Політологія: підручник

§ 3. Шляхи легітимації політичної еліти. Динаміка еліти: “циркуляція” та обмін еліт.

Якщо суспільство не має досить міцних та розвинутих демократичних традиції і процедур, що закріплені у праві і могли б запобігати зловживанням владою з боку політичної еліти, то майже єдиною рятівною процедурою тут виступає легітимація як соціальний індикатор доцільності, сумлінності й відповідальності громадського служіння політичної влади.

Процедура легітимації як громадського визнання будь-якої політичної сили, дії, особи чи факту в політиці має йти такими шляхами (етапами): визнання, пояснення, виправдання. Їх можна тлумачити так для політичних еліт: заявка про себе соціально значущими діями, мобілізація союзників та прибічників, різні форми і засоби громадської відповідальності щодо покріплення свого статусу.

З метою більшого уточнення даного питання слід зазначити, що легітимність політичної еліти не може за повним обсягом співпадати з легітимністю влади (її інструментальних інституцій та персон), яка побудована на визнанні пануючої влади та її доводів для доведення правомірності та слушності її домагань. Це пов’язано з проблемою складу (чи набору) політичної еліти.

Відомо, що у середовищі політичних еліт найчастіше виділяють еліту влади, яка виключно репрезентує інтереси панівного класу, та контреліту, що чинить протидію першій, конкурує з нею. Легітимність феномену політичної еліти не завжди пов’язана безпосередньо з юридично оформленою процедурою, а тому її не слід плутати із легальністю, а процедуру легітимації – з легалізацією, а саме, з юридичним дозволом діяльності певних суб’єктів політики (організацій, посад тощо), їх узаконення чи наданням політичної сили окремому політичному акту, або дії. Безпосередньо ж процедура легітимації політичних еліт (як і будь-якого феномену політики) не має чисто юридичних функцій, але є за наслідками соціально-правовим процесом, бо призводить до легітимності еліти як найменше за усталеними соціальними нормами, а як найбільше – правовими нормами діючого законодавства.

Процес легітимації дозволяє політичній еліті (як що вона ним не нехтує) затвердити політику та зазіхання на владу (для контреліти), пояснює і виправдовує певні політичні рішення, створює кодифікацію чи скасування окремих політичних структур; легітимація дає можливість еліті забезпечити громадську згоду в державі, соціумі, політичну участь членів суспільства без примусу, а інколи і покірність за найменших владних зусиль, до того ж спектр силових можливостей політичної еліти не зменшується, він лише діє як превентивні заходи, що стримують непокору.

Таким чином, сучасна процедура легітимації, до якої доцільно звертатися суб’єктам політичних еліт, являє собою звернення (апеляцію) до будь-якою ідеальної чи предметної галузі: абсолютних чи найвищих цінностей (істина, розумність, слушність тощо); загальних законів історії; емоцій та почуттів, настрою суспільства; дійсної чи вигаданої волі народу; інтересів націй (держави) до практичної (прагматичної) корисної політики в економічній, соціальній, екологічній, зовнішній та інших галузях.

Враховуючи, що еліта здійснює політичне панування як специфічний вид зв’язку (відношення) між головними соціальними верствами, відношення між керованими та керівниками, її членам при вчиненні політичних акцій потрібно мати на увазі, що легітимація (особливо в разі нехтування нею) сполучається з протилежним процесам делегітимації – втрати довір’я, кредиту громадського авторитету та навіть скасування надбаного політичного статусу. Так, безперечно, розчарування громадськості, що становить об’єкт політичного регулювання еліти, в ідеалах, концепціях політики, стратегічних програмах і засобах їх реалізації, у політичних лідерах – це суттєва проява легалізації, яка досить сильно загрожує політичній еліті – від часткової до повної втрати попередньої легітимності, особливо в поточному електоральному процесі. Отже, як інструмент влади легітимація є також інструментом її контролю та механізмом громадського впливу на адекватність і слушність політичних інститутів щодо характеру їх діяльності заради політичної гармонізації суспільства.

Складна соціальна структура політичної еліти не протирічить створенню всередині її тимчасових чи досить стійких груп “інтересів” – своєрідних хобі, які можуть на протязі певного часу впливати цілком на динаміку еліти, на особливості характеру її діяльності.

Відомо, що частина політологів, таких як П. Бурдьє, П.Бірнбаум, Л.Саністебан, досить жорстко пов’язують соціальний склад та динаміку формування еліти з соціально-політичним типом суспільства (чи поділеного на касти, чи на класи, чи на соціальні верстви), визнаючи, що саме від цього значною мірою залежить стабільність і відтворення існуючих соціально-економічних і політичних відносин. Всередині окремого класу (суспільства), але поза елітою, може знаходитися певна частина осіб, які прагнуть до включення в еліту, чи до формування нової – контр-еліти чи субеліти. Заради цього використовуються різноманітні засоби – від суперництва на виборах до насильницького захоплення влади, а також різні мотиви – від особисто егоїстичних до глобально громадських.

У динаміці політичних еліт саме цими чинниками стимулюються й активізуються дві типові тенденції: перша — автаркічна — еліта “зачинюється”, перешкоджаючи будь-якому входженню до її лав (т.зв. “ефект фортеці”); друга – еліта відкривається для залучення корисних прибічників, членів до своїх рядів. Це більш життєздатні еліти, вони мають змогу оновлюватись. Циркуляція у відкритих елітах досить динамічна, високою тут є також міра соціальної адаптації до зовнішніх змін; у закритих елітах – циркуляція повільна чи навіть загальмована, але тут зберігається внутрішня стабільність, спадкоємність політики та врівноваженість рішень, що приймаються. Для демократичних суспільств більш характерні “відкриті” політичні еліти, що надбали легітимності і через закон, і через легітимацію (визнання, підтримка) у свідомості широких мас, чим забезпечується досить стабільна соціальна згода. Крім того, в демократичних суспільствах політичні еліти опосередковано використовують бюрократичний апарат влади і легальність її, а у тоталітарних суспільствах – еліта зливається з апаратом влади (останні обставини, до речі, мають досить небезпечні наслідки, бо надбана легітимність еліти може бути витрачена разом із атрибутами легальної влади).

Динамічні соціальні зміни у суспільстві є, за думкою В.Парето, наслідком протиборства і “циркуляції” еліт. В своїй відомій праці “Підйом і падіння еліт” він писав, що “історія людства – це історія постійної зміни еліт; одні підносяться, а інші йдуть до занепаду”. Таким чином, суспільство знаходиться в стані динамічної і постійно поновлюваної рівноваги – “еквілібризму”, який є соціальним циклом руху від коливань до рівноваги та залежить від “циркуляції еліт”. Циркуляцію еліт В.Парето вважав соціальною закономірністю, яка виявляється у зміні одних елітарних груп іншими, в оновленні елітарних якостей та ознак, у зміні типів пануючої еліти тощо; а історія, за його думкою, стає “цвинтарем аристократії”. Головні типи еліти, які визначив В.Парето – це “леви”, для яких характерні консерватизм, жорсткі силові методи правління та утримання стабільної політичної системи, та “лиси”, майстри політичної демагогії, комбінацій та омани, прагматики та новатори, за часів правління яких суспільство і політична система нестабільні, динамічні, або свідомо оновлюються. Механізм соціальної рівноваги функціонує нормально, якщо забезпечено пропорційне поповнення еліти людьми як першої, так і другої орієнтації; припинення циркуляції приводить до деградації правлячої еліти. Якщо ж еліта прямує до занепаду, то контр-еліти – до активного відтворення елітарних якостей і елементів; таким чином, виникає процес “масової циркуляції еліти чи просто революції”.

Еліти мають загальну тенденцію до занепаду, а не-еліти здатні виробляти потенційно елітарні елементи. Це обумовлено тим, що належність до еліти (з точки зору її видатних ознак) не успадковується; адже відома така народна мудрість: “природа, нажаль, відпочиває на дітях геніїв”. Саме тому колішні еліти втрачають свою енергію та резерви утримання влади, отже все частіше відбувається зміна старих еліт новими, які часто є вихідцями з простої маси.

Рівень циркуляції еліт в суспільстві досить різний. Десь середній рівень динаміки є характерним для еліт світу мистецтва, інформаційної та політичної еліти (як вищої, середньої, так і адміністративно - бюрократичної). Остання оновлюється через ротацію під час виборів, через вихід у відставку, ріже смерть. Що ж до економічної та практично всіх типів традиційної та духовно - релігійної еліти, то їм практично не притаманні "здорові" механізми циркуляції, тільки фізичний ухід із життя є засобом вибуття з лав цих еліт.

Таким чином, всю соціальну динаміку В.Парето пояснював “циркуляцією еліт”, тобто системою “обміну” людьми між двома частинами соціуму – елітою та іншім населенням. Крім того, треба зазначити, що еліта влади, прагнучи закріпити свої позиції, здійснює обмін ресурсами, інформацією, кадрами та інтересами з іншими елітарними групами в суспільстві, чим робить їх своїми союзниками. Отже, циркуляція еліт тягне за собою циркуляцію ідей, це відбувається тоді, коли правлячий клас відкритий і визнає необхідність постійного оновлення.