний президентові. Президент може розпустити законодівчий орган після консультації з прем'єр-міністром і головами палат. Співвідношення між владними прерогативами президента і прем'єр-міністра залежить значною мірою відтого, кого підтримує парламентська більшість.

Монархічна форма правління також буває різною: деспотичною, станово-представницькою, абсолютною, конституційно-парламентською. Повноваження монарха в сучасних парламентських монархіях аналогічні повноваженням президента у парламентських республіках (за винятком Іспанії, де повноваження монарха адекватні повноваженням президента у Франції). Однак між президезтом і монархом існують певні відмінності, а саме:

1) президент обирається, а влада монарха спадкова;

2) монарх є носієм найвищого в історії держави титулу — короля, імператора, великого герцога, якому належать особливі привілеї — право на знаки найвищого становища у державі (корону, трон), право на двір (штат людей, які виконують почесні обов'язки), право на цивільний лист (встановлене законом грошове утримання);

3) монарх — особа надпартійна, символ історичних традицій і національної єдності. Така форма правління існує у Великобританії, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі, Швеції, Данії, Норвегії, Японії.

За формою державного устрою розрізняють: унітарну і федеративну держави.

Унітарна держава централізована, у її структурі немає окремих державних утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонує єдина сисгема права, структура органів влади, єдина конституція. Унітарна держава поділяється на централізовану і децентралізовану. Централізована унітарна держава характеризується досить значним одержавленням місцевого життя, підпорядкованістю органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади на місцях (так звана адміністративна і фінансова опіка).

Децентралізована унітарна держава передбачає регіональну або обласну автономію з деякими законодавчими прерогативами, власним бюджетом, чітко передбаченими законом (Італія, Японія). У ній діють три владні структури: державна адміністрація, регіональна влада і місцеве самоврядування.

Федерація це об'єднання окремих державних утворень, які мають власну конституцію, органи державної влади й управління, а також національні, соціально-економічні й територіально-історичні відмінності. Федеративними державами є США, ФРН, Швейцарія, Канада.

Конфедерація це союз суверенних держав, які, зберігаючи свою незалежність, об'єдналися для досягнення певних цілей (переважно зовнішньоекономічних, воєнних). Правовою основою утворення конфедерації є союзний договір, а не конституція.

Виходячи з аналізу методологічних аспектів теорії держави, зупинимося на проблемах державотворення в Україні. Процес державотворення передбачає глибоку розробку полі-тико-правової теорії, яка має враховувати: 1) досягнення західної цивілізації, а також досвід посткомуністичних країн у сфері вдосконалення держави і права; 2) історичні державотворчі традиції українського народу; 3) специфіку політичної ситуації.

Основні концептуальні засади державотворення в Україні закладалися в конституційному процесі. Він розпочався відразу після прийняття Декларації «Про державний суверенітет України». 22 травня 1991 р. була прийнята постанова Верховної Ради «Про концепцію нової Конституції України», яку, однак, не було реалізовано.

Упродовж 1991—1992 рр. до Конституції України був внесений ряд поправок і доповнень, що дало змогу частково трансформувати її у конституцію сучасної демократичної держави. Проте невдалою виявилася спроба завершити конституційний процес в липні — листопаді 1992 р., і в основному законі держави надалі суперечливо поєднувалися норми двох систем — радянської з «повновладдям рад» і демократичної — з розподілом влади.

У грудні 1994 р. Президент Л. Кучма вніс до парламенту проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», який після піврічних гострих дебатів був прийнятий шляхом Конституційного договору між двома гілками влади (законодавчою і виконавчою).

Конституційний договір закріпив в Україні президентсько-парламентську модель державного правління, яка була узаконена чинною Конституцією. Конституційний договір вніс ряд істотних доповнень, спрямованих на зміцнення виконавчої вертикалі й обмеження прерогатив представницької радянської влади. Основні зміни щодо статусу органів влади, зафіксовані у Конституційному договорі, стосуються насамперед значного розширення прерогатив президентської влади. Президенту надаються повноваження, якими він не був наділений чинною Конституцією, а саме:

—формування уряду — Кабінету Міністрів, призначення, а також увільнення Прем'єр-міністра й інших членів Кабінету Міністрів;

—подання кандидатур для призначення Верховною Радою Голови Верховного Суду України, Голови Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України, Голови правління Національного банку України, а також суддів Верховного Суду України і Вищого арбітражного суду України;

—призначення за поданням Міністерства юстиції України і погодженням з Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України суддів загальних та арбітражних судів;

—призначення й увільнення (у випадку порушення Конституції і законів України) голів обласних і районних державних адміністрацій, а також позбавлення повноважень голів місцевого самоврядування; призначення всеукраїнського референдуму.

Ці повноваження передбачають також, що для подолання президентського вето тепер потрібно дві третини, а не половина голосів фактичного складу Верховної Ради. Конституційний договір чіткіше визначав статус Верховної Ради як законодавчого органу на відміну від попереднього розпливчастого конституційного формулювання.

Встановлена процедура парламентського вотуму недовіри урядові. Він може бути висловлений за таких обставин: у випадку незгоди Верховної Ради з програмою Кабінету Міністрів або несвоєчасного подання урядом проекту державного бюджету на парламентські слухання. Крім цього, встановлений термін (рік після прийняття парламентом урядової програми), протягом якого накладається мораторій на процедуру вотуму недовіри.

Жорстка виконавча вертикаль виявляється і тоді, коли рішення органів місцевого самоврядування, а також їх голів (у випадку порушення ними Конституції і законів України) можуть бути призупинені головами адміністрацій відповідного рівня до їх вирішення в суді; коли рішення голів органів місцевого самоврядування у частині делегованих повноважень державної адміністрації можуть бути скасовані головами державних адміністрацій відповідного рівня.

Крім цього, Конституційний договір закріпив статус змішаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи. Згідно з його положеннями створено легітимну процедуру прийняття нової Конституції України, а саме: узгоджений між суб'єктами Конституційного договору конституційний проект може бути винесено на всенародний референдум.

Що стосується форми державного правління, то тут серед політиків не було одностайності: одні відстоювали парламентську республіку, інші — президентську або президентсько-парламентську.

Прихильники парламентської форми правління для підтвердження своєї позиції послуговувалися такими аргументами:

1) у країнах Західної Європи, де переважають парламентські форми правління, нижчим є рівень інфляції, дефіцит бюджету, вищою — політична стабільність;

2) посилення президентської влади призведе до утвердження авторитаризму;

3) українські управлінці, на відміну від західних, поки що не спроможні більш-менш ефективно діяти без підтримки законодавчої влади;

4) підзвітність уряду парламентові дала б підстави для широкого делегування законодавчих повноважень з метою інтенсифікації нормотворчого процесу в Україні при здійсненні реформ;

5) підзвітність виконавчої влади виключно президентові в наших умовах сприяла б перетворенню парламенту на колективну і безвідповідальну опозицію.

Адепти президентської і президентсько-парламентської форм правління свою позицію аргументували таким чином:

1) Верховна Рада не спроможна сформувати уряд реформ через недорозвиненість партійної системи, гострі регіональні та ідеологічні розбіжності;

2) низький законотворчий потенціал депутатського корпусу;

3) олігархічна природа законодавчого органу, яка виявляється у широких привілеях депутатського корпусу, а також його активній нелегальній лобістській діяльності;

4) тільки президент в силу історичної ваги своєї посади, а не колегіальний орган готовий взяти на себе персональну відповідальність за долю країни. В Україні більшість політичних діячів, політологів нині схиляються до президентсько-парламентської форми правління.

Важливим аспектом вибору державного правління було з'ясування доцільності існування двопалатного парламенту, процедури його формування, а також співвідношення прерогатив президента і прем'єр-міністра, вироблення механізмів противаг і стримувань.

Противники бікамералізму (двопалатного парламенту) відкидали ідею доцільності двопалатного парламенту з огляду на такі обставини:

1) двопалатність ускладнить і сповільнить законодавчий процес;

2) двопалатність може призвести до регіоналізації України;

3) в Україні немає ні історичних, ні соціально-політичних підстав для узаконення бікамералізму;

4) двопалатність при такому способі формування сенату (через непрямі вибори) може усунути законодавчий орган на периферію політичного життя, зробити його знаряддям президентської політики.

Прихильники бікамералізму, навпаки, відстоювали цю ідею, наводячи такі аргументи: двопалатність дасть змогу вдосконалити законодавчий процес, виробити механізм розв'язання міжпартійних суперечностей у парламентській діяльності; вона представлятиме регіональні інтереси на державному рівні.

До процедури формування сенату існувало декілька підходів:

1) сенат формується непрямими виборами — по три сенатори від області;

2) сенат формується прямими виборами за мажоритарним принципом;

3) сенат формується змішаним способом — половина сенаторів делегується від обласних органів влади, а половина вибирається прямими виборами.

Існувало декілька варіантів розробки механізму прийняття Конституції:

1) Верховна Рада приймає Конституцію кваліфікованою більшістю свого складу;

2) узгоджений між гілками влади проект виноситься на всеукраїнський референдум;

3) Конституція приймається конституційними зборами. Крім цього, існували різні погляди на механізм конституційних зборів: одні політичні сили вважали суб'єктами конституційних зборів тільки партії, інші — представників депутатських фракцій, партій, громадських організацій різного спрямування, профспілок і державної виконавчої та судової влади, треті — представників Рад усіх рівнів і суб'єктів законодавчої ініціативи.

Нова Конституція України була прийнята парламентом за одну ніч під дією «стимулюючого» Указу Президента про винесення Конституційного проекту на всеукраїнський референдум.

Конституція визначила основні орієнтири державотворення та суспільного розвитку. В ній знайшли відображення загальна характеристика держави, статус центральних органів державної влади, місцевих адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також механізм стримувань і противаг між ними.

В Конституції проголошується, що українська держава є суверенною, незалежною, демократичною, правовою і соціальною, а також верховенство права. Принцип верховенства права є найбільш істотним досягненням конституційного процесу, сутність якого зводиться до таких моментів:

1) всі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй;

2) норми Конституції є нормами прямої дії, які передбачають звернення громадян до суду безпосередньо на підставі Конституції для захисту своїх прав і свобод;

3) чинні нормативні акти, які суперечать Конституції, втрачають свою дію.

Конституція закріпила цивілізовані міжнародні стандарти прав і свобод громадян, значно розширила прерогативи судової влади, що можна вважати другим найбільшим конституційним досягненням.

В Конституції передбачено запобіжні механізми захисту її від кон'юнктурних впливів влади, суть яких зводиться до наступних моментів:

1) Конституція може бути змінена (за винятком розділів «Загальні засади», «Вибори», «Референдуми», «Внесення змін до Конституції») двома третинами від конституційного складу парламенту;

2) зміни до названих розділів можуть бути внесені тільки за умови, що за них проголосує дві третини депутатів і після цього вони будуть затверджені всеукраїнським референдумом, призначеним Президентом;

3) Конституція не може бути змінена:

—по-перше, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод громадян, спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України;

—по-друге, в умовах воєнного або надзвичайного стану;

—по-третє, не раніше, ніж через рік з моменту внесення законопроекту про зміни;

—по-четверте, протягом легіслатури парламенту не можуть змінюватися ті самі положення Конституції;

—по-п'яте, законопроект про зміни до Конституції може розглядатися парламентом за наявності висновку Конституційного суду.

Однак наслідки компромісу між різними політичними силами призвели до закріплення певних недосконалих і суперечливих норм. Це перш за все стосується:

1) гарантування деяких соціальних прав, зокрема безплатної середньої і вищої освіти у державних і муніципальних закладах і безплатного державного і муніципального медичного обслуговування;

2) збереження депутатського імунітету в тій формі, що не передбачає притягнення депутата до кримінальної відповідальності без згоди парламенту, навіть якщо він пійманий на місці злочину;

3) недосить чітко відпрацьовані норми дострокового припинення повноважень депутата (за винятком невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності), особливо в частині відмови скласти депутатами присяги;

4) нечітко визначена структура уряду, що дає змогу вивести з підпорядкування виконавчої влади деякі головні відомства, які не мають статусу Міністерства;

5) не конкретизовано спеціалізацію судів, а також структуру апеляційних і касаційних судових інстанцій;

6) не закріплений принцип партійності щодо органів виконавчої влади, не визначений тип виборчої системи;

7) не визначено порядок формування обласного і районного самоврядування, межі компетенцій місцевих адміністрацій і місцевих виконавчих органів;

8) збереження протягом п'яти років нинішнього статусу прокуратури і, таким чином, затягування процесу реформування судової влади;

9) не передбачений партійний механізм формування уряду;

10) не визначені межі компетенції між урядом і президентськими структурами.

ВИСНОВКИ

1. Держава — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здійснює управління суспільними процесами і гарантує безпеку особи і нації.

2. Істотними ознаками держави є: суверенітет,, примус, право на застосування сили, право, апарат держави, територія.

3. Організаційна структура держави охоплює сукупність її органів і має такі елементи: представницькі (законодавчі, регіональні і муніципальні органи); виконавчо-розпорядчі, адміністративні органи, судові органи, органи прокуратури.

4. Держава виконує такі функції: законодавчу; оборони і національної безпеки; забезпечення правопорядку; захисту конституційних основ суспільства; узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів; державно-адміністративного управління у різних сферах соціального життя; здійснення економічної, соціальної і культурної політики; захист національних інтересів та суверенітету держави у сфері міжнародних відносин.

5. За етнічно-територіальним аспектом розвитку суспільства виділяються: держава-поліс, держава-імперія, національна держава; за суспільно-правовим аспектом розвитку суспільства — поліційна, правова і соціальна держави.

6. Поняття «форма держави» розкриває організацію державної влади, структуру і функції державних органів. Форма держави включає форму державного правління, під якою розуміють порядок і структуру формування вищих органів влади, а також співвідношення їхніх повноважень і форму державного устрою (йдеться про співвідношення між владою центральних, регіональних та муніципальних органів).

7. За формою правління держава поділяється на республіку і монархію. Республіка може бути аристократичною, радянською, парламентською, президентською, президентсько-парламентською. Істотною ознакою парламентської республіки є те, що уряд формується парламентом і є відповідальним перед ним. У президентській республіці президент обирається народом, виконує одночасно функції голови держави й уряду і формує уряд за згодою вищої палати парламенту або самостійно.

Президентсько-парламентська республіка передбачає подвійну підпорядкованість уряду: президентові і парламенту. Повноваження монарха у сучасних парламентських монархіях аналогічні повноваженням президента у парламентських республіках, однак між ними існують певні розбіжності:

1) президент обирається, а в лада монарха є спадковою;

2) монарх — особа надпартійна, символ історичних традицій, є носієм історично-національних титулів (король, імператор, великий герцог).

8. За формою державного устрою розрізняють унітарну і федеративну держави. Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонує єдина система права,

єдина конституція, немає окремих державних утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. Федерація — це об'єднання окремих державних утворень, які мають власну конституцію, органи державної влади (парламент, уряд). Конфедерація — це союз суверенних держав, які об'єдналися на основі союзного договору для досягнення певних цілей у певних галузях суспільного життя.

9. Основні підходи до проблем державотворення в Україні вироблялися в контексті конституційного процесу. Важливим кроком на шляху розв'язання конституційних проблем було підписання Конституційного договору між президентом і парламентом. Цей договір обмежив повноваження радянських представницьких органів і утвердив виконавчу вертикаль, суть якої зводиться до того, що президент самостійно призначає прем'єр-міністраа і формує уряд, призначає і увільняє голів обласних адміністрацій, за згодою парламенту формує склад вищих судових інстанцій. Конституційний договір передбачив процедуру прийняття нової Конституції України: узгоджений проект виноситься на всеукраїнський референдум.

У контексті конституційного процесу виявилися різні підходи до форми державного правління і форми державного устрою в Україні, а також до вироблення механізму противаг і стримувань між гілками влади. Домінуючою стала позиція, яка передбачала модель президентсько-парламентської республіки на кшталт французької, де президентська влада врівноважуватиметься однопалатним парламентом.

Щодо процедури схвалення Конституції виявилися такі підходи:

1) узгоджений конституційний проект виноситься на референдум;

2) Конституція приймається двома третинами депутатського складу Верховної Ради;

3) для прийняття Конституції скликається конституанта, порядок формування якої визначається законом.

Нова Конституція, яка була прийнята парламентом 28 червня 1996 року, закріпила цивілізовані стандарти прав і свобод громадян, принципи верховенства закону і поділу влади, визначила статус української держави як суверенної, демократичної, правової і соціальної.

Однак як результат компромісу між гілками влади, а також політичними силами, Конституція не позбавлена ряду суперечливих моментів, особливо тих, що стосуються гарантій деяких соціальних прав громадян, статусу депутата, процедур імпічменту, розпуску парламенту, меж компетенцій між державними органами і органами самоврядування, затягування терміну реформування судової влади.

Контрольні запитання

1. Чим відрізняється марксистський підхід до розуміння держави від юридично-позитивістського?

2. Яка, на ваш погляд, найістотніша ознака держави?

3. За якими критеріями можна відрізнити власне політичну діяльність від адміністративно-управлінської?

4. Що ви розумієте під механізмом стримувань і противаг?

5. Яка функція найголовніша для правової держави?

6. Яке розуміння функцій держави є для вас найбільш прийнятним?

7. Назвіть відмінності між правовою і поліційною державами?

8. Чи всяка правова держава є соціальною?

9. Чим відрізняється національна держава від держави-імперії?

10. Чим відрізняється парламентська республіка від президентської?

Л. Чим відрізняється президентська республіки від президентсько-парламентської?

12. Порівняйте сучасну парламентську монархію із президентською республікою.

13. У чому відмінність між чинною Конституцією України і Конституційним договором?

14. Чому ліві сили звинувачу ли президентську команду в порушенні Конституції України?

15. Яка форма правління, на ваш погляд, найбільш прийнятна для України?

16. Як ви ставитеся до ідеї федеративного устрою України?

І 7. Як ви ставитеся до ідеї двопалатного парламенту?

18. Чи можна вважати процедуру прийняття нової Конституції України найкращою?

19. Які норми Конституції України вас не задовольняють?

20. Чому так довго затягувався процес прийняття нової Конституції?