Політологія: підручник

§ 1. Лідерство як категорія політології

Проблема політичного лідерства сягає своїм корінням у давнину. Геродот, Плутарх та інші античні автори приділяли головну увагу видатним політичним діячам - монархам і полководцям, вбачали в них істинних творців історії. У середині віки Н. Макіавеллі створив теорію, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головним, на думку мислителя, є те, що в основі людської природи лежить інтерес, або жадоба влади й наживи. Ідеалом лідерства для Макіавеллі був герцог Романьї Чезаре Борджіа. У Макіавеллі навіть знаходимо перелік якостей лідера, згідно з якою в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зради, котрі, як гадав учений, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер - правитель, володар, який для збереження свого панування і підтримки суспільного порядку не гребує ніякими засобами, навіть аморальними.

Творцем історії, наділеним особливим талантом вважали лідера Т. Карлейль та Р. Емерсон. Вчені були впевнені, що у видатних особистостях найповніше виявляється божественне провидіння і творче начало в історії. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Ф.Ніцше. На його думку, політичний лідер – це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав’язати свою волю масам. Мислитель вказував на прагнення особи займати посаду лідера як на природний інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль, культуру, політичні цінності. Сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої – це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі всі якості, що ведуть до спокою та лінощів. Слід допомогти собі позбавитися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неправильного сприйняття філософії німецького вченого, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).

На думку 3. Фрейда народні маси потребують авторитета так, як сім'я потребує авторитетного батька.

За Г.Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер – як рушійна сила суспільного процесу, силою, що спонукає та, до певної міри, скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння суті історичного, політичного, соціального, розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

Марксисти розглядають політичне лідерство в контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену, не претендуючи на особисті досягнення, а у випадку порушення традиції він може бути усунений тим же класом, тобто можливості лідера були обмежені історичною необхідністю і класовими інтересами - він виступав як найбільш здібний, свідомий та умілий виразник волі класу.

Подібна увага політичних мислителів різних часів до проблеми політичного лідерства не є випадковою. Лідерство має надто широкі об’єктивні засади. Явища, що вкладаються у поняття лідерства, можна спостерігати не лише в суспільстві, а й у природі, зокрема у світі тварин, які ведуть колективний, стадний спосіб життя (оленів, мавп, вовків та ін.) і серед яких виділяється досить сильний і рішучий вожак, здатний повести за собою все стадо. Що ж до людських спільностей, то тут історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною. Кожна історична епоха потребує і народжує свого лідера, якій найбільше відповідає вимогам часу.

Так хто такий лідер і що ж таке лідерство ?

"Лідер" у перекладі з англійської означає ведучий, той, хто керує іншими людьми; це особа, спроможна впливати на інших з метою інтеграції загальної діяльності, спрямованої на задоволення інтересів даної спільності. Термін "лідер" має, як мінімум, два значення:1) індивід -той, хто має найбільш яскраві якості ("корисні" для даної групи), завдяки яким його діяльність є найпродуктивнішою. Наприклад, реакція, швидкість у спортсмена; 2) особа, за якою дана спільність визнає право прийняття рішень, найбільш значущих з точки зору групового інтересу. Вона здатна об'єднати людей для досягнення групових цілей. Лідери очолюють, ведуть за собою різні людські спільності – від невеликих груп людей до товариств державного рівня.

Становлення та функціонування лідерів – це об’єктивне та універсальне явище. Об’єктивне тому, що будь - яка спільна діяльність потребує на організацію, виробку найбільш припустимих шляхів досягнення цілей. Ці функції виконують люди, у яких вірять, які користуються авторитетом, люди високоактивні та енергійні. Універсальне – тому, що на лідера потребують усі види суспільної діяльності людей, групи, організації, рухи. Можливо казати про лідерів у політиці, бізнесі, науці, мистецтві, релігії, у партіях, профспілках, родині, студентській групі і т.ін.

Поняття “лідер” дуже широке, воно містить у собі багато характеристик. Про лідера говорять як про людину, за якою йдуть без примусу; як про авангард групи, який завдяки своїй енергії користується довірою та підтримкою; як про людину, яка керує іншими людьми, які за особистим бажанням йдуть за ним. Дане товариство визнає за лідером право керувати. Лідер той, хто вирішує за інших, визначає програму дій групи.

Таким чином, "лідер" - це ведучий, вождь, керівник. Отже, слід розрізняти поняття "лідер" і "керівник". Так, політичний керівник також визначає мету політики і засоби її досягнення. домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте він діє так, тому що призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером, що є кращим варіантом. Але можлива і відсутність у політичного керівника, як в особи, якостей лідера. Крім того, якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно.

Потреба в лідері виникає тоді, коли ситуація, до якої залучена велика група людей, потребує оцінки, щоб сама група або хтось від її імені виконав необхідні дії. У невеликих групах лідерство може носити неформальний характер, переходити від однієї особи до іншої залежно від ситуації. У великих та організованих групах, як правило, виникає потреба і необхідність офіційного лідерства.

Лідерство як соціальне явище внутрішньо притаманне природі людини. Вже на перших етапах розвитку людства його існування було неможливе без формування і взаємодії тих чи інших моделей групової поведінки. А це обумовило вибір такого порядку суспільного життя, у якому ведучу роль грали люди із досвідом, сильні, умні, які отримали визнання, довіру, авторитет серед своїх спів племінників.

"Лідерство" - це один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина групи виконує роль лідера, тобто об'єднує, направляє дії групи навколо індивіда або певної її частини, що грає роль керівника.
Лідерство – це складний механізм взаємодії лідерів та тих, хто йде за ними. Головними складовими частинами цього поняття є : здібність лідера точно оцінювати ситуацію, знаходити правильні рішення завдань, що стоять, впливати на розум та енергію людей в цілях мобілізації їх на виконання будь-якого рішення. Лідерство, як особовий механізм взаємодії лідера і членів тієї чи іншої спільності, передбачає, що останні приймають і активно підтримують його рішення і дії, свідомо та добровільно підкорюються йому.

Таким чином, “лідерство” належить до числа широких, комплексних понять. З одного боку, воно передбачає генерування лідером нових ідей, активний та дійовий вплив на людей, керування ними; з іншого боку, воно грунтується на вірі у лідера, підкоренні йому, готовності людей слідувати за ним, брати участь у виконанні завдань, які ставлять перед ними.

Крім того, важливо підкреслити, що лідерство відображає об’єктивну необхідність в організації спільної діяльності людей. Суспільний характер праці передбачає погодженість, координацію, регулювання індивідуальних трудових зусиль людей. Цю функцію по упорядкуванню та управлінню суспільними процесами і здійснює інститут лідерства. Він керує міжособистими відносинами, об’єднує та координує індивідуальні зусилля людей. Тому лідерство існує скрізь, де є групова, колективна діяльність. Лідерство – ведуча ознака усіх організацій. Не дивовижно, що воно таке ж давнє, як і людство.

Отже, лідерство – це своєрідна соціально-історична потреба людей в організації своєї діяльності. У сучасній політології воно не має однозначного тлумачення. Існує декілька різних підходів до визначення лідерства : “вплив, авторитет, влада і контроль над іншими” (Едінгер); своєрідне підприємництво, що здійснюється на політичному ринку, де підприємці” у конкурентній боротьбі обмінюють свої соціальні програми і способи розв’язання суспільних завдань на керівні посади (Опенгеймер, Фроліх та ін.); символ спільності і зразок політичної поведінки групи, здатний реалізувати її інтереси з допомогою влади (Амелін, Баталов); набір особистісних соціально – психологічних якостей лідера (Херманн, Дженінгс); “функція певної ситуації” (Рісмен, Фромм).

Конкретний зміст та форми прояву лідерства багато в чому визначені рядом об’єктивних та суб’єктивних факторів. Серед них : умови конкретної ситуації; соціальне положення лідерів та тих, хто йде за ними; їх психологічні особливості.

Американський історик Р. Такер виділяє три основні фази-функції в діяльності лідерів: 1) функція оцінки. Від лідера завжди чекають об'єктивної, мудрої, а головне - своєчасної оцін­ки подій; 2) пропонуюча функція. Лідер пропонує повну політичну лінію, тобто напрямок дій, який вирішуватиме проблемну ситуацію в інтересах групи; 3) мобілізуюча функція. Лідер покликаний досягти підтримки групою даного ним визначення її становища і запропонованого плану дій.

Ці функції можна назвати відповідно діагностичною, стратегічною і політико - виконавчою.

Однозначне розуміння лідера як людини, котра завдяки своїм особистим якостям має переважний вплив на членів соціальної групи, дає підстави сформулювати загальне поняття, яке єднає спільний предмет науково-теоретичних пошуків – політичний лідер. Політичне лідерство -процес міжособистісної взаємодії, в ході якого авторитетні особи, наділені реальною владою або можливостями політичного впливу на людей, здійснюють легітимний вплив на суспільство чи певну його частину, які добровільно віддають їм частину своїх політико – владних повноважень і прав.

Кожному етапу суспільного розвитку, кожній соціальній групі, політичній системі й політичному режиму властиві свої методи формування, виховання й рекрутування політичних лідерів. За умов тоталітаризму й авторитаризму лідерів у сучасному загальнодемократичному розумінні не існує, а є диктатори, номенклатура і бюрократія, які прориваються до влади не за законами політичного лідерства, а за своїми власними правилами “захоплюючого права”, використовуючи монополію на знання, організацію й засоби виробництва.

В Україні теоретичного дослідження політичного лідерства як проблеми політології не існувало протягом усього сімдесятилітнього радянсько-тоталітарного періоду її історії. І лише з досягненням незалежності й можливостей для самостійного державотворення політичне лідерство опинилося у центрі уваги політичної науки і практики.

В умовах демократизації політичних сил значно розширилося тлумачення самого лідерства. До політичних лідерів останнім часом відносять не лише тих, хто обіймає офіційні керівні посади у державі, а й популярних й впливових учасників політичного життя або регіональних політичних керівників, які діють сміливо, по-новаторському й незалежно. Тому політичним лідером можна вважати будь-якого учасника політичного процесу, “який прагне і здатен консолідувати зусилля оточуючих і активно впливати (в межах території, міста, регіону, країни) на цей процес задля досягнення означених і поставлених ним цілей” (Д.Видрін).

Політичне лідерство має визначені ознаки:1)наявність власної політичної програми, уміння реалізувати її; 2)популярність, авторитет, відповідальність. Тільки той, хто спроможний узяти на себе відповідальність, і може виступати в ролі лідера; 3)постійно усією своєю практикою доказувати право на лідерство і виправдувати кредит довіри.

Політичне лідерство існує на трьох соціальних рівнях.

1. Лідерство на рівні "малої групи", об'єднаної політичними інтересами (наприклад, групи осіб, складаючих верхівку влади у державі). Воно являє собою механізм інтеграції групової діяльності, в якому лідер спрямовує та організує дії групи, яка ставить лідеру певні вимоги. Лідерство цього рівня притаманне всім суспільствам.

2. Лідерство на рівні політичних рухів. На даному рівні лідер повинен бути особою, з якою певні верстви населення пов'язують можливості задоволення своїх інтересів. У такому випадку принципове значення має здатність адекватно відображати інтереси частини населення, яка його підтримує, тобто сформулювати політичні вимоги, визначити тактику боротьби та ефективні засоби їх задоволення. Тоді лідерство виконує не тільки інтегративну, але й прагматичну функцію.

3. Лідерство, подане у вигляді соціального інституту. діючого в особистих відносинах. Цей рівень характеризується деяким типом політичної поведінки - лідерство тут передбачає взаємне задоволення інтересів як лідера, так і його прихильників. Його діяльність визначається певною мірою тією політичною культурою, яка є характерною для даного суспільства.

На всіх рівнях політичне лідерство реалізується такими функціями: 1) інтегративною - об'єднання інтересів певних верств населення навколо конкретної політичної програми; 2) координаційною - координація діяльності трьох владних інститутів - парламенту, адміністрації, суду; 3) прагматичною -втілення цілей і завдань, що стоять перед суспільством, у конкретні програми дій.

Чим же відрізняється лідерство в "малих групах" від лідерства у національному масштабі?

Лідерство у національному масштабі - це дистанційне лідерство (лідер та його послідовники не мають прямих контактів, їх відносини опосередковані засобами масової інформації, організаціями, людьми; корпоративне лідерство -лідери лише пропонують рішення, які були розроблені колективами професіоналів. У будь-якій сучасній країні лідер -суто символічна фігура, його функції виконують інші особи. Вся бюрократична машина працює незалежно від зміни лідера. Лідери змінюють один одного, змінюються команди президентів, але сутність залишається постійною; багаторольове лідерство -лідер орієнтується на очікування свого безпосереднього оточення, політичної партії, виконавчого апарату, врешті, широкої публіки, і його завдання - підтримувати ці проти річні орієнтації в певній рівновазі.

За наших часів лідерство існує в малих і великих організаціях, в усіх сферах життя: економічній, культурній, спортивній, навіть у злочинному середовищі. Лідерство притаманне різним формам соціально-політичної організації. Чому ж одні стають лідерами, а інші ні?

Сучасна політологія дає кілька пояснень цьому.

Заслуговує на увагу теорія особистих якостей, згідно з якою лідер є людиною з відповідними соціально-психологічними рисами (почуттям гумору, такту, вмінням привертати до себе увагу та ін.). Звичайно, особисті якості відіграють тут істотну роль. Проте, перебільшуючи даний фактор, трактуючи поняття лідера тільки як явище біопсихологічне, поза соціально-економічною зумовленістю, ця теорія не може достатньою мірою з'ясувати проблему політичного лідерства. Пропонується підхід, при якому особа проголошується як функція ситуації. Поведінку лідера, його позиції, прийнятні в одній ситуації, не можна використати в іншій. За певних умов на посаду лідера підходить одна особа, за інших - друга людина.. В рамках даної теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина, яка є "функцією ситуації", керівником, що підкоряється обставинам. Е. Фромм називає подібного керівника "людиною ринкової ситуації", що розцінює себе як товар, який необхідно продавати відповідно до кон'юнктури. Д. Рісмен визначає такого лідера, як "людину зовнішньої орієнтації". Але лідер може оволодіти ситуацією, використати або повернути її на свою користь. Ця обставина є слабким місцем зазначеної теорії. Поширена точка зору, що лідером стає людина, яка найбільш успішно орієнтується на інших. Тобто той, хто хоче сягати лідером, повинен враховувати існуючі звичаї або домінуючий характер традицій, що дало б йому змогу зайняти без напруження або ризику керівну посаду.

Всі перелічені теорії (як і інші) дещо необ'єктивні, бо використовують односторонній погляд на проблему. Найбільш повну характеристику може дати "синтетичний" підхід, який повинен враховувати як риси лідера і його оточення, так і специфічні умови, за яких вони діють. Хоча не можна не погодитись із думкою багатьох політологів, що єдину, універсальну теорію лідерства створити, мабуть, не можна, оскільки саме це явище дуже різноманітне, залежить від історичних епох, особливостей лідерів та їх груп, багатьох інших факторів.