Розділ 9. ВИБОРЧА СИСТЕМА
Основні принципи функціонування виборчих систем.
Типи виборчих систем.
Виборча система України.
Виборча система є сукупністю передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних із формуванням органів влади. Виборча система з XIX ст. функціонує у рамках виборчого права, яке пройшло складну еволюцію демократизації. Якщо на етапі зародження виборче право передбачало високий
майновий ценз, через що тільки невеликий відсоток {3—8%) населення брав участь у виборах, то вже з середини XX ет, дедалі більше категорій населення наділялося виборчими правами.
На початку першої світової війни прямий майновий і податковий ценз для активного виборчого права зберігався у небагатьох країнах. На сучасному етапі розвитку виборчого права майновий ценз відсутній, однак зберігається
віковий та
ценз осідлості. Спочатку треба сказати, що існує активне і пасивне виборче право, а потім — про різницю між цими видами.
У розвинених країнах Заходу існує різницяміж активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним) виборчим правом, а також різниця між виборами до нижньої і верхньої палат парламенту. Наприклад, на виборах до нижньої палати парламенту Великобританії віковий ценз для активного виборчого права становить 18 років, для пасивного — 21 рік, у Франції відповідно — 18 і 23 роки, у Бельгії, Італії, Канаді, Нідерландах, США та деяких інших країнах 18 і 21 рік, у Японії — 20 і 25 років. У Фінляндії та Швейцарії віковий ценз для активного і пасивного виборчого права одинаковий.
Щодо виборів до верхньої палати, то віковий ценз для пасивного виборчого права значно вищий, ніж до нижньої палати. Так, у США він становить 30 років, Бельгії, Італії — 40, Франції — 25, Японії — 30 років. Ценз осідлості запроваджено у багатьох країнах. У США він становить місяць, в Австралії, ФРН та Японії — три, у Канаді та Фінляндії — 12 місяців. Цей термін передбачає необхідність проживання виборця на території відповідного округу.
Крім вимоги певного терміну проживання на території виборчого округу, виборче право деяких країн встановлює і термін проживання у цій країні. Наприклад, у Норвегії та Ісландії для активного виборчого права термін осідлості становить п'ять років, у Австралії — півроку.
Виборче право цивілізованих країн на сучасному етапі можна вважати загальним, за винятком деяких оптимальних обмежень. Майнові, статеві, а також освітні цензи у виборчому праві відсутні, хоч час відміни деяких із них можна віднести до повоєнного періоду. Скажемо, у США до 1964 р. існував податковий ценз, а до 1970 р. — ценз грамотності.
Крім вікового цензу і цензу осідлості, існують певні обмеження для громадян, які скоїли злочини або відбувають тюремне ув'язнення. Деякі країни, зокрема Франція, Великобританія, як певне обмеження для громадян встановлюють виборчу заставу. Вона повертається лише тоді, коли кандидат у депутати набере передбачену законом кількість голосів.
Наприклад, у Великобританії виборча застава становить 500 фунтів стерлінгів. Вона може бути повернена кандидатові у депутати, коли той набере п'ять відсотків від загальної кількості голосів.
У деяких країнах законодавство проголошує обов'язкове голосування. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу та Нідерландів передбачають штрафні санкції за неучасть у голосуванні, в Австрії та Греції — кримінальну відповідальність. Такі норми, безумовно, суперечать принципам вільного волевиявлення громадян.
Крім принципу загальності, виборче право зарубіжних країн закріплює
принцип рівності. Це означає, що кожний виборець має один голос і всі громадяни беруть участь у виборах на рівних підставах. При цьому передбачається створення рівних за чисельністю виборчих округів. У багатьох країнах встановлюється мінімум, а інколи — максимум, від якого обирається визначена кількість депутатів. Але на практиці є істотні відхилення від встановленої законом норми, оскільки, як правило, виборчі округи збігаються з адміністративно-територіальними одиницями.
У Великобританії, наприклад, найбільший за кількістю населення округ перевищує найменший у чотири рази. Деякі правлячі партії намагаються шляхом різноманітних маніпуляцій з виборчими округами забезпечити собі більше представництво. Ця практика дістала назву «джерімендер» — за прізвищем губернатора штату Масачусетс — Джері, який за рахунок перекроювання округів забезпечив своїй партії утричі більше представництво.
Подібне спостерігається і нині, оскільки правлячі партії з допомогою визначення структури округів прагнуть дістати перевагу в «своїх округах». На основі виборчого права складається відповідний тип виборчої системи. Світова практика знає чотири її типи: представницьку (куріальну), мажоритарну, пропорційну, змішану.
Куріальна система існувала на початку XX ст. в Австрії та Росії. Вона передбачала поділ виборців на окремі курії, кожна з яких мала своє представництво в парламенті. Наприклад, у Австрії за законом 1873 р. виборці поділялися на п'ять курій: землевласників, торговельних і промислових палат, сільських громад, міст і загального виборчого права. Для кожної курії із загальними цензами активного виборчого права визначалися спеціальні цензи для групи виборців окремо. Так, для представників курій землевласників треба було володіти нерухомим майном, курій міст і сільських громад — сплачувати встановлений податок, курій торговельних і промислових палат — бути членами цих палат, курій загального виборчого права — шестимісячний ценз осідлості.
Така виборча система існувала в 1905 р. у Росії і дещо в модифікованому вигляді в СРСР у часи Горбачева, де компартія, профспілки і наукові установи мали свою квоту депутатів на з'їзді Рад СРСР.
Мажоритарна система передбачає визначення переможця за більшістю голосів, отриманих у виборчому окрузі. Виборчі округи при застосуванні мажоритарної системи найчастіше бувають одномандатними. Дуже рідко трапляється варіант багатомандатності округів. Він застосовується на виборах до місцевих органів влади у Великобританії, Новій Зеландії та Японії. У цих країнах виборець має стільки голосів, скільки вибирається депутатів від округу (за винятком Японії, де виборець має менше голосів, ніж потрібно обрати депутатів). Мажоритарна система поділяється на такі види: 1) абсолютної більшості; 2) відносної більшості; 3) преференційна виборча система.
Мажоритарна виборча система абсолютної більшості передбачає обрання кандидата депутатом, якщо він набрав більше 50% від загальної кількості поданих в окрузі голосів. При повторному голосуванні необхідно набрати для перемоги більшість голосів. Ця система діє у Франції, Еквадорі, Україні.
При мажоритарній виборчій системі відносної більшості обраним вважається той кандидат, який набере більшість голосів. Тут може існувати нижній поріг необхідної кількості голосів (12 або 25%). Така виборча система зберігається у США, Великобританії, Канаді.
Преференційна виборча система застосовується у багатомандатних округах, де виборець самостійно виводить рейтинг усіх кандидатів. Якщо жоден із кандидатів не отримує абсолютної більшості з усього списку кандидатів, то виключається той, хто набрав найменше перших місць. Ця процедура виключення кандидатів, які набрали найменшу кількість перших місць, може охоплювати декілька етапів і тривати доти, доки необхідна кількість кандидатів не набере абсолютної більшості голосів.
Ще однією модифікацією мажоритарної виборчої системи є американська система виборів президента. Вона характеризується тим, що виборці обирають свого президента не прямо, а через колегії виборщиків. Кандидати в члени колегії виборщиків висуваються єдиним списком комітетами політичних партій із 50 штатів. Кількість колегій виборщиків дорівнює кількості сенаторів і членів палати представників конгресу США, вибраних з даного штату. В день президентських виборів виборці голосують за членів колегії виборщиків від тієї чи іншої політичної партії. На заключному етапі колегії виборщиків віддають свої голоси персонально за кандидатів у президенти і віце-президенти.
Мажоритарна виборча система сприяє успіхові великих впливових партій, які мають розгалужену структуру в більшості виборчих округів. Вважається, що мажоритарна система таким чином забезпечує стабільність парламентів і урядів.
Недоліком її є те, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. У результаті таких виборів трапляються випадки» коли партії виграють вибори за кількістю голосів виборців, а програють їх за кількістю отриманих мандатів. Так, у 1981 р. Лейбористська партія Великобританії виграла вибори за кількістю голосів, але програла Консервативній партії за кількістю мандатів.
Пропорційна виборча система передбачає вибори за партійними списками і розподілом мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, зібраних кожною із них у межах виборчого округу. Характерним для пропорційної виборчої системи є те, що, по-перше, визначається виборчий метр і, по-друге, здійснюється умовна передача голосів. Виборчий метр — це найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Умовна передача голосів означає, що голоси, подані за кандидата понад те число, яке відповідає виборчому метру, обов'язково зараховується іншому кандидатові^ який не набрав необхідної кількості голосів.
Методику визначення цих процедур простежимо на виборчому досвіді Австрії. Вона супроводжується складними математичними розрахунками. Скажімо, спочатку визначається основна квота шляхом ділення загальної кількості громадян, які мають постійне місце проживання, на кількість членів Національної Ради (7 503 000 : 183 = 41 000). Далі для кожного округу виділяється кількість кандидатів шляхом ділення загальної кількості громадян, які постійно проживають на території округу.
Так, якщо на території округу проживає 620 000 громадян, то від нього вибирається 15 кандидатів (620 000 : 41 000 = 15). Виділені округові мандати розподіляються між партійними списками на підставі виборчої квоти, що визначається шляхом ділення загальної кількості голосів, поданих у виборчому окрузі за партійні списки, на кількість мандатів плюс один.
Наприклад, загальна кількість поданих за партійні списки дійсних голосів в окрузі становить 375 ООО, кількість мандатів — 14. Квота дорівнює 375 000 : (14 + 1) = 25 000. Кожна партія отримує в окрузі таку кількість мандатів, яка дорівнює кількості голосів виборців, поданих за кандидатів партії, поділеній на виборчу квоту. Тобто партія на один мандат повинна зібрати 25 000 голосів (це і є виборчий метр).
Мандати розподіляються так. Наприклад, партія А зібрала 160 000, партія Б — 145 000, партія В — 40 000, партія Г — 20 000 голосів. Треба розподілити 14 мандатів. Партія А отримує 6 мандатів (160 000 : 25 000 = б, залишок 10 000), партія Б — 5 мандатів (145 000 : 25 000 = 5, залишок 20 000), партія В — 1 мандат (40 000 : 25 000 = 1, залишок 15 000), партія Г — жодного мандата.
Залишки голосів партій можуть бути розподілені в другому турі в об'єднаних округах. Наприклад, залишок голосів, отриманих партією Б, — 20 000, партією В — 15 000, партією А — 10 000. Ці величини послідовно діляться на два і три. Партія Б — 20 000, 10 000, 6660; партія В — 15 000, 7500, 5000; партія А — 10 000, 5000, 333). Отримані частки розміщуються в порядку зменшення величин (20 000, 10000, 6660,15 000, 7500, 5000,10000, 5000, 333).
Припустимо, що між партіями треба розподілити у другому турі ще п'ять мандатів. Частка, порядковий номер якої збігається з кількістю мандатів, становитиме виборчу квоту. У нашому прикладі виборча квота 7500. Отже партія Б отримує два, партія В — два мандати, партія А не отримує жодного мандата.
Вибори за пропорційними списками проводять тільки у багатомандатних округах, оскільки навіть теоретично не можна поділити один мандат між кількома депутатами. Здебільшого межі виборчого округу збігаються з межами великої адміністративно-територіальної одиниці — області, штату, провінції, землі.
У деяких країнах, наприклад Ізраїлі, Португалії, Японії, територія держави і є виборчим округом. У Данії і Швеції згідно з так званою системою вирівнювання, невелика частина (від 10 до 20%) мандатів заздалегідь виділяється для розподілу в загальнонаціональному окрузі.
Пропорційна виборча система поділяється на такі підсистеми: пропорційна система з жорсткими списками; пропорційна система з преференціями; пропорційна система з напівжорсткими списками.
Пропорційна система з жорсткими списками передбачає голосування за цілий список. У виборчому бюлетені, як правило, фігурують тільки назви або емблеми партій, без переліку кандидатів до них. Виборець підкреслює обрану назву партії або емблему. Така система застосовується в Іспанії, Португалії, Ізраїлі.
Преференційна система дає змогу виборцям виражати своє ставлення до кожного кандидата, занесеного до конкретного партійного списку. Виборець у бюлетені має право надати перевагу (преференцію) тому чи іншому кандидатові. Тут переможець визначається на підставі кількості голосів, отриманих тим чи іншим кандидатом, незалежно від його порядкового номера в партійному списку. Система з преференціями існує у Фінляндії, Бельгії, Нідерландах.
У системі з напівжорсткими списками виборець голосує, як і в першому випадку, за цілий список або у другому випадку вибирає кандидата за преференційним принципом. Така система функціонує в Італії, Австрії, Швейцарії.
Пропорційна виборча система, на відміну від мажоритарної, по-перше, краще враховує відповідність між кількістю голосів та мандатів; по-друге, виборець тут голосує, як правило, за певні політичні платформи, а не за позицію окремих людей. Однак при цій системі отримують мандати ма-лочисельні позасистемні партії. Для подолання цього недоліку застосовується загороджувальний «пункт», тобто відповідний відсоток голосів, який повинна отримати партія, щоб здобути мандат депутатів. У випадку неподолання цього бар'єра партія не одержує жодного мандата. В Ізраїлі виборчий бар'єр становить 1%, у Швеції — 4% , в Німеччині, Росії — 5%, у Туреччині — 10% дійсних голосів.
Змішана виборча система є комбінацією мажоритарної і пропорційної виборчих систем. Вона має різні модифікації. У найпоширенішому варіанті змішаної виборчої системи частина депутатів вибирається за пропорційним, а частина — за мажоритарним принципом до нижньої палати парламенту. При цьому пропорційна і мажоритарна частина можуть мати різні величини. Так, у Німеччині, Росії, Литві, Грузії пропорційна і мажоритарна величини становлять половину, а в Угорщині — дві та одну третини від загальної кількості депутатських місць. У цій системі виборець отримує два голоси: один подає за одного із кандидатів, а другий — за один із списків.
Існує також варіант змішаної виборчої системи, коли нижня палата вибирається за пропорційним, а верхня — за мажоритарним принципами.
Виборча система в Україні грунтувалася на таких законодавчих актах: Законі УРСР «Про вибори Президента Української РСР», Законі України «Про внесення змін і доповнень до закону Української РСР про вибори Президента Української РСР», Закону України «Про вибори народних депутатів України», Закону України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад», а також Закону України «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про вибори депутатів і голів сільських, селищних, районних, міських, районних у містах, обласних Рад».
Законодавчі акти про вибори Президента України передбачають порядок висунення і реєстрації кандидатів у Президенти України.
Згідно з чинним законодавством, суб'єктами висування кандидата у Президенти України є партії, виборчі блоки, що налічують не менш ніж 1000 членів і зареєстровані Центральною виборчою комісією як такі, що беруть участь у президентських виборах, а також збори виборців, якщо у них беруть участь не менше ніж 500 громадян України.
Партії можуть утворювати виборчі блоки на підставі рішення їх керівних органів. Право висунення партією або виборчим блоком претендента на кандидата в Президенти України мають їх вищі, згідно зі статутом, керівні органи (з'їзди, конференції, загальні збори), якщо на них присутні понад дві третини обраних делегатів, але не менше ніж 200 осіб.
Збори виборців скликаються ініціативною групою, яка зобов'язана повідомити про дату і місце проведення відповідну окружну виборчу комісію та місцеві органи державної виконавчої влади. Висунутою на зборах виборців вважається особа, за яку проголосували не менше ніж дві третини учасників зборів. Претендент може бути зареєстрований як кандидат у Президенти України, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менше ніж 100 000 громадян України, котрі мають право голосу, в тому числі не менше ніж 1500 громадян у кожному із двох третин від загальної кількості виборчих округів.
Під час виборчої кампанії кожний кандидат у Президенти може мати особистий виборчий фонд розміром 10 000 мінімальних зарплат, оформлений із власних коштів, коштів політичних партій, пожертвувань громадян (розмір внеску однієї юридичної або фізичної особи не повинен перевищувати 100 мінімальних заробітних плат). Крім цього, кандидат у Президенти може мати до 30 довірених осіб.
Вибори Президента України вважаються такими, що відбулися, якщо в них взяли участь більше ніж половина виборців, внесених до списків. Обраним на пост Президента України вважається кандидат, котрий одержав на виборах більше ніж половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні. При повторному голосуванні обраним на пост Президента України вважається кандидат, який одержав на виборах більше ніж половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, за умови, що кількість голосів, поданих за нього, перевищує кількість голосів, поданих проти нього.
Рішення про проведення чергових, позачергових та повторних виборів приймає Верховна Рада України. Якщо закон про вибори Президента України відповідає цивілізованим нормам виборчого процесу, то попередній закон про вибори парламенту можна вважати найбільш недосконалим.
Аналіз Закону України «Про вибори народних депутатів України», а також виборча практика дали підставу зробити висновки, що цей акт:
1) зберіг старий мажоритарний принцип абсолютної більшості з дещо зміненим радянським механізмом висування. При цьому й у повторному голосуванні обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більш ніж половину голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, але не менш як 25 відсотків від кількості виборців, внесених до списків певного округу. Через це в багатьох округах повторні голосування і повторні вибори ніяк не можуть відбутися;
2) визнав право трудових колективів бути суб'єктами висунення кандидатів, що суперечить принципам, закладеним у попередніх законодавчих актах про статус партії і недопустимість політичної діяльності у трудових колективах;
3) спростив процедуру висунення і реєстрації кандидатів, що об'єктивно ускладнює виборчу кампанію як з точки зору можливого збільшення претендентів у виборчому окрузі, так і з точки зору збільшення витрат державного бюджету. Для реєстрації кандидата у депутати потрібно, щоб його висунула претендентом партія, регіональне відділення якої має сто членів, трудовий колектив або 10 виборців за місцем проживання і підтримали підписами 300 виборців певного округу, а також, щоб кандидат вніс заставу розміром п'ять мінімальних зарплат;
4) надав виключно прерогативи у формуванні виборчих комісій Радам, що є відхиленням від виборчих стандартів цивілізованого світу;
5) процедура висунення претендента у кандидати в депутати трудовим колективом або групою виборців значно простіша, ніж подібна процедура висунення партією, що значною мірою девальвувало партійний принцип політичної діяльності;
6) не передбачав жорстких норм покарання за порушення виборчого законодавства, зокрема перевищення кандидатом розміру власного виборчого фонду, а також надійних процедур для недопущення можливих фальсифікацій під час голосування (йдеться про бюлетень з подвійним аркушем, коли один аркуш залишається у виборчій комісії, а другий — виборець кидає в урну);
7) допускав можливість внесення змін і доповнень до цього закону не пізніше ніж за рік до закінчення строку повноважень Верховної Ради і узаконення їх чинності після призначення нових виборів до парламенту. Отже, перелічені вище положення виборчого законодавства не давали змоги, з одного боку, дообрати Верховну Раду, а з іншого — змінити виборче законодавство.
Модель нової виборчої системи в Україні згідно з існуючими законопроектами має передбачити:
—змішаний принцип виборів, де 50 відсотків обиралося б за партійними списками, а 50 відсотків — по одномандатних округах; жорсткі норми висунення і реєстрації кандидатур (100 000 підписів для партій від усієї кількості виборців України);
—закріплення необхідності для партій подолати п'ятивідсотковий бар'єр для отримання мандатів або встановлення нижньої межі (скажімо, 25%);
—зняття норми 50% для визнання виборів такими, що відбулися;
—утвердження принципу, згідно з яким при повторному голосуванні для обрання кандидата достатньо більшості голосів;
—чіткий перелік можливих правопорушень виборчого законодавства і встановлення жорстких норм покарання за його порушення;
—застосування цивілізованої методики голосування (двоаркушевого бюлетеня).
Виборче законодавство до місцевих органів влади в Україні передбачало значне скорочення кількісного складу Рад. Кількість округів для сільських, селищних Рад із чисельністю населення до 3 тис. осіб не може перевищувати 15, з населенням понад 3 тис. — 20; для районних Рад із чисельністю до 5 тис. — 20, з населенням понад 5 тис. — З0; для міських і районних у містах Рад із чисельністю населення до 10 тис. — 25, понад 10 тис. — З0, для міських Рад міст з районним поділом, де проживає до 500 тис. — 50, понад 500 тис. — 75, для обласних Рад областей з населенням до 1,5 млн. — 60, понад 1,5 млн. — 75 виборчих округів.
Суб'єктами висунення кандидатів у депутати до місцевих представницьких органів, а також їхніх голів, е політичні партії, виборчі блоки, громадські організації і трудові колективи. Особливістю цього законодавства є те, що для суб'єктів висунення кандидатів у депутати встановлено межі чисельності — залежно від рівня Рад.
Наприклад, для партій, громадських організацій встановлюються такі квоти: для сільських, селищних і міських (міст районного підпорядкування) Рад — не менше 15, до районних міських районних Рад — не менше 50, до обласних Рад — 100 членів.
Трудові колективи можуть висувати кандидатів на зборах (конференціях), якщо вони мають таку чисельність: до сільської, селищної, міської (міста районного підпорядкування) Рад — не менше 20 осіб; до районної, міської (міста обласного підпорядкування) районної Ради — не менше 100 осіб; до обласної Ради — 200 осіб.
Для зборів виборців, які проживають на території відповідної Ради, встановлюється така ж квота, як і для трудових колективів.
Грошова застава при реєстрації кандидата вимагається тільки від кандидатів у депутати районної, міської (міст республіканського, обласного підпорядкування), обласної Ради розміром у п'ять мінімальних зарплат. Для обрання кандидатів у депутати Рад усіх рівнів вимагається більшість голосів, але не менше ніж 10 відсотків голосів від списку виборців.
До кандидатів на посаду голів районної, міської (міста республіканського та обласного підпорядкування), обласної Рад законодавство передбачає додаткові вимоги: кількість підписів для підтримки — не менше одного відсотка населення, яке проживає на території відповідної Ради (але не більше однієї тисячі на посаду голови районної Ради і 10 тис. на посаду голови обласної Ради); значно збільшений розмір грошової застави (кандидати на посаду голови районної, міської без районного поділу — 10, а на посаду голови обласної, міської Ради з районним поділом — 15 мінімальних зарплат).
Крім цього, кандидат на посаду голови Ради будь-якого рівня може бути обраний за умови, якщо за нього проголосувало не менше ніж 25 відсотків від списку виборців. У випадку, коли по виборчому округу балотувався один кандидат, він вважається обраним, якщо кількість голосів, поданих за нього, більша ніж кількість голосів, поданих проти нього. Щодо повторного голосування, то для обрання як депутата, так і голови Ради, потрібна найбільша порівняно з іншими кандидатами кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні.
Отже, українське виборче законодавство до місцевих органів влади було значно прогресивніше, ніж законодавство до парламенту, оскільки передбачало: по-перше, жорсткіші вимоги до висування і реєстрації кандидатів, по-друге, закріплює для депутатів місцевих представницьких органів і при повторному голосуванні для голів Рад принцип відносної мажоритарності.
Виборча система України зазнала радикальних змін після прийняття Закону «Про вибори народних депутатів України» (1997 р.) та Закону «Про вибори депутатів місцевих Рад, сільських, селищних і міських голів» (1998 р.)
Виборча система України на рівні виборів до парламенту перетворилася із мажоритарної на змішану, в якій 225 депутатів вибирається за партійними списками і 225 депутатів — по одномандатних округах на основі відносної більшості. Суб'єктами висування є громадяни України, котрі реалізують це право як шляхом самовисування, так і через політичні партії, виборчі блоки партій, а також зборів громадян та трудових колективів.
Новий закон про вибори до українського парламенту передбачає ряд нових моментів порівняно з попереднім: 1) знято норми, якими фіксуються як необхідний відсоток виборців для визнання виборів такими, що відбулися, так і необхідний відсоток голосів для визначення переможця в одномандатних округах; 2) встановлено певні бар'єри для відсіювання партій і партійних блоків (партії і партійні блоки для реєстрації у Центральній виборчій комісії повинні зібрати на свою підтримку 200 тисяч підписів виборців, а також подолати 4% -й бар'єр для розподілу мандатів у законодавчому органі; 3) визначено процедуру виборчої квоти (виборчого метра), що вираховується шляхом ділення кількості голосів виборців, які подані за партійні списки тих партій і виборчих блоків партій, що отримали 4 або більше відсотків голосів на число мандатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі.
Істотними недоліками цього закону можна вважати: 1) збереження норми, яка і надалі залишає право за трудовими колективами, зборами виборців бути суб'єктами висування; 2) відсутність норми, яка виключала б можливість виборцям ставити підпис на підтримку одночасно багатьох партій; 3) право представників від партій і партійних блоків одночасно балотуватися кандидатами в депутати як за партійними списками, так і по одномандатних округах; 4) недосконалий механізм контролю за формуванням і витрачанням коштів на передвиборну кампанію, а також відсутність визначення чіткої відповідальності за порушення виборчого законодавства.
Виборча система на рівні формування місцевих органів є мажоритарною відносно більшості (до органів самоврядування базового рівня) мажоритарно-преференційною (тобто до обласної ради вибирають три депутати за багатомандатними мажоритарними виборчими округами). Виборча система на місцевому рівні не передбачає, як було раніше, грошової застави як для депутатів, так і для голів органів місцевого самоврядування. Проте при висуванні кандидатів до відповідних рівнів Рад вона зберігає межу чисельності для партій, громадських організацій, трудових колективів. Нова виборча система поклала початок політичної структуризації органів державної влади і місцевого самоврядування. Однак цей процес не досяг бажаного результату, а навпаки, загострив конфлікти як у самому парламенті між різними політичними угрупованнями, так і між виконавчою і законодавчою владою. Виникла потреба подальшого законодавчого вдосконалення цього процесу, який має проявлятися у таких моментах: 1) перехід на пропорційну основу; 2) підвищення рівня виборчого бар'єру, збільшення його величини для партійних блоків; 3) уніфікація виборчих моделей на всіх рівнях формування влади (глави держави, парламенту і місцевих органів самоврядування); 4) узгодження виборчого законодавства із законами про партії, Кабінет Міністрів, Регламент Верховної Ради, яке б закріпило статус правлячих і опозиційних сил, межі їх партійної відповідальності перед суспільством.
Крім вдосконалення виборчої системи, українським політикам треба оволодіти сучасною виборчою технологією. Вона передбачає три необхідні компоненти: оцінку ситуації та політичну орієнтацію; стратегію виборчої кампанії; тактику виборчої кампанії.
Щоб правильно оцінити політичну ситуацію в окрузі, потрібно: проаналізувати історичні та демографічні особливості округу; вивчити засоби масової інформації в окрузі і вміло організувати роботу з ними; одержати дані про інших кандидатів та об'єктивно оцінити себе; оцінити вплив головних політичних подій і деяких проблем в окрузі на хід кампанії.
Стратегія виборчої кампанії залежить від того, ким є ті виборці, яких кандидат хоче привернути на свій бік, чому вони голосуватимуть, що їх об'єднує, як і коли кандидат зможе здійснити свою стратегію?
Виборча стратегія включає такі принципи: чітке визначення тих політичних сил, окремих осіб, на які може розраховувати кандидат; створення яскравого контрасту між кандидатом та його опонентом; підкріплення ідеологічної різниці; використання простої емоційної теми; формування позитивного іміджу кандидата; створення негативного іміджу опонента; утворення коаліцій із якнайбільшої кількості добровольців; використання коштів на деморалізацію опонента.
Тактика виборчої кампанії включає такі елементи: організаційну структуру; графік кампанії; роботу на місцях; налагодження контактів із громадськістю; організацію фінансування кампанії.
ВИСНОВКИ
1. Виборча система — це сукупність виборчих процедур, передбачених законом і пов'язаних з формуванням органів влади.
2. Виборча система функціонує на принципах всезагальності, рівності і таємного голосування. Проте виборчим законодавством передбачений ценз осідлості і віковий ценз. Віковий ценз буває різний для активного (право вибирати) і пасивного (право бути обраним) виборчого права. Крім цього, в деяких країнах (Австрія, Бельгія, Нідерланди) передбачене обов'язкове голосування.
3. Виборчі системи поділяються на чотири типи: представницьку (куріальну), мажоритарну, пропорційну, змішану.
4. Представницька система передбачає виділену в представницькому органі квоту від певних соціальних груп. Така система існувала в деяких країнах Європи на початку XX ст.
5. Мажоритарна система передбачає вибори, як правило, по одномандатних округах і визначення переможця за більшістю голосів, отриманих в окрузі. Мажоритарна система поділяється на такі види: абсолютної більшості (для перемоги в першому колі необхідно набрати більше 50% голосів виборців), відносної більшості (для перемоги достатня проста більшість); преференційна (переможець визначається шляхом складного механізму відбору, який передбачає виключення кандидатів, що набрали найменшу кількість перших місць).
6. Пропорційна система передбачає вибори за партійними списками і розподіл мандатів між партіями пропорційно до кількості голосів, набраних кожною із них у межах виборчого округу. Пропорційна система поділяється на такі види: з жорсткими списками (виборці голосують за цілий список); з преференціями (виборець у списку вибирає свого кандидата); пропорційна система з напівжорсткими списками (виборці голосують за список або за окремого кандидата).
7. Змішана система передбачає вибори за мажоритарними і пропорційними принципами.
8. Виборча система в Україні грунтується на законодавстві про вибори Президента, Верховної Ради і місцевих органів влади.
9. Попереднє виборче законодавство України не відповідало сучасним цивілізованим нормам з огляду на такі обставини: 1) трудові колективи є суб'єктами виборчого процесу; 2) переможець у парламентських виборах визначається за абсолютним мажоритарним принципом як у першому, так і другому турі; 3) недосконалий механізм голосування, що спричинюється до зловживань; 4) партії перебувають у гіршому становищі, ніж інші суб'єкти виборчого процесу.
10. Нове виборче законодавство закріпило змішану систему для виборів до парламенту; мажоритарну відносної більшості, а також преференційну для виборів до органів місцевого місцевого самоврядування.
Контрольні запитання1. Чи не вважаєте ви обмеженням права людини введення виборчих цензів?2. Чи зобов'язаний громадянин брати участь у виборах?3.
Які недоліки виборчої системи?4. Як визначити виборчий метр?5. Який механізм найбільш сприяє утворенню чисельних партій?6. Чим відрізняється преференцтність у мажоритарній і пропорційній виборчих системах?7. Які переваги має пропорційна виборча система над мажоритарною?8. Чому в посткомуністичних країнах утвердилася змішана виборча система?9. Які недоліки українського виборчого законодавства?10. Які норми виборчого законодавства України найбільшою мірою не відповідають міжнародному праву?11. Як виборча система впливає на інші інститути політичної системи?12. Які зміни передбачаються в українському виборчому законодавстві?13.
Порівняйте політичні режими за їх поєднанням з виборчими системами?14. Чому в Україні в багатьох округах вибори у Верховну Раду не відбулися?15. У чому переваги українського виборчого законодавства до місцевих органів влади перед парламентським законодавством?16. Чи доцільно Україні використовувати принцип «джеремендеризму»?