Політологія: підручник

§ 2. Типологія політичних процесів

Сучасною політологією вже розроблено декілька типологій політичних процесів, які виходять з різних критеріальних засад. Впорядкуванню різних видів політичних процесів має передувати розуміння проблеми політичного розвитку. Вона тісно пов’язана з аналізом політичного процесу в глобальному аспекті, адже саме поняття “політичний розвиток” було введено в науковий обіг у другій половині ХХ ст. для відображення динаміки політичного життя. Політичний розвиток суттєво відмінний від економічного, соціального, культурного процесів і має свої параметри: 1) він не є необоротнім, можлива й політична реверсія; 2) має свої власні показники щодо певної історичної доби; 3) не дивлячись на загальні критерії, політичний розвиток не буває одноманітним у різних суспільно-політичних системах. В основі політичного розвитку традиційних суспільств лежали звичка, інерція, традиція, місницькі уявлення та диктат групи; в підгрунті сучасного політичного розвитку лежать інновації, публічність і світкість політики, індивідуальний вибір і орієнтації, політична активність.

Політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно і ефективно адаптуватися до нових соціальних цілей та утворювати нові інститути, які забезпечують канали для діалогу між урядом та населенням. Критеріями політичного розвитку західна політологія називає:

•  структурну диференціацію інститутів політичної системи;

•  здатність політичної системи до інновацій, мобілізації ресурсів влади, до самозбереження;

•  тенденцію до рівноправності ( в політичній участі, в опануванні владних посад, перед законом).

Якщо вважати політичний розвиток спрямованим та, інколи, керованим змінами у політичній системі, які визначаються потребами соціально-економічного і культурного середовища, то за мірою інтенсивності та ступенем радикалізму цих змін можна виокремити процеси – політичної модернізації, політичної трансформації та політичної модифікації.

1. Модернізацією називають процес наближення різних фрагментів чи цілих політичних і соціальних систем до рівня їх найбільш високого розвитку. Об’єктивною засадою потреб у модернізації виступає реальна цілісність людства, взаємозалежність різноманітних його частин: розрив чи зростання протиріч у відносинах між відсталими і провідними фрагментами соціально-політичного життя ( і в якості країн, і регіонів, і окремих галузей), що обертається кризою чи глобальними конфліктом, аж до політико-культурного відторгнення. Суб’єктивні чинники модернізації часто виходили з дуже різних і суперечливих мотивів: завоювання, окультурення, захисту, звільнення тощо. В залежності від історичної епохи, типу культури та ідеології “лозунги” і методи модернізації теж змінюються: підкорення варварів, місіонерська “християнізація язичників”; “ ісламізація невірних”; колонізація або деколонізація; експорт “світової революції”, т. і.

Головна соціальна мета модернізації – гармонізація суспільних відносин, подолання розриву та жорстких протиріч між різними секторами суспільного життя. Політична модернізація є складовою частиною більш широкого процесу соціальної модернізації. Вона предметно конкретизує всі напрямки модернізації в політичному аспекті. Наприклад, індустріалізація та втілення нових технологій модернізує політику працевлаштування, розподілу та всю економічну політику в цілому; інформатизація суспільства пов’язана з опануванням неоліберальних цінностей, прав і свобод людини, зі зміною ролі засобів масової інформації в політиці та реалізації влади; радикально змінюється сутність і пріоритети соціальної політики ( в освіті, культурі, охороні здоров’я, материнства і дитинства); тощо.

Політичною модернізацією після ІІ світової війни були охоплені ті країни, що, розвиваючись, переходили від архаїчних політичних структур (притаманним колоніям) до сучасних форм і інститутів, опановували нові технології політичної влади, отже, звільнялись від так званих рудиментарних зразків політичного буття.

Найбільш помітними тенденціями політичної модернізації були і є:

а) “раціоналізація політичної влади” шляхом заміни традиційних, династичних, релігійних, етнічних, політичних інститутів єдиною світською політичною владою;

б) диференціація (виокремлення) нових політичних функцій і відповідна до цього спеціалізація політичних структур (наприклад, інститут розподілу влади, політичного плюралізму, політичного представництва і т.ін.);

в) поширення форм і засобів політичної участі різноманітних груп традиційних суспільств;

г) суттєве вдосконалення чинного законодавства (можливо, реформи правових систем) та збагачення числа політичних норм і традицій, відповідно до вимог нової політичної системи (режиму).

2. Політична трансформація по суті означає перехід від одного типу сучасної політичної системи до іншого, як правило, від автократії (тоталітаризму, авторитаризму) до демократії. Її мета – приведення політичної системи в сучасний стан, що відповідає стандартам і всім ознакам соціального прогресу.

У ХХ ст. політична трансформація торкнулася багатьох високо розвинутих країн – Германії, Іспанії, Італії, держав Східної та Центральної Європи, колишнього СРСР, зокрема – України і Росії. Цей процес є найбільш радикальним, навіть революційним за своєю природою, адже в його серцевині міститься кардинальна зміна політичного режиму, з усіма атрибутами і ознаками влади. Політична трансформація можлива лише за умов, що ресурси минулої влади та її легітимність вичерпано.

Сам процес переходу від тоталітаризму до демократії в сучасній політології назвали “демократичним транзитом”, адже він грунтується на відомому законі політики: “прямого шляху від тоталітаризму до демократії немає; обов’язковими є авторитарний етап”. Під час проходження останнього “транзитні суспільства” мають вирішити багато перехідних проблем, які й складають зміст політичної трансформації:

•  панування однієї ідеології та гіперідеологізація змінюється деідеологізацією, утворюється поліідеологічне суспільство;

•  однопартійність змінюється багатопартійністю, формується політична опозиція;

•  руйнується колишня корумпованість держави з правлячою партією, йде “департизація” державних установ і соціальних інститутів; складається дійсна ситуація горизонтального розподілу влад на виконавчу, законодавчу і судову, а по вертикалі – на центральну, регіональну і місцеву;

•  етатизована економіка роздержавлюється, демонополізується; йде розбудова ринкової інфраструктури, перш за все, на основі інституту приватної власності;

•  монополію на інформацію та цензуру замінює “свобода слова” і “свободна преса”, що діє як “четверта влада”;

•  тоталітарні засоби і методи володарювання наступаються демократичним механізмом і технологіями реалізації політичної влади;

•  руйнуються цінності та стереотипи тоталітарної політичної культури і свідомості, водночас поступово формуються нові прогресивні пріоритети та зразки політичної поведінки і політичних переконань; тощо.

Слід враховувати, що процес трансформаційних переходів часто не вільні від загрози реставрації авторитарних режимів, що може відбутися як на грунті націоналістичного, так і релігійного екстремізму.

Своєрідні особливості мав процес переходу (трансформації) від диктатури Франко до демократії в Іспанії в другій половині 70-х – початку 80-х років. Тоді важливу роль стабілізуючого гаранта легітимності переходу влади і відносно “повільної трансформації” на основі громадського консенсусу виконав інститут монархії.

Посттоталітарні структури держав Центральної, Східної та Південної Європи, республік колишнього СРСР також руйнувались в ході трансформації різними шляхами: парламентським (Польща, Німеччина, Угорщина); масовими радикальними виступами та акціями, що отримали назву “оксамитових революцій” (Чехія, Словакія, Болгарія); збройного повстання (Румунія, Албанія); громадянської війни (Югославія, пізніше Сербія, Хорватія, Словенія). Україні випало на долю сполучення парламентських засобів трансформації з окремими елементами “оксамитової революції”; в Росії ж йде трансформація, що поєднує парламентські методи, сильну авторитарну виконавчу владу і палаючі вогнища локальних збройних конфліктів у деяких регіонах федерації.

3. Політична модифікація – це процес, що є характерним для досить розвинутих і цілком прогресивних політичних систем і полягає в закономірній зміні акцентів у розташуванні політичних сил (партій), які конкурують на політичній арені. Під час модифікації через оновлення йде укріплення ресурсів демократичної влади, парламентаризму, партійно-ідеологічного плюралізму, прав і свобод людини; завдяки коливанню центра влади між легітимними носіями, зберігається демократична наступність та стабільність всієї політичної системи. Наприклад, коли посилюються етатистські тенденції в функціях держави, водночас їх врівноважує посилення активності громадських рухів і груп ( “зелених”, альтернативних, профспілок, асоціацій тощо); так, неоконсервативні моделі політики “тетчерізму” і “рейганоміки” спричинили помітне соціально-політичне збудження тих соціально-професійних груп США і Великої Британії, інтереси яких були ущемлені. Політична модифікація, як і модернізація, здебільше здійснюється шляхом реформ, принципових політичних рішень і вдосконалення законодавства.

У західній політології розповсюдження отримала типологія політичних процесів, яку запропонував американський політолог Л.Пай, порівнюючи політичний розвиток західних і незахідних країн згідно критерію “культурного коду”, що визначає поведінку і політичні орієнтації населення. Виявлені відмінності, як вважає вчений, обумовлені цивілізаційними особливостями західного і "незахідного” світу. Отже, Л.Пай здійснив на прикладі так званої “ідеальної моделі” характеристику “незахідного” (фактично, афро-азіатського) політичного процесу. Її можливо і доцільно порівняти з відповідними характеристиками моделі західного (“вестернізованого”) політичного процесу, що ми і робимо у таблиці:

Однак, слід враховувати, що в західному світі є держави, народи, яких складаються з різних етнічних, релігійних і культурних спільнот, політична культура таких країн гетерогенна з великою кількістю субкультур (наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург, Австрія). У них політичний процес має специфіку в порівнянні з політико-культурними однорідними суспільствами; отже, тут протиставлення політичних процесів по схемі “Захід- не - Захід” втрачає сенс.

Для розв’язання цієї дилеми політологія пропонує ще одну типологізацію процесів ( згідно з критерієм різновидів політичної культури):

1.Якщо в основі політичної взаємодії полягає демократична, неетатиська політична культура, в суспільстві розвивається горизонтально організований політичний процес. Він побудований на визнанні формальної рівності та відносній автономії суб’єктів політики, що конкурують чи співробітничають один з одним згідно правилам політичної гри. В неетатиській системі цінностей домінує ідея свободи, права і консенсусу.

2. Якщо політичні відносини грунтуються на етатиській (елітиській, технократичній) політичній культурі, то складається вертикально організований політичний процес. За його умов, державній владі, пануючій системі цінностей та політичній науці протистоять стихійні вияви політичних інтересів і потреб ірраціональних мас. Отже, сенс взаємодії держави і громадян полягає у визначенні норм поведінки правителів і тих, ким правлять, тобто піддані визнають авторитет влади, якщо правителі гарантують їм певну міру суспільної свободи.

У посттоталітарних суспільствах держав СНД, Східної і Центральної Європи через особливі специфічні умови сформувалися дещо своєрідні типи політичного процесу. До цих особливих умов слід віднести: перехідний (транзитний) стан суспільства; наявність великої кількості субкультур і контркультур; слабку спеціалізацію політичних функцій і ролей; величезну соціально-економічну диференціацію населення; тощо. Виходячи з цього, виокремлюють політичні процеси:

•  технократичного типу, в якому головне місце віддано опануванню політичних технологій, процедур, методам прийняття політичних рішень, засобам легітимації влади. Учасники політичного процесу строго дотримуються нормативних приписів у своїх функціях та політичних ролях; політична культура більш гомогенна (однорідна), політична система стабілізується, а зміни йдуть еволюційно;

•  ідеократичного типу, що є характерним більше для традиційних суспільств, де відсутня автономна політична особа, слабка диференціація політичних ролей і функцій, тобто це суспільства на початку політичної модернізації. Інтегрувати такі суспільства можливо на основі так званої загально-національної поєднальної ідеї -– наприклад, соборності, месіанства, релігії, філософсько-етичної системи, вибір і акцентуація якої залежить від специфіки культурно-історичного досвіду народу, країни;

•  харізматичного типу, тобто політичний процес, що первинно був характерним для східної культурно-політичної традиції, але тепер він часто відновлюється в посттоталітарних суспільствах (Китай 80-90-х рр., Росія, Грузія, Азербайджан).

В особі харізматичного лідера народ шукає свої політичні ідеали, сподівання; під нього підганяють політико-правові норми, нові традиції, він уособлює політичні цілі, визначає завдання і методи політичної влади. За умов низької політичної культури населення харізматичний лідер може швидко перетворитись на вождя чи диктатора, що деформує весь політичний процес. Отже, його необхідно контролювати і стримувати демократичними засобами.