Політологія: підручник

§ 2. Структура, функції та механізми рекрутування еліти

Вивчення еліт передбачає виокремлення і порівняння між собою різних елітних угруповань.

Теорія демократичного елітизму, яка стала своєрідним синтезом принципів демократії та елітизму, доводить такі положення:
1) еліта не монолітна, в середині неї існують декілька конкуруючих груп;
2) вхід до правлячої еліти відкритий для найбільш здібних членів суспільства, елітна циркуляція має достатньо динамічний характер;
3) існує опозиційна контреліта;
4) між елітою та контрелітою виникає конкуренція;
5) суспільство контролює еліти перш за все завдяки виборам, але еліта значно більше може впливати на маси, ніж навпаки;
6) можлива зміна еліт ненасильницьким шляхом;
7) влада еліти має здебільше ненасильницький характер та залежить від змін у ціннісних орієнтаціях населення.

Елітарність сучасного суспільства є очевидною; послабити її можливо лише через розвиток громадського самоврядування, його форм, активності та повноважень. Але ставити завдання щодо скасування політичної еліти практично нереально, а можливо й недоцільно за сучасних умов. З приводу цього, під впливом теорій еліти, відомий французький політолог Моріс Дюверже радить замінити демократичну формулу “управління народом за допомогою народу” іншою тезою —“управління народом за допомогою еліти”, що вийшла з народу. Для демократичної держави первісне значення має не боротьба з елітарністю, а пошук шляхів формування корисної, найбільш результативної для суспільства політичної еліти, забезпечення її соціального представництва, своєчасної ротації та якісного оновлення, запобігання процесам олігархізації, відчуження від мас і перетворення на замкнену (автаркічну) касту.

Структурний склад еліти традиційно містить: “кращих” представників класу (соціальної верстви), тобто тих, що мають значні матеріальні та соціальні позиції; найбільш спеціально (фахово) підготовлених членів соціального угрупування щодо політичної (державницької) діяльності; поповнюється еліта (якщо вона є відкритою, а не автаркічною) із підлеглих прошарків суспільства найбільш талановитими і корисними особами. Але реалізує свою владу еліта не загалом вся, а опосередковано через бюрократію й відповідні інститути влади, тому і легітимізується вона різними засобами (включаючи легітимацію) — через право, звичаї, силу, доцільність, харізму, адміністративні механізми, а інколи — через неосвіченість і забобони товпи.

Щоб опанувати та упорядити численні різновиди елітних груп у сучасному суспільстві, слід застосувати певні критерії.

По-перше, еліти в соціумі можна виокремлювати згідно сфери їх життєдіяльності та за функціональним призначенням. Відповідно виділяють: політичну, економічну, духовну, інформаційну, національно-етнічну, військову, професійну еліту та деякі субеліти.

Політична еліта в цілому складається з груп, політичних лідерів та осіб, які безпосередньо здійснюють політико-владні рішення; це особи, що посідають високі пости в органах державної влади, як громадянського, так і військового характеру. Виходячи з обсягів повноважень влади, вирізняють три рівні правлячої еліти :

•  вища політична еліта, до якої включають керівників держави, які займають найвищі посади у всіх гілках влади (президент і його оточення, вищі керівники уряду, голови і члени вищих судових органів влади, спікер парламенту й керівники найбільших фракцій; лідери самих впливових політичних партій і рухів); її кількість не перевищує 100 - 200 чоловік, навіть у досить великих країнах;

•  середня політична еліта, що формується з величезної маси виборних посадових осіб — сенаторів, депутатів, представників регіональних еліт (губернаторів, мерів), лідерів різних політичних партій та рухів;

•  адміністративно-бюрократична еліта (нижчий рівень політичної) містить досить високі прошарки держслужбовців, зокрема інших членів уряду, високопоставлених чиновників міністерств, відомств, керівників інших органів чи департаментів державного управління.

Економічна еліта — це найбільш багаті та відповідно могутні члени суспільства, “фінансово-промислова олігархія”: найкрупніші власники, банкіри, керівники фінансово-промислових груп, голови провідних корпорацій, керівництво підприємств ВПК, володарі великих капіталів, зокрема, “нуворіши” (нові багаті). Реалізуючи свої інтереси, економічна еліта прямо чи опосередковано здійснює вплив на зміст і характер рішень, які приймає політична еліта.

Думки політологів щодо взаємодії політичної та економічної еліти розходяться. Одні вчені наполягають на цілковитій (чи відносній) автономії політичної еліти у відправленні своїх владних функцій; інші ж стверджують, що саме економічна еліта визначально впливає на політичну у процесі прийняття доленосних рішень влади, адже в її руках зосереджені найбільш значні та дефіцитні ресурси.

Духовна еліта представлена, перш за все, мерітократією (інтелектуальною елітою); по-друге, церковно-релігійною елітою; по-третє, елітою світа мистецтва (богема, андеграунд); врешті, ідеологічною елітою (відповідних організацій, установ та інституцій).

Інформаційна еліта – “інфократія”— складається з видатних діячів ЗМІ, журналістів, керівників теле- і радіоканалів, видавництв, газет і журналів тощо. Вона досить грунтовно вважається “четвертою владою”, адже контролює, керує і дозує потоки інформації та в головному здійснює вплив на формування громадської думки. Ця еліта достатньо близька з інтелектуальною (освітяни, науковці, ідеологи, митці культури), тому інколи політологи говорять про культурно-інформаційну еліту взагалі.

Національно-етнічні еліти, так як і аристократія (родова, племінна) у деяких суспільствах, відносяться до так званих традиційних еліт. Їх вплив на політичний процес може виявитися дуже значним, якщо ці еліти залишаються при владі в традиційних суспільствах, де панують системи традиційних (у тому числі, релігійних) цінностей.

Військова еліта (“генералітет”) або складає частку політичної “еліти влади”, або автономно керує політичними процесами за умов відповідних диктаторських режимів.

Професійна еліта за складом нагадує інтелектуальну, але принципом її виокремлення є наявність елітних професій в суспільстві: юристи (адвокати, судді тощо), лікарі, вчені, політики, психологи, соціологи, менеджери та деякі інші (цей набір залежить від конкретних умов і рівня розвитку держави).

Соціологи та політологи вирізняють також специфічні суб-еліти – “криміналітет”, маргінали, демографічні еліти (“золота молодь”, феміністки), сексуальні меншини тощо. Вони не здійснюють постійного впливу на політику, а скоріше тяжіють до її “тіньових” форм і технологій, але також мінливо.

По-друге, за місцем у політичній системі еліти поділяються на правлячу (еліту влади) і опозиційну (контреліту). Правляча еліта безпосередньо здійснює функції державної влади (чи сприяє просуненню важливих політичних рішень). До складу контреліти входять ті сили, що прагнуть посісти визначальні позиції у владі; така потенційна еліта часто висуває популістські лозунги, апелює за підтримкою до невдоволених шарів суспільства.

По-третє, за структурою і характером внутрішніх зв’язків виокремлюють еліти з високим ступенем інтеграції (поєднані) та еліти з низьким рівнем інтеграції (роз’єднані). Останнім притаманна гостра боротьба між угрупуваннями за оволодіння стратегічними позиціями, тактичними можливостями, за сфери контролю та розподілу ресурсів (наприклад, адміністративна еліта). Інтегровані еліти, навпаки, згуртовані достатньо, інколи на релігійній чи ідеологічній основі, або завдяки консенсуальній злагоді на певних ціннісних засадах, нормах політичної конкуренції та процедурах здійснення політичної влади.

По-четверте, за ступенем представництва серед еліт виділяють ті, що мають високий рівень (масштаби) соціальної репрезентативності, й такі, що мають низький ступень представництва, тобто відображають інтереси дуже вузьких сегментів суспільства.

Нарешті, по-п’яте, еліти поділяються на “відкриті” та “закриті”, згідно інтенсивності їх циркуляції та засобам рекрутування, що характеризують добір в еліту.

Політична наука виявила два головних механізму рекрутування еліти: система гільдій та антрепренерська.

Характерними рисами система гільдій є:
1) зачиненість, відбір претендентів на більш високі пости в основному з нижчих шарів самої еліти; шлях вгору – повільний та еволюційний;
2) висока міра інституціоналізації відбору через наявність численних формальних вимог для заняття посад (вік, стать, партійність, соціальне походження, т.ін.);
3) відносно невеликий і зачинений круг електорату (осіб, що здійснюють добір кадрів);
4) як правило, відтворюється вже існуючий (усталений) тип лідерства.

Номенклатурний механізм формування за часів адміністративно- бюрократичної системи – це один із найтиповіших варіантів системи гільдій: конкурентна боротьба відсутня у відкритому вигляді; висока політизація і ідеологізація всіх елементів системи; домінують родинні зв’язки.

Антрепренерська система характеризується: 1) відкритістю, широкими і реальними можливостями різних соціальних груп увійти до еліти; 2) незначною кількістю вимог (фільтрів) щодо претендентів; 3) широким колом електорату; 4) реальним і високим конкурсом при відборі; 5) первинністю значення індивідуальних якостей претендента. Даний механізм рекрутування еліти у більшій мірі відповідає динаміці сучасного життя та застосовується при ліберально-демократичних режимах. Систему ж гільдій можна зустріти за сучасних умов у традиційних суспільствах і в консервативних режимах та інституціях.

За соціально-рольовим складом еліта дуже своєрідна та певною мірою різнобарвна, що також впливає на її відношення до процедур легітимації та надбання статусу легітимності. Так, серед соціальних ролей еліти називають: найвищі керівні кадри держави (політичний бомонд, Олімп); професійні керівники (адміністративна бюрократія); так звані “ідеологи еліти” (інтелектуали, представники світу мистецтва, духівництво); найбільш впливові економічні кола (“олігархі”); керівники засобів масової інформації (інфократія); члени родин елітарних персон (механізм впливу сімейних зв’язків); “сірі кардинали”, особи, що таємно але визначально і суттєво впливають на політику; врешті, “корисні члени”, залучені з інших соціальних прошарків з метою обслуговування потреб еліти.

За думками певної частини політологів, характер функцій політичних еліт такий, що він не завжди потребує соціальної легітимації, більш того, навіть в деякій мірі протирічить їй. Розглянувши комплекс функцій еліт у суспільстві, можна в деякій мірі погодитись з цим твердженням.

Перша, універсальна функція – маскування фактичного громадського джерела та класового характеру влади, — особливо стає наявною у соціально-диференційованих політичних системах.

Друга – визначення політичної волі всього класу та розробка механізму реалізації цієї волі.

Третя – формування політичної репрезентації класу як цілого, а саме – посередництво між кінцевими суб’єктами політики і владою, між представниками та прямими (безпосередніми) суб’єктами політики.

Четверта – регулювання діяльності з політичного представництва класу, дозуючи (посилюючи чи обмежуючи) його.

П’ята – виконання ролі головного резерву керівних кадрів, своєрідного центру відбирання кадрів до інститутів влади.

Шоста – вміння прогнозувати і діагностувати у політиці, тобто еліти виконують т.зв. місію “штабів” у політиці.

Сьома – координація діяльності різних рівней та форм політичної репрезентації класу, тобто посередницьке керівництво сукупною політичною практикою.