Розділ 13. ПРОБЛЕМИ ЕТНОПОЛІТИКИ
Основні категорії етнополітики.
Сучасні дослідження про причини національних рухів.
Проблеми етнополітики в Україні.
Етнополітику розуміють у двох значеннях:
1) як галузь політології, що вивчає політичну суб'єктність таких спільнот, як етнос (народ), етнічні групи, нація;
2) як політику держави у сфері етнічних відносин, формування і консолідації нації.
Щоб правильно визначити поведінку суб'єктів етнополітики, потрібно з'ясувати такі основні поняття, як етнос, етнічна група, нація, націоналізм і національні меншини, етнічні конфлікти тощо.
Етнос — це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні культурні та психологічні риси, що сформувалися впродовж століть.
Важливим елементом етносу є спільна
історична територія, де проходив процес його становлення і розвитку. Для етнічної ідентифікації більше має значення символічний зв'язок з територією, ніж реальний факт проживання на ній. У свідомості членів етносу вона сприймається, насамперед, як священна земля предків, визначних релігійних і політичних діячів. Якщо навіть члени етносу перебувають у діаспорі, то довго зберігають у пам'яті символічні образи цієї землі. До основних елементів етносу також відносяться такі психологічні й культурні явища, як історична пам'ять, мова, релігія і держава.
Історична пам'ять включає як реальні факти, так і історичні міфи. Історичними фактами можуть бути елементи культури (могили, храми, замки) і природного ландшафту (краєвиди). Історичними є міфи про спільне походження етносу. Скажімо, сучасні греки вважають себе нащадками античної Еллади, а українці — Київської Русі, хоч обидва народи зазнали глибоких етнічних змін і якісно відрізняються від своїх попередників. З міфами про спільне походження тісно пов'язані міфи про спільне заснування центрів об'єднання етносу, які символізують духовний зв'язок поколінь, що нібито ведуть свій родовід від міфічних засновників (наприклад, брати Кий, Щек, Хорив і сестра Либідь — засновники Києва). Кожен народ береже в історичній пам'яті міф про золоту добу, що в критичні періоди історії надає йому силу подолати негаразди й вистояти.
За допомогою мови, яка постійно оновлюється, змінює свою структуру, етнос передає з покоління у покоління свій історичний досвід, зберігає самобутність і безперервність.
Релігія, надаючи нормам співжиття етносу священного змісту, закладає культурну основу етнічної ідентичності. Світова релігія, хоч і виходить за межі етнічного, однак через обрядовий колорит забезпечує основну функцію етнічної інтеграції.
Цю ж функцію виконує державне утворення, яке шляхом воєн мобілізує різні групи в єдиний етнос. Основним засобом мобілізації етносу на воєнні дії був страх перед чужинцями. Він мав найбільший ефект на рівні етносвідомості, оскільки проводив різку межу між «ми» і «вони».
Існує два способи утворення етносу: об'єднання та поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого — утворюється внаслідок сектантського розколу або етнічного розпаду, при якому одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою.
Етнос може змінюватися, зникати або оновлюватися. Цілковите зникнення етносу можливе лише за умови геноциду і етноциду.
Геноцид — це свідома політика фізичного знищення етносу (наприклад, знищення нацистами євреїв або турками вірмен). Геноцид потрібно відрізняти від масових убивств окремих груп населення з метою придушення їхнього опору.
Етноцид передбачає знищення культури етносу, його асиміляцію.
До основних чинників оновлення етносу належать: релігійна реформа, культурні запозичення, рух народних мас, міф про етнічну обраність. Релігійні реформи сприяють оновленню етносу, пристосуванню його до нових історичних умов. Скажімо, реформаційні рухи в Європі спричинилися до консолідації багатьох європейських етносів. Етнічному виживанню сприяє не ізоляціонізм, а широкий культурний обмін. Японія, наприклад, почала швидкими темпами розвиватися саме завдяки подоланню своєї замкнутості.
Етнічне самооновлення часто відбувається завдяки рухові низів, які намагаються зберегти свої етнічні цінності. В Україні до таких рухів можна віднести братства, котрі не тільки протистояли полонізації, а й сприяли культурному оновленню українців. Міф про етнічну обраність надає народові силу в боротьбі за виживання завдяки вірі у власне виняткове історичне призначення, а також викликає прагнення себе змінити, щоб виконати це призначення. Прикладом цього може бути історія розвитку єврейського етносу.
Термін «етнічна група» (або «етнічна категорія») має два значення:
1) сукупність людей, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні культурні особливості й сприймається з боку чужинців як окрема група;
2) частина етносу на території іншої національної держави. У першому випадку етнічні групи, незважаючи на культурну відмінність, не виділяють себе із загального етносу, але можуть підкреслювати свою окремість.
Однією з основних категорій етнополітики є
нація, її розуміння грунтується на трьох концепціях: територіальній, етнічній, етнотериторіальній.
Територіальна концепція, що є власне західною, виділяє такі основні елементи нації, як спільна територія, спільна громадянська культура, спільні економіка, правова і політична системи. Нація включає ті самі системні елементи, що й етнос, але деякі з них розуміються по-іншому. Скажімо, спільна історична територія в структурі етносу, як уже зазначалося, має символічний зміст, а в структурі нації — тільки реальний (тобто не може бути нації без території).
Нація має спільну громадянську культуру, тобто ті цінності і норми, які поділяють всі громадяни, незважаючи на етнічне і соціально-класове походження. Наприклад, ідеї величі американської нації, рівних можливостей усіх громадян, офіційного визнання англійської мови, індивідуалізму становлять основу громадянської культури США, що формується всіма державними і недержавними інститутами.
Спільна економіка передбачає певні національні пріоритети в галузі зовнішньоекономічної діяльності, національну структуру виробництва, систему менеджменту і трудової мотивації, спільне законодавство, що регулює основні напрями державної політики у сфері економічного життя, а також відносини власності щодо громадян і осіб, які не мають громадянського статусу.
Правова система, забезпечуючи єдині правила «гри» для всіх членів нації, є основним чинником національної інтеграції на сучасному етапі. Правова система формує почуття юридичної рівності серед усіх членів спільноти, є одним із вагомих чинників соціальної солідарності.
І нарешті, нація має свою власну державу, партійну і виборчу системи та політичну культуру.
Отже, згідно із західною концепцією, нація — це етно-політична спільнота, яка має спільні територію, громадянську культуру, економіку, правову і політичну системи. До її складу входять усі громадяни, незалежно від етнічного, соціально-класового походження, релігійної належності.
Етнічна концепція зосереджує увагу на таких рисах нації, як спільне родове походження, народ як суб'єкт історії, мова, звичаї.
Етнотериторіальна концепція поєднує територіально-громадянський та етнічний принципи — формування нації навколо історичних цінностей корінного етносу (історичної назви, звичаїв і національно-державної символіки).
Щодо походження нації також існують два підходи: прімордіалістичний і модерністський.
Прімордіалісти вважають, що нація виникає тоді, коли сформувався етнос, який складає ядро імперсько-державного утворення і проходить різні стадії розвитку, зберігаючи при цьому свої базові етнічні ознаки (мову, звичаї, національний характер). Згідно з цим підходом, наприклад, українська нація виникла в період Київської Русі.
Модерністи стверджують, що нації виникають в період централізованої держави і зародження капіталістичних відносин, коли юрисдикція державної влади і спільний ринок створюють спільні юридичні, політичні, економічні та культурні ознаки на всій території проживання етносу або декількох етносів. Дотримуючись модерністського погляду на процес походження нації, виділимо декілька способів їх формування:
1) державно-централізовану інкорпорацію;
2) перетворення імперії у національні держави;
3) відокремлення колонії від імперії й утворення нації за територіальним принципом як об'єднання різноманітних груп;
4) відокремлення колонії від імперії і утворення нації за етнічним принципом шляхом інтеграції різних етнічних груп навколо цінностей корінного (титульного) етносу;
5) відокремлення етносу від національної держави і формування нації на етнічній основі.
Перший спосіб формування нації грунтується на тому, що централізована держава, ядро якої становить аристократична етнічна верства, об'єднує у собі інші регіони, етнічні групи, поширюючи на них єдину державну юрисдикцію, цінності, формуючи єдиний національний ринок. Цей шлях у XIII—XVIII ст. пройшли такі європейські країни, як Англія, Франція, Іспанія, Швеція, а в XIX ст. — Німеччина.
Другий спосіб формування нації був характерний для тих країн, у яких національна держава формувалася на основі колишньої імперії. Там правляча еліта на території колишньої метрополії, відмовившись від колоніальних претензій, намагалася об'єднати етнічні групи навколо цінностей територіального патріотизму. В такий спосіб утворилися японська і турецька національні держави на грунті Японської і Османської імперій, а в нинішніх умовах проходить процес утворення російської національної держави.
Третій спосіб формування нації характерний для колоніальних народів, які здобували незалежність від імперії. Оскільки там не було корінного етносу або він був винищений колонізаторами ще раніше, процес формування нації відбувався за територіальним принципом на поліетнічній основі. Таким чином формувалася американська нація, а також нації Латинської Америки, Азії та Африки.
Четвертий спосіб формування нації передбачає національно-визвольну боротьбу корінного народу за свою незалежність. Ця боротьба може включати декілька етапів: національно-культурний і національно-політичний (за національно-культурну автономію і національну незалежність). Народ, здобувши незалежність, формує націю на етнічній основі шляхом культурної інтеграції інших етнічних груп навколо власних історичних культурних цінностей. Цей процес може мати декілька варіантів:
1) нація формується за територіальним принципом, на політичній основі, коли представники інших етнічних груп отримують статус громадянства, але основою ідентифікації є національні цінності корінного етносу: історична назва, національно-державна символіка, мова, звичаї;
2) нація формується виключно на етнічній основі, а інші етнічні групи не отримують статусу громадянства;
3) етнічні групи чинять опір корінному етносу, не приймаючи його правил національної інтеграції.
Два останні варіанти формування нації на етнічній основі часто призводять до кривавих конфліктів. Тому на сучасному етапі правлячі еліти або вдаються до компромісних варіантів (надають етнічним групам статус національних меншин чи національно-територіальну автономію або використовують силові методи).
Четвертий спосіб формування нації з переліченими варіантами характерний для народів Східної Європи і колишнього СРСР. Попередній і сучасний досвід такого формування нації засвідчує, що там, де в політиці не враховується етнотериторіальна модель нації, а акцент робиться лише на етнічній основі, виникають воєнні конфлікти. Міжетнічні конфлікти на Балканах, у Закавказзі, Середній Азії переконливо доводять безперспективність такого варіанту національної інтеграції.
П'ятий спосіб формування нації передбачає прагнення якоїсь великої етнічної групи відокремитися від національної держави і створити націю на етнічній основі. Це, скажімо, баски в Іспанії, французи в провінції Квебек у Канаді, шотландці, валлійці у Великобританії.
Якщо перші нації у Європі формувалися шляхом державної інкорпорації без широкої народної мобілізації, то нації XIX—XX ст. виникали на основі сильних національних рухів з відповідною національною ідеологією. Таке явище дістало назву «націоналізм».
Термін «націоналізм» має багато значень і позначає такі явища:
1) увесь процес формування й утворення нації (національно-визвольну боротьбу, розбудову національної держави, виховання національної свідомості);
2) національну свідомість (усвідомлення своєї приналежності до нації);
3) національну ідеологію, яка формує основну мету, принципи боротьби за національну незалежність, розбудову національної держави;
4) культурний і політичний рух, спрямований на боротьбу за утвердження національних пріоритетів у культурній та адміністративній сфері або здобуття національної незалежності.
Основні положення ідеології націоналізму можна сформулювати так:
1) нації є єдиними й неповторними суб'єктами історичного процесу, в якому кожна нація має власну індивідуальність, своє історичне призначення;
2) нація — найвища цінність, джерело політичної влади;
3) свободу людина здобуває лише тоді, коли вона ідентифікує себе з нацією;
4) свобода і безпека нації є умовою світового порядку і справедливості.
Націоналізм як ідеологія по-різному тлумачиться наукою. Так,
Ентоні Сміт виділяє такі типи націоналізму:
антиколоніальний (прагне здобути незалежність від чужоземних володарів і створити на місці колоній державну націю);
інтеграційний (після здобуття незалежності намагається об'єднати етнічно строкате населення у територіальну націю);
сепаратистський і діаспорний (прагне відокремитися від більшої політичної одиниці й заснувати на власній історичній території етнічну націю);
іредентистський, або паннаціоналістичний (формує націю шляхом приєднання до історичної території своїх родичів, які проживають за її межами, або формує союз близьких за етнокультурними ознаками національних держав).
Націоналізм ще поділяють на такі типи:
романтичний (проповідувався інтелігентами-інтелектуалами у XIX — на початку XX ст. як філософські і мистецькі ідеї),
націонал-демократичний, інтегральний, соціал-націоналістичний і расовий (фашистський),
імперсько-шовіністичний, а також
протекціоністсько-економічний. Нині під націоналізмом також розуміють ідеологію, яка синтезує у постколоні-альних державах ряд центристських ідеологій (ліберальних, соціал-демократичних, неоконсервативних) під кутом зору розбудови національної держави і формування нації.
Народ як суб'єкт міжнародного права, згідно з критеріями експертів ЮНЕСКО, запропонованими на Паризькій зустрічі 1990 р., повинен: представляти групу окремих індивідів, котрі мають такі риси, як спільні історичні традиції, расову чи етнічну ідентичність, культурну гомогенність, єдність, релігійну або ідеологічну спільність; територіальні ознаки, спільне економічне життя; набувати певної чисельності, не обов'язково дуже великої (наприклад, народи мік-родержав), але більшої, ніж проста асоціація індивідів усередині держави; мати бажання бути ідентифікованим як народ, хоч окремі члени можуть цього не хотіти.
Термін
«національна меншина» не має чітко визначеного юридичного статусу. Під ним, як правило, розуміють етнічну групу, яка не є корінним етносом, але члени якої — громадяни національної держави — мають певні етнокультурні (мовні, релігійні, звичаєві) особливості! намагаються їх виразити через відповідні соціальні інститути.
Етнонаціональні конфлікти — це конфлікти між національними державами, окремими етносами, етнічними групами з приводу захисту прав своїх співвітчизників, приєднання їх до історичної території, здобуття адміністративно-територіальної автономії або національної незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів. У науковій інтерпретації етнонаціональних конфліктів і зародження національних рухів можна виділити концепції внутрішнього колоніалізму, етноцистську і неоетноцистську, що поєднує риси двох попередніх.
Представники концепції внутрішнього колоніалізму М.Хехтер і Т. Нейрн, використовуючи марксистську методологію, причини виникнення національних рухів пояснювали економічними чинниками. За цією концепцією, нерівномірність розвитку капіталізму породжує нерівномірний розподіл матеріальних ресурсів між розвинутою центральною етнічною групою і відсталою периферією, що породжує в останньої почуття етнічної солідарності в боротьбі за свої економічні інтереси. Відчуваючи хиткість такої позиції, автори цієї концепції допускали також можливість боротьби високорозвинутої периферійної групи у відсталих великих державах.
Ступінь групової етнічної солідарності залежить, на думку М. Хехтера, від обмеженого доступу її членів до розподілу матеріальних благ, а також можливості приєднання до інших груп, щоб реалізувати власні життєві цілі. Така ситуація породжує залежність людини від групи, змушує чітко підпорядковуватися груповим інтересам, оскільки життєві блага її забезпечуються груповою належністю.
Проти концепції внутрішнього колоніалізму виступили представники етноцистського напрямку. Так, Е. Сміт підкреслює, що ця концепція не дає відповіді на три запитання: по-перше, якщо головною причиною націоналізму є індустріальний розвиток, то чому в Уельсі він виник лише у 60-х роках, а не раніше; по-друге, етнічний націоналізм виникає у тих країнах (наприклад, у Східній Африці на зламі XIX—XX ст.), які ще не досягли індустріальної стадії розвитку; по-третє, якщо соціальне незадоволення у пригноблених регіонах набуває етнічного змісту, то чому це не відбулося у інших регіонах, наприклад на північному сході Англії чи півдні Італії.
Сутність національних рухів Е. Сміт вбачає не в економічних, а в етнокультурних чинниках, зокрема у національному ідеалі, який, на думку Е. Сміта, передбачає віру в те, що всі, хто має спільну історію і культуру, прагнуть бути самостійними, об'єднаними на своїй батьківщині. Національний ідеал містить такі елементи, як мрія, культура, солідарність і політика.
Інші представники цієї концепції (Д. Котце, Б. Андерсон, А. Орридж) стверджували, що, по-перше, етнічність грунтується на таких основних елементах, як мова, релігія, династична держава; по-друге, етнічна ідентичність значно більше, ніж інші ідентичності, дає людині почуття власної гідності, безпеки, щастя й надії на майбутнє; по-третє, прагнення до національного самовизначення пов'язується з вірою людей у можливість досягти кращого життя спільно з тими, хто близький за певними культурними цінностями; по-четверте, економічні й політичні відмінності самі собою не спричиняють національних рухів, вони лише посилюють їх на фоні етнонаціональних прагнень.
Крім названих, у західній соціології викристалізувався напрям, який намагається пояснити причини національних рухів економічними, етнокультурними і психологічними чинниками. Визначний представник цього напряму
Дж. Ротшильд пояснює причини національних рухів «політизацією етнічності», тобто перетворенням її з психологічної, культурної та соціальної величини у політичну з метою збереження специфічних етнокультурних рис. Але цих етнокультурних рис недостатньо, на думку Дж. Ротшильда, для мобілізації етносу в політичну спільноту. Для цього потрібна, по-перше, еліта, яка має певні (релігійні, економічні, соціальні та політичні) інтереси і здатна мобілізувати етнічну групу в організований рух; по-друге, суперництво між елітами через порівняно обмежений доступ до розподілу ресурсів, цінностей і влади в суспільстві.
Дж. Ротшильд розкриває зв'язок процесу політизації етнічності з процесом модернізації, якої зазнають як сучасні, так перехідні суспільства. Модернізація посилює соціальну мобільність, а також нерівність, що спонукає етнічну групу вступати у конкуренцію за владу, статус і добробут. Модернізація сприяє також вияву гібридної тенденції, яка полягає в одночасному проникненні в етнічну групу універсальної культури і посиленні етнополітичної солідарності.
Дж. Ротшильд доводить тезу, що психологічна відчуженість людини, зумовлена процесами технократичної раціональності, породжує в ній потребу через етнічну належність подолати процес знеособлення і розпаду. Пріоритетність етнічних рис над суспільно-класовою й іншими видами ідентичності, на думку Дж. Ротшильда, зумовлена сильними психологічними рисами, які глибоко пронизують підсвідому структуру особистості.
Е. Гідденс вважає, що вивчаючи націоналізм, потрібно враховувати його політичний характер (асоціювання з нацією, державою); зв'язок з промисловим капіталізмом, який виражається у різних класових відмінностях; психологічну динаміку; особливий символічний зміст.
Дж. Брейлі підкреслює, що соціально-економічні інтереси присутні у національному русі, як і в будь-якому іншому політичному процесі. Однак, вважає він, націоналізм є не стільки реакцією на економічне гноблення, виразом інтересів етносу чи інтересів класу, скільки задоволенням інтересів політичної опозиції, яка, уявно репрезентуючи інтереси нації проти існуючої держави, торує собі шлях до влади.
Отже, за Дж. Брейлі, національний рух — це не вияв прагнення нації до самостійності, а інструмент ефективної політики політичної еліти, яка з допомогою національного прагне задовільнити владні амбіції.
Після проголошення державної незалежності в Україні розпочався процес розбудови самостійної демократичної Української держави і процес формування сучасної нації.
Початок етногенезу українців ще недостатньо з'ясований істориками, але те, що основні їхні етнокультурні риси сформувалися в часи Київської Русі, є незаперечним фактом. У часи Галицько-Волинського князівства розпочався процес націогенезу українців шляхом так званої інкорпорації. Він був перерваний литовським, а пізніше польським поневоленням українського народу, але в етнокультурних змаганнях з чужоземними етнокультурними впливами закладається духовна основа для майбутньої національно-визвольної боротьби.
Козацько-селянський рух проти польського панування в XVII ст. мав спочатку станово-козацький і релігійний характер, але згодом переріс у національно-визвольну боротьбу, в результаті якої утворилася козацька держава, котра проіснувала як національна автономія до 1764 р. Цей період можна вважати першим етапом національно-державного розвитку України.
Другий період розпочався наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. і спричинився у 1917—1921 рр. до утворення Української держави. В радянський період національно-державний розвиток, хоч і супроводився великими втратами у соціальній структурі та культурній сфері, проте досяг певних здобутків: національно-культурне відродження 20— 30-х років, об'єднання українських земель в одній державі, прийняття України членом ООН, існування, хоч і формально, інститутів держави, створення сучасних індустріальних галузей і забезпечення зростання інтелектуального рівня населення.
Нині в Україні головною проблемою етнополітики є вибір шляхів формування сучасної української нації, здатної гармонізувати етнічні, соціально-класові і релігійні відносини. Тут виділяються три концептуальні моделі: територіальна, етнічна й етнотериторіальна.
Територіальна концепція передбачала формування нації за територіально-громадянським принципом, ігноруючи пріоритетність у цьому процесі корінного українського етносу. В ній особлива увага зосереджується на закріпленні статусу двомовності, федеративного устрою України, запереченні традиційної національно-державної української символіки. Ця концепція утверджує поняття «народ України», обираючи тим самим шлях формування української нації, характерний для країн, на території яких не було корінного народу і вони формувалися на політичній основі, враховуючи етнокультурні інтереси багатьох або декілька із них (як у народів США, Канади, Швейцарії).
Етнічна концепція грунтується на таких положеннях:
1) примордіалістичний підхід до генезису нації;
2) визнання українського етносу українською нацією та єдиним суб'єктом державотворення;
3) юридичне закріплення пріоритетів корінного народу у порівнянні з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя;
4) надання українського громадянства всім українцям, незалежно від місця їхнього проживання;
5) представники національних меншин отримують громадянство, якщо вони знають українську мову, лояльно ставляться до Української держави, шанують її закони;
6) заперечення принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів нацменшин;
7) конституційне закріплення правоспадковості Української держави;
8) заперечення ідеологічного плюралізму і конституційне визнання державної ідеології, яка б грунтувалася на національній ідеї;
9) прирівняння статусу Криму до області.
Етнотериторіальна концепція передбачає формування української нації за територіально-громадянським і етнічним принципами.
Територіально-громадянський принцип цієї концепції передбачає, що члени української нації — це представники як корінного українського етносу, так і національних меншин, котрі є громадянами України. Крім того, національні меншини мають право на створення національно-культурної автономії. Цей принцип реалізовано у Законі України про громадянство, який передбачив після проголошення державності України нульовий варіант набуття громадянства всіма, хто проживає на території України, і Законі про національні меншини в Україні. У процесі реалізації цього принципу пропонується також прийняти Закон про статус кримського народу, який би закріпив статус національних самоврядних інститутів у районах проживання кримських татар, а також у перспективі надав змогу їм, а також іншим національностям Криму реалізувати свої етнічні інтереси через другу палату кримського парламенту, шляхом гарантованого квотового представництва.
Сутність
етнічного принципу цієї концепції полягає в тому, що визнається право українського народу як корінного на політичне самовизначення. Це право виражається в тому, що національна держава отримує назву від корінного українського етносу, його мова, традиційна символіка отримують статус національно-державний. Отже, національна ідентифікація відбувається насамперед на основі головних етнокультурних цінностей українського народу.
Процес формування сучасної української нації проходить на основі консолідації різних соціальних груп навколо національної ідеї у її політико-державному, економічному та етнокультурному аспектах. Він може успішно функціонувати завдяки проведенню радикальних реформ в усіх суспільних сферах: політичній, правовій, економічній і культурній.
Головними політичними чинниками консолідації української нації є створення збалансованої моделі державної влади, яка б передбачала ефективний механізм стримувань і противаг між виконавчою, законодавчою і судовою гілками влади, виключала можливість перетворення вищих державних органів в арену перманентного протистояння різних соціальних і політичних сил; формування партійної системи з сильним центристським блоком, здатним виробити ідеологію реформування держави та суспільства на засадах національної ідеї як синтезу ліберальних, соціал-демократичних і консервативних поглядів, а також нейтралізувати ліворадикальну і праворадикальну опозицію; забезпечення правових умов для цивілізованого вияву соціальних інтересів через групи тиску як діючі елементи громадянського суспільства.
До правових чинників консолідації української нації насамперед треба віднести консолідацію і кодифікацію права відповідно до норм нової Конституції і міжнародних правових стандартів. Створення ефективної правової системи в Україні сприятиме національній інтеграції, оскільки єдина система рівних для всіх громадян прав і обов'язків формуватиме у них почуття рівних можливостей для самореалізації саме завдяки національній ідентичності. Чим ефективніше нація зможе забезпечити сприятливі умови для самореалізації особи, в тому числі й етнокультурні, тим інтенсивніше проходитиме процес національної ідентифікації.
Реформування економіки в Україні не тільки якісно змінить галузеві й територіальні диспропорції, що дасть змогу усунути нерівномірність у розподілі національного продукту, трудових ресурсів, а й трансформує спосіб мислення, форму суспільної взаємодії. Крім того, ринкові перетворення радикально оновлюють соціальну структуру, що відтворюватиме ті групові інтереси, які об'єктивно спрямовані на збереження національної єдності і суспільної стабілізації.
Отже, ринкова економіка, виробляючи єдину систему ділового спілкування, а також менеджменту, сприятиме подоланню ментальної фрагментарності українців, обумовленої регіональною і відомчою замкнутістю.
У культурній сфері головним є формування через заклади освіти, а також творчі колективи спільної громадянської культури, яка органічно поєднує традиційні цінності українського народу з цінностями національних меншин, у їх сучасному цивілізованому вигляді. Реформована система освіти і науки в Україні зможе гнучко реагувати на потреби суспільного розвитку, закладе стимули до висококваліфікованої праці, сприятиме піднесенню її престижу і тим самим — престижу нації.
ВИСНОВКИ
1. Етнополітику потрібно розуміти як науку і практичну політику в сфері етнонаціональних відносин.
2. Основними категоріями етнополітики є етнос, нація, націоналізм, національна меншина.
3. Етнос — це культурна спільнота, яка має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок із нею, спільні культурні та психологічні риси, які сформувалися упродовж століть.
4. Стосовно поняття «нація» можна виділити три концепції: територіальну, етнічну й етнотери-торіальну. Перша розглядає націю як політичну спільноту громадян, об'єднаних на засадах територіального патріотизму, друга — як етнополітичну спільноту з виділенням пріоритетних прав для корінного етносу порівняно з іншими етнічними групами, а третя — як етнополітичну спільноту, що формується як за територіально-громадянським, так і етнічним принципами. Нація на відміну від етносу має такі ознаки:
1) наявність спільної території, а не тільки символічного зв'язку з нею;
2) виникає в період утворення централізованих держав і формування спільного ринку;
3) формується як об'єднання різних етносів на принципі територіального патріотизму або етнокультурної ідентичності корінного етносу;
4) змагається за державу або функціонує в державі, яка поширює свою юрисдикцію на всю територію;
5) має спільну правову й економічну систему;
6) має спільну громадянську культуру.
5. Націоналізм розуміють як весь процес формування нації, національний рух і національну ідеологію. Типологізують націоналізм за такими критеріями: 1) ставлення до концепції нації; 2) засоби реалізації цілей.
6. Національна меншина — це етнічна група, члени якої мають спільні з корінним етносом громадянські права і право на реалізацію власної етнокультурної специфіки на державному рівні.
7. Причини національних рухів пояснюють такі концепції: внутрішнього колоніалізму (зосереджує увагу на економічних чинниках); етноцистська (визначальними є етнокультурні фактори); неоетноцистська (поєднує різноманітні чинники — політичні, економічні, культурні, психологічні).
8. В Україні переважає в теорії і практиці етнотерито-ріальна концепція, яка передбачає формування нації за територіально-громадянським і етнічним принципами. Формування сучасної української нації відбувається на засадах консолідації всіх суспільних груп (етнічних, соціально-класових і релігійних) навколо національної ідеї у політико-державному, економічному й етнокультурному аспектах.
Контрольні запитання1. Чим відрізняються поняття «етнос» та «етнічна група»?2. Чим відрізняються нація і етнос за наявністю такого елемента, як держава?3. Чим відрізняються нація та етнос за наявністю такого елемента, як територія?4. Який із шляхів формування нації ви вважаєте прийнятним для України?5. Яку концепцію нації ви поділяєте і чому?6. Чим відрізняється націоналізм фашистського типу від націоналізму імперсько-шовіністичного?7.
Які основні ознаки націоналізму?8. Чи можна назвати націоналізмом етнокультурний рух?9. Який, на ваш погляд, основний чинник національних рухів?10. Чи впливає процес модернізації на специфіку національного руху?11. Чому існують національні рухи в таких цивілізованих країнах, як Канада і Великобританія?12. Які сили в Україні підтримують територіально-громадянську концепцію нації?13. Чим відрізняється в Україні етнічна концепція від етнотериторіальної?14. Які ознаки відсутні в українській нації порівняно з сучасними цивілізованими націями?