§ 1. Генезис ідей громадянського суспільства
Сама ідея громадянського суспільства бере початок у Стародавній Греції та античному Римі, зокрема з творчості Платона, Цицерона та ін., коли склались уявлення про громадянство, громадянина і виникло поняття суспільства як спільності громадян. Однак тривалий час сам вираз “громадянське суспільство” ототожнювалось з державою, точніше – не відрізнялось. Для стародавніх греків усе суспільне життя було політичним, тобто полісним, яке визначало сукупність громадян і міське населення, і держави. Але було в них поняття “політія”, яке визначає одночасно і права суспільства, і форму правлення, і конституцію, і особливості державного управління. А суспільство – це сукупність громадян, які мешкають в політії – місті державі, що відрізняється від села. Громадянин у давньому Римі –особисто вільна людина (тобто не раб), підданий Римській імперії (не іноземець), мешканець Італійського півострова (а не провінції або колонії). Римлянин мав громадянські обов’язки: служив в армії, брав участь у народних зборах і політиці. Він мав права, навіть привілеї: його не можна було віддати на ганебну страту – розіп’яти на хресті.
Із зростанням продуктивності праці, диференціацією різних сфер суспільства, визволенням із-під всеохватної державної влади об(єднання людей в різні асоціації стають чисельнішими і різноманітнішими.
Спільний інтерес пов’язує це об'єднання, вони прагнуть свободи, автономії від держави і колективного життя. Проблема співвідносин суспільства і держав у зв’язку з цим стає однією з важливих в працях мислителів середини ХVII ст. Т.Гоббса, ДЖ.Локка. Ця проблема дістала розвиток в XVIII - XIX в., у працях Ж.Ж.Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є, Д.Віко, В. фон Гумбольдта, І.Канта, Г.Гегеля, К.Маркса.
Починаючи з XVII століття, мислителі не ототожнювали громадське суспільство з існуючою державою або реальними формами державного управління. Навпаки, вони відзначали, що в дійсності реальна держава найчастіше пригнічує громадянське суспільство, і вважали законним тільки той уряд, який запровадили, і підкорятися якому добровільно згодилися б усі громадяни. Дж.Локк, наприклад, вважав “абсолютну монархію, яка деяким уявлялася єдиною формою правління у світі, насправді, несумісною з громадянським суспільством і, отже, неможливою формою громадянського правління. (Локк Дж. Два трактата о управлении// Локк Дж. Собр. соч. в 3-х.т.-Т.3-М.,1988.-С.312). Таким чином, поняття “громадянське суспільство”, яке з’явилось в XVII ст., вже тоді включало в себе такі важливі елементи, як договір, облік та реалізація інтересів громадян.
Відомий представник німецького Просвітництва XVII ст.
В. фон Гумбольдт найчіткіше провів розподіл між державою і громадським суспільством, виділивши три головні відмінності між ними: по-перше, це система національних суспільних закладів, які формуються “із низу самими індивідами, і система державних інститутів; по-друге, “природне і загальне право” і позитивне право, що видається державою: по-третє, “людина” і “громадянин”. Він робить висновок про те, що “державний лад не є самоціль, а лише засіб для розвитку людини. (История политических и правовых учений XVII –XVIII вв.-М.,1988.-С.189). Державна діяльність, за Гумбольдтом, повинна підкорятися задоволенню інтересів і потреб людини.
Ідею підкорення держави інтересам суспільства, індивіда підтримував
І.Кант. Він вважав, що громадянське суспільство – це сукупність відносин між вільними громадянами, і вищою метою історії повинна стати така держава, в якій розвиватимуться усі первісні задатки людського роду. І .Кант сформував основні засади, на яких грунтується існування громадянського суспільства: свобода члена суспільства як людини; його рівність з другими людьми; самостійність члена суспільства як громадянина.
Істотний вклад в розробку теорії громадянського суспільства вніс німецький філософ Г.В.Гегель. В своїй праці “Філософія права” він доповідно висловив свої погляди на громадянське суспільство. Для нього громадянське суспільство – це передусім система потреб, що застосована на приватній власності і загальній формальній рівності людей.
Гегель вважав, що громадянське суспільство може виникнути лише на певному, досить високому етапі розвитку людства, і громадянське суспільство він протиставляв дикості, нерозвинутості, нецивілізованості. Під ним розуміється, звичайно, класичне буржуазне суспільство, створене, за його словами, лише в сучасності.
Головним елементом в громадянському суспільстві, вважав
Гегель, виступає людина – її роль, функції, становище. Окрема особа є для самої себе метою, і її діяльність спрямована передусім на задоволення власних потреб (природних і соціальних). Тут вона являла собою егоїстичного індивіда. Однак, в той же час, такий індивід може задовольнити свої потреби не інакше, як знаходячись у колективі, в певних відносинах з іншими людьми. “В громадянському суспільстві кожен для себе – мета, всі інші для нього ніщо. Але без співвідносин з іншими він не може досягнути всього обсягу своїх потреб”.(Гегель. Философия права.-М.,1990.-С.228). Громадянське суспільство, по Гегелю, це не проста сукупність окремих індивідів, а складне об(єднання різних соціальних груп, які сформувались в результаті розподілу суспільної праці, мають внутрішню структуру і “суспільний лад”, зумовлений, передусім, відносинами між багатими та бідними… Основними принципами, на яких функціонує громадянське суспільство, Гегель називає такі: а) приватну власність, б) особисту свободу, в) публічну проінформованість, г) вільно сформовану суспільну думку, д) справедливі і суворо дотримані закони. Пануючи в суспільстві приватновласницькі відносини здавались Гегелю непорушними, а нерівність людей природженою. Без приватної власності, за Гегелем, свобода особи неможлива.
Вагомий внесок у розвиток ідей про громадянське суспільство внесли К.Маркс та Ф. Енгельс. Маркс прийшов до чіткого усвідомлення того, що в вивченні держави необхідно спиратися на аналіз громадянського суспільства.
Не держава породжує суспільство, а, навпаки, родина і громадянське суспільство складають передумови держави. В своїх ранніх працях К.Маркс використав поняття “громадянського суспільства” для позначення ним структури родини, станів, класів, власності, розподілу, реального життя людей, підкреслюючи їх об’єктивний характер та економічні підстави. К.Маркс показав, що саме громадянське суспільство, складаючи першооснову людського співжиття і діяльності, є головним двигуном історичного прогресу. “Візьміть певний ступінь розвитку виробництва, обміну і споживання, - писав він, - і ви отримаєте певний суспільний лад, певну структуру родини, станів, класів, певне громадянське суспільство. Візьміть певне громадянське суспільство, і ви отримаєте певний політичний лад, який є лише офіційним виразом громадянського суспільства”(Маркс К., Енгельс Ф. Соч.-Т.3-С.64). Сфера діяльності громадянського суспільства, за Марксом,- не тільки економіка, але й культура, ідеологія і породжені ними суспільні рухи (Там же.-Т.8-С.145, 146, 148, 159, 161).
Відомий італійський політичний діяч і вчений
А.Грамши, аналізуючи механізм панування керуючого класу в першій половині ХХ століття, виділив три його складові частини, три “суспільства”: економічне (економічний фундамент панування буржуазії –її володіння засобами виробництва і розподілу), політичне і громадянське. Сукупність тих частин, які здійснюють функцію примусу і прямого панування (військового, поліцейського, правового) складають “політичне суспільство”. Однак такого суспільства, яке б відповідало системі “охорони суспільного порядку і дотримання законів”, не існує. Воно переплітається з тією частиною суспільства, яка іменується “громадянським суспільством”. Це сукупність усіх тих важілів і органів в державі, які дозволяють буржуазії здійснювати ідейне і моральне керівництво підлеглими класами. У зв’язку з цим А.Гремши писав: ”На Сході держава була всім, громадянське суспільство знаходилось у первісному, аморфному стані. На Захід між державою і суспільством були упорядковані відносини, і якщо держава починала хитатися, одразу ж виступала на поверхню міцна структура громадянського суспільства. Держава була лише передовою траншеєю, позаду була кріпка низка фортець і казематів”(Грамши А. Избранные произведения. - Т.3-М.,1957.- С.200).
Наведені погляди показують, що питання про громадянське суспільство було історично поставлено як питання про найрозумніше та найдоцільніше влаштування людського буття. Мова йшла про новий етап розвитку цивілізації, новий виток суспільного прогресу, який повинен був отримати відповідальне офіційне призначення та вираження. І мислителі виділили основні характерні риси цього етапу. По-перше, розвиток громадянського суспільства пов’язався з поданням жорстоких меж станово– феодального ладу з появою капіталістичних виробничих відносин. По-друге, громадянське суспільство виникає на певному етапі суспільного розвитку і пов’язано з історично минущими формами; воно є силою, яка постійно складає разом з державою діалектичну єдність. По-третє, в межах громадянського суспільства неминуче зростає значення особи в людині, яка перетворюється з підданого в громадянина.
Громадянське суспільство називається так не тому, що воно складається з громадян, а тому що створює певні умови для громадян.
Зміст поняття “громадянське суспільство”
На протязі більшої частини ХХ століття проблема громадянського суспільства не отримала належного розвитку не тільки в нашій країні, але й на Заході. Сам термін “громадянське суспільство” знову став актуальним в 70-80 рр. Головною причиною цього була різка активізація експансії держави в сфери приватного життя громадян не тільки в соціалістичних, але й і в несоціалістичних, розвинутих країнах. Суттєвим змістом цього процесу було переусвідомлювання понять громадянських прав. Громадянство наповнювалось соціальним змістом, перетворюючись в юридичне закріплене право громадянина на отримання певної послуги – безкоштовної освіти, медичної допомоги, пенсії і т.п.- від держави.
У 80-ті роки з’явилась нова трактовка поняття “громадянське суспільство”, пов’язане з іменами таких політичних діячів та вчених, як В.Гавел, Дж.Кин, А.Арато, У.Уєйр. Формуються свої визначення громадянського суспільства і вітчизняні вчені, такі як А.Мигранян, В.Ступишин, Ю.Васильчук, І Кравченко та інші. Таким чином, виникло багато різноманітних визначень поняття “громадянське суспільство”; в кожному визначенні особливий акцент падав на один з його аспектів. І все ж сутність всіх визначень можна звести так: громадянське суспільство – це сучасність недержавних суспільних відносин (економічних, духовно-моральних, родинно-побутових та ін.) та інститутів, що дають можливість людині реалізувати його громадянські права, яка виражає різноманітні потреби, інтереси та цінності членів суспільства.
“Позадержавні” суспільні відносини не означають повної ізоляції від держави протиставлення йому в будь-яких формах. Це такі відносини, які можуть існувати і мати розвиток в певній незалежності від владних структур.
Однак громадянське суспільство та держава з’єднані один з другим цілою низкою структурних зв’язків, оскільки держава, здійснюючи керувально - посередницькі функції в суспільному житті не може не торкатися громадянських цінностей та інститутів. Крім того, низка суспільних елементів та інститутів займає маргінальне положення, часткове переплітається з державними структурами, а частково – з громадянським суспільством. Наприклад, правляча політична партія, яка вийшла з надр громадянського суспільства, пов’язана в своїй діяльності з державним апаратом.
Таким чином не можна вважати, що громадянське суспільство протистоїть державі, являє йому антитезу; що громадянському суспільству властивий принцип абсолютної свободи анархії, а державі – позитивістський принцип “порядок і прогрес”. Справді, обидві ці частини реального суспільства доповнюють одна одну. Це дві сторони однієї медалі. Без держави немає громадянського суспільства, є хаос, дезорганізація, розпад, а без громадянського суспільства немає демократичної правової держави, а є тиранія, тюрма, насильство. Одне залежить від другого.
Громадянське суспільство і держава призвані не протистояти один одному, а гармонійно взаємодіяти на основі права. Виключаються такі поняття, як війна законів і влад, нетерпимість свавілля чиновників, використання силових прийомів в політичній боротьбі, юридичний нігілізм, втручання бюрократичних структур в приватне життя громадян.
Разом з цим, найбільш поширеною точкою зору на розуміння громадянського суспільства є його ототожнення з позадержавною, позаполітичною сферою соціуму, що володіє особливими ознаками і характеристиками (демократичністю, відкритістю, плюралізмом, свободою вибору, особистою автономією). Крім того, “позадержавність”, “позаполітичність” тут розуміється не в значенні повної, абсолютної ізольованості від держави, політики, а як відносну самостійність, автономність, своєрідну “страховку” від довільного втручання держави, волюнтаристського диктату. Позадержавні, позаполітичні відносини такі, які можуть розвиватись в певній залежності від владних структур.
Громадянське суспільство має свою
внутрішню структуру. Для нього характерні не вертикальні, як в державі, ієрархічні зв’язки, а горизонтальні – між організаціями, асоціаціями, спілками та окремими громадянами. Ці зв’язки дуже різноманітні, їх умовно можна поділити на три прошарки.
Перший – це економічні зв’язки та відносини, які складають основу життєдіяльності суспільства. Вони базуються на економічному плюралізмі, різноманітності форм власності при дотриманні інтересів як особи, так і суспільства в цілому. Кожен член громадянського суспільства володіє цілком конкретною власністю або має право на користування і порядкування власністю, виробленим їм суспільним продуктом за власним розсудом.
Другий прошарок – це соціокультурні відносини, в яких реалізуються потреби в продовженні роду, в здоров’ї, вихованні дітей, духовному удосконаленні і вірі, інформації і т.д. Ці потреби охоплюють релігійні, родинні, етнічні так інші сталі зв’язки. Дані потреби задовольняються через такі інститути, як родина, церква, виховні та наукові заклади, творчі спілки, спортивні товариства та ін.
Громадянське суспільство життєздатне, якщо його члени мають високий рівень соціального, інтелектуального, психологічного розвитку, внутрішньої свободи і здатні до самостійних дій при включенні в той чи інший інститут суспільного життя.
Третій прошарок складають відносини, пов’язані з потребами в політичній участі, з індивідуальним вибором на основі політичних переваг і ціннісних орієнтацій. Цей прошарок відносин припускає сформованість у індивіда конкретних політичних позицій. Політичні інтереси та переваги здійснюються за допомогою груп за інтересами, політичних партій, рухів і т.д. Саме цей прошарок громадянського суспільства включає в себе найбільш соціально активні інститути, тісно пов’язані з державно–політичною системою суспільства (передусім, політичні партії).
В структуру громадянського суспільства включаються такі елементи:
• едержавні соціально-економічні відносини та інститути (власність, праця, підприємство);
• незалежні від держави виробники (приватні фірми, банки, корпорації);
• політичні партії і рухи;
• суспільні об’єднання та організації (асоціації, спілки, товариства і т.п.);
• сфера виконання і недержавної освіти;
• родина;
• церква;
і т.інше.
В структуру громадянського суспільства не входить держава, однак інтереси розумних співвідносин прав і свобод громадян, життєдіяльності та стабільності суспільства як системи потребує збереження оптимальної рівноваги між державою і громадянським суспільством. Об’єктивно діяльність інститутів та організацій громадянського суспільства, пов’язаних з особистим вибором, тими чи іншими перевагами, ціннісними орієнтаціями, націлена на зміну в розподілі влади і тому має політичний характер. Це стосується не тільки політичних партій, але й до тих груп по інтересам (профспілки, підприємництво, фермерські організації) та об’єднань, руху осіб з різних соціальних груп для досягнення спільної мети, які прагнуть рішення більшої частини своїх задач без державної влади, на суспільному рівні.
Як тільки споживчі організації або інші суспільні організації намагаються впливати на державні структури вирішення своїх специфічних задач для прийняття певних законодавчих рішень, вони, не змінюючи свого первісного призначення, починають грати політичну роль. Таким чином, в ролі неполітичної організації, вона є складовою частиною політичної системи суспільства.
Які ж основні ознаки громадянського суспільства? В сучасній літературі з політології існує досить широкий кількісний розкид у визначенні ознак – від 2-х (Див.: Общая и прикладная политология. М.,1997) до 10 (Див.: Политология для юристов. Курс лекций. Под ред. Матузова Н.И. и Малько А.В. – М.:Юрист, 1999). Найістотнішими з них є такі:
Економічна свобода, що застосована на праві кожного громадянина мати власність та отримувати справедливу нагоду за чесну працю. Вільний власник повинен бути вільним від диктату, від втручання в його виробничі справи державних органів політичної влади. Разом з цим, досвід ХХ століття показав, що надмірне звільнення власників засобів виробництва від впливу політичних структур може посилювати анархію та свавілля в економіці, що приведе до кризи.
Однак непомірне втручання політики в економіку може привести до глибших криз.
Розвинутість і розгалуженість демократії. Причому, термін “демократія” тут трактується як основний спосіб організації, підпорядкування та регулювання відносин між елементами соціальної структури суспільства, головним чином, з приводу їх економічних та соціальних інтересів. Демократія будь-якого рівня припускає наявність “керуючих” і “керованих”. Ступінь зрілості громадянського суспільства залежить від співвідносин цих елементів демократії. Оптимальний варіант для громадянського суспільства – рівність сторін. В ідеалі ж – домінування (неабсолютне) “керованих” над “управляючими» професіоналами.
• Найповніше забезпечення прав і свобод людини і громадянина, безумовне визнання та захист природних прав.
• Рівністю всіх перед законом і правосуддям, гарантований захист прав і свобод на підставі закону, що мають юридичну силу в усьому світовому світі.
• Гарантована законом можливість громадян об’єднуватися в незалежні від держави та партії суспільні об’єднання по інтересам та професійним ознакам.
• Свобода громадян в утворенні партій та громадських рухів.
• Свобода слова, преси, поглядів, незалежність від держави засобів масової інформації та їх діяльність за межами державної цензури.
• Існування механізмів, що стабілізує відносини між державою і громадським суспільством, та забезпечення функціонування останнього державними структурами. Цей механізм, формальний або неформальний, вимагає законодавчі акти, демократичні вибори народних представників в різні органи влади, інститути самокерування і т.п.
Для юристів важливо знати і розуміти ще й такі загальновизнані засади громадянського суспільства, які були освячені світовим політично -юридичним досвідом: презумпція невинності та формула ”незаборонене законом дозволене”.
Відповідно першому припускається, що кожна людини чесна, порядна і ні в чому не вина, доки в установленому порядку не буде доведено інше, причому тягар доказу лежить на тих, хто звинувачує, а не на тому, кого звинувачують. Другий принцип означає, що вільна людина в вільній країні має право розпочинати любі дії, які не заперечуються законом та мораллю. Регулююча роль держави зводиться до необхідного мінімуму: охорони правопорядку, боротьби зі злочинністю, створенню нормативних умов для різноманітної діяльності громадян. Його задача – “не заважати” нормальному рухові суспільного життя.
Таким чином, головного діючого особою громадського суспільства є людина як особа, як індивід, що має певну зумовлену систему потреб, інтересів, цінностей. Наявність можливостей реалізацій цієї системи і робить людину головним учасником суспільного розвитку, членом громадянського суспільства.
Громадське суспільство – це своєрідні суспільний простір в якому люди пов’язані, та взаємодіють між собою як незалежні один від одного, так і від держави індивідів. Це система забезпечена соціокультурної і духовної сфер, їх відтворення і передачі з покоління в покоління, система незалежних від держав суспільних інститутів і відносин, що призвані забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, реалізації приватних інтересів і потреб як особистих, так і колективних.