Політологія: підручник

§ 3. Структурна композиція та форми протікання політичного процесу

Як ми вже з’ясували, політичний процес побудований з нескінченої суми політично значущих подій і дій всіх його учасників. Предметно-змістовні аспекти (складові) політичного процесу розкриваються через виявлення його співвідношення до інших соціальних явищ.

Головним тут вдається з’ясувати, які саме соціально-політичні рухи та феномени мають в ньому місце та в яких конкретних формах вони здійснюються: політичний розвиток (модифікація, модернізація, трансформація); революція чи реформа; повстання, бунт, путч, заколот, переворот; політичний конфлікт і криза; політична кампанія; політичне рішення; пряма дія в політиці тощо. Досить важливо враховувати в межах яких ситуацій та станів здійснюється політичний процес (співробітництво, конкуренція, боротьба, компроміс, ризик, війна).

Деякі дослідники виділяють в структурі політичного процесу т.зв. часткові (складові) політичні процеси або групи відносно самостійних політичних дій: 1) виявлення різними соціальними суб’єктами своїх потреб, інтересів, цінностей і прагнень у політиці; 2) артикуляція інтересів, тобто репрезентація своїх інтересів політичними групами тим інститутам, що приймають політико-управлінські рішення; 3) прийняття рішення і формулювання політичної волі; 4) реалізація політичної волі завдяки управлінській діяльності.

Зміст політичного життя суспільства в період, коли відбувається перетворення старої політичної системи у нову, західними політологами визначається як повний перегляд конституції. Сама ж конституція держави виступає як легальний і демократичний засіб легітимації політичної влади та всіх її інститутів Вкорінення нового політичного ладу прямо залежить від того, чи відповідають нововведені інститути потребам суспільства. І навпаки, труднощі з утвердженням нових політичних інститутів свідчать інколи про їх штучність, надуманість, невідповідність вимогам часу і потребам суспільства.

Одним із первинних, структуротворчих елементів політичного процесу вважають політичне рішення. За суттю, це процес (технологія) визначення завдань політичної дії, який здійснюється в колективній або індивідуальній формі, та стосується тих чи інших засобів реалізації влади. В сучасній державі та суспільстві не можуть існувати цілком нейтральні політико-управлінські рішення, а також процедури їх прийняття, форми висловлення і канали реалізації. Вказані в рішенні мета і засоби, шляхи і методи вирішення конкретного політичного завдання природно несуть у собі т.зв. “вказівку інтересів” найвпливовіших у політичному світі суспільних груп.

Структурна композиція будь-якого політичного процесу передбачає наявність дійсних центрів прийняття політико-управлінських рішень та, особливо, тих чи інших за характером взаємовідносин їх (центрів) з тими суб’єктами і об’єктами політики, яким саме адресовані ці рішення. Ефективність політичних рішень як технології політичного керівництва залежить від того, наскільки вони здатні сприяти функціям і політичної координації (узгодження позицій і сил різнорідної маси людей); кореляції (внесення змін у політичну тактику); політичного програмування (вибір оптимальних моделей, цілей і засобів політичного руху).

Політична діяльність є важливішою складовою частиною політичного процесу; це характеристика не тільки внутрішніх механізмів політичної участі – мотивів, реакцій, спрямованості дій та форм їх виявлення, але це всього динамічного аспекту політики. Політична діяльність – це “солідарна діяльність в ім’я загальної мети” (І. Ільїн). Феномен політики постає перед нами як динамічний процес, в ході якого відбувається постійна зміна характеристик соціально-політичної реальності. В науковій літературі діяльність представляється рушійною силою суспільного прогресу, важливішою умовою самого існування соціуму.

Політичну діяльність, відповідно, можна визначити як систематичне свідоме втручання окремих індивідів чи груп людей в систему соціально-політичних зв’язків і відносин із метою пристосування її до своїх інтересів, цінностей та ідеалів. Польський політолог А.Боднар пише:” Політична діяльність – це індивідуальна чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних суб’єктів, яка прямо чи скісно виходить з інтересів великих суспільних груп та цінностей, що вони сповідають”.

Політична діяльність постає як безперервний ряд конкретних політичних дій. Можливо тому, іспанський політолог Л.С.Санистебан у книжці “Основи політичної науки” визначає: “Політична дія є свідомим і добровільним втручанням окремої людини або групи у відносини влади і підкорення даної системи”. Найважливішими рисами політичної діяльності є:

•  зосередження зусиль політичних суб’єктів на спільних проблемах, потребах існування соціальної спільноти;

•  держава і політичні інститути розглядаються в якості головних інструментів вирішення цих проблем;

•  політична влада використовується як головний засіб досягнення визначених цілей.

Специфіка політичної діяльності полягає і в досить детальній регламентації її в законі. Правові норми встановлюються державою і у зрівнянні з політичними та іншими нормами мають наступні переваги щодо політики:

а) закони накладають на людину і державу взаємні обов’язки, тобто певною мірою обмежують свавілля одне одного;

б) норми – закони мають відкритий, гласний характер і звертаються до кожного члена суспільства;

в) вони відносно стабільні та найменше залежать від сваволі носіїв влади;

г) характеризуються досить чіткою фіксацією прав і обов’язків їх виконавців, привносять в їх діяльність необхідну визначеність.

Політична діяльність неоднорідна, за ступенем інтенсивності в ній можна виділити декілька станів.

Політичне відчуження, коли людина перш за все зосереджується на вирішенні особистих проблем, протиставляючи їх суспільно-політичному життю. Політика ж оцінюється в такому випадку як галузь, що не торкається реальних проблем та інтересів людин.

Політична пасивність виявляється в тому, що суб’єкт не прагне діяти як самостійна політична сила (“політична фігура”), а знаходиться під впливом більш значної соціально-політичної групи, організації. Ця позиція є політичним конформізмом (відсутність власних політичних інтересів і прагнень).

Політична активність найбільш природно відображає свідому діяльність в політиці, її показниками є прагнення і можливості реалізувати політичні потреби в ході опанування влади. Політична активність фактично відтворюється в численних формах політичної участі, про яку буде мова в подальших розділах.

Таким чином, можна стверджувати, що за структурною композицією політичний процес є надзвичайно багатоманітним і складним утворенням; його складові елементи та особливості пов’язані між собою різними соціально-політичними зв’язками, мають неповторну специфіку і вирізнюються динамічними аспектами.

Більш детальна характеристика і оцінка змісту політичних процесів пов’язана з аналізом різних форм їх протікання. Виходячи з особливостей характеру цих форм, політичні процеси досить умовно поділяють на такі, що базуються на соціальному конфлікті через непримиренність інтересів суб’єктів політичного життя, і на ті, що спираються на соціальний консенсус.

Вивчаючи питання про конфлікти в політиці, ми виходимо з того, що конфлікт є постійним елементом та супутником суспільного розвитку. Політичний конфлікт – одна з яскравих феноменальних форм протікання політичного процесу. Політика і конфлікт завжди поруч; вказуючи на конфліктні ситуації та сприяючи їх вирішенню, політика доводить свою суспільну доцільність та функціональну здатність (або нездатність).

Сучасна наукова школа конфліктології виходить з того, що конфлікт є природнім і необхідним чинником суспільного розвитку; будь-яке суспільство демонструє ознаки незгоди, потенційного зіткнення та насильства.

Згідно суті конфліктної моделі Р. Дарендорфа, політична система є відкритим простором зіткнень соціально-політичних суб’єктів; конфлікт підштовхує суспільство до утворення механізмів та інститутів його попередження. В такому разі політичний процес слід розуміти, з одного боку, як процес боротьби між соціальними групами (елітами) за владу, її статуси, повноваження і ресурси, з іншого боку, як процес формування політичних механізмів упередження і розв’язання конфліктних ситуацій.

Політичний конфлікт – це протиборство політичних суб’єктів, яке обумовлено несумісною протилежністю їх інтересів, потреб, ідеологічних цінностей та поглядів у прагненні до влади та їх можливостей. Його зміст відображає боротьбу “еліти влади” і “контр-елиті”, чи владних структур і незадоволеного населення за первинність впливу в системі політичних відносин, за можливість прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і визнання їх громадсько необхідними, одним словом, за все те, що складає прерогативи і ресурси влади та політичного панування.

Феноменологія конфлікту виділяє три головних типи політичних конфліктів:

•  конфлікти інтересів, які переважно мають місце в економічно розвинутих та усталених державах. Політичною нормою тут став “політичний торг” навколо економічних пріоритетів (податки, обсяг соціального забезпечення, держзамовлення, підряди тощо); цей тип конфліктів найкраще піддається врегулюванню, адже тут завжди можливо знайти компромісне рішення;

•  конфлікти цінностей є більш характерним для країн, що розвиваються, з нестійким державним ладом, чи для суспільств у перехідному стані (наприклад, “демократичного транзиту”), в яких загострюються ідеологічні протиріччя. Такі конфлікти потребують значно більше зусиль для врегулювання, компроміси в них майже неприпустимі, отже вони скоріше закінчуються “самозагасанням” чи очевидною поразкою однієї з сторін;

•  конфлікти ідентифікації зустрічаються в політичній сфері тих суспільств, де має місце ототожнення суб’єктом себе з певною групою (етнічною, мовною, релігійною, культурною), а не зі суспільством у цілому. Цей конфлікт виникає за умов різкої (можливо, антагоністичної) протилежності рас, культур, релігій та етносів. Його подолання – це питання відповідного рівня історичної зрілості цивілізації, політичної культури влади і народу.

Зрозуміло, що конфлікти несуть в собі серйозну загрозу стабільності суспільства, однак вони виконують і позитивні функції. Так, конфлікт запобігає застою і закостенінню соціально-політичної системи; постійне розв’язання конфліктів сприяє оновленню і прогресивним змінам у системі, інтегруючи і мобілізуючи населення (внутрішню зімкненість групи), політичний конфлікт посилює соціальні ресурси влади; політичний конфлікт часто приводить до появи “нової лояльності” у відносинах. Але, водночас, політична влада може не зовсім сумлінно використовувати “образ ворогу”, щоб через механізми конфлікту спрямувати агресивність мас проти зовнішнього ворогу чи свого супротивника. Отже, справа не в тому, щоб конструювати безконфліктне суспільство, а в тому, щоб навчитися їх врегульовувати за правилами сучасної конфліктології та політичної науки.

В країнах розвинутої демократії більшість конфліктів розв’язує не держава, а інші відповідальні соціально-політичні інститути. Держава (уряд та інші органи) втручається лише в випадках, коли:

а) конфлікти загрожують серйозно торкнутися інтересів людей, які не мають до них відношення;

б) учасники конфліктів застосовують насильство і тому подібні акти, що заборонені законом;

в) є загроза перетворення конфлікту на чинник масових безладь, затягненого насилля одних ленів суспільства над іншими.

У залежності від рівня учасників політичний конфлікт може бути -міждержавним (де суб’єкти – держави та їх коаліції), державним (суб’єкти – гілки влади, політичні партії та рухи), регіональним (суб’єкти – регіональні еліти, політичні групи, лідери), місцевим.

Крім того, політичні конфлікти поділяють на позиційні (горизонтальні) та опозиційні (вертикальні). Суб’єктами позиційних конфліктів виступають політичні інститути, організації, що здійснюють владу і керівні функції у даній політичній системі, але посідають при цьому різні позиції. Отже, предмет цих конфліктів пов’язаний із критикою окремих позицій (ліній) влади, із спробою змінити деякі елементи системи. Їх конструктивне вирішення веде до часткових змін у владі та політичній системі.

Суб’єктами опозиційних конфліктів виступають, з одного боку, владна еліта, партії, державні установи та лідери, що висловлюють її інтереси, з іншого боку, політичні сили (організації), що відбивають інтереси підвладних мас населення. Предметом такого конфлікту стає вся існуюча система державної влади, політичний режим у цілому. Загострення таких конфліктів веде до системної політичної кризи, наслідком якої може стати зміна всієї політичної системи. Не випадково тому, що опозиційні конфлікти вважають радикальними за характером і результатами формами політичного процесу. Вони можуть відбуватися у таких яскравих політичних акціях (діях) як революція, повстання, заколот, громадянська війна тощо.

Суспільства і країни, що переживають перехідний стан, природно мають велику множину причин щодо зростання політичної конфліктності. Це пов’язано, по-перше, із співвідношенням інтересів головних соціальних груп і характером політичної культури (чи її кризою), а по-друге, з рівням інституціоналізації політичних відносин і якостями політичних керівників. За умов же наявності кризи політичної участі та ігнорування вимог мас у підготовці рішень влади складається найвірогідніша ситуація щодо відтворення радикальних форм політичного процесу.

Війна – одна з найжорстокіших та тяжких за наслідками форм політичного процесу. Якщо зіткнення протилежних сторін (держав, народів тощо) конфлікту переходить в батальну стадію зі застосуванням збройних засобів, то конфлікт переростає в свою крайню форму – війну. В політології війну визначають як організовану збройну боротьбу між класами, націями, народами чи державами.
Ще з глибокої давнини почав формуватися погляд на війну як на соціальне зло; водночас, стихійні діалектики (зокрема Геракліт) розглядали війну як природне явище у суспільному розвитку. Соціальну-політичну сутність війни розкрив німецький військовий теоретик Карл фон Клаузевіц, який наголосив, що “війна є нічим іншим, як продовженням державної політики іншими засобами”.

Глибинними джерелами війн всіх типів і масштабів є, по-перше, різка соціально-класова диференціація суспільств; по-друге, кардинальна несумісність протилежних інтересів соціальних верств; по-третє, суперечливі геополітичні стратегії держав.

Політичні цілі, завдання, характер можливої війни закріплюються державою (її правлячою елітою) у відповідному політичному акті, що зветься військовою доктриною. Це – затвердження в країні на даний час системи поглядів і настанов щодо суті, цілей, характеру можливої в майбутньому війни, рівня готовності до неї ресурсів держави і збройних сил, засобів і форм її ведення. За змістом і характером політики виокремлюють так звані “наступальні” та “оборонні” військові доктрини (можливі також змішані типи).

Самі війни за різними критеріями (особливостями) поділяють: на внутрішні (громадянські) та зовнішні (міждержавні); згідно політичному змісту – на справедливі (національно-визвольні, оборонні, вітчизняні) та несправедливі ( загарбницькі), прогресивні та реакційні; за масштабом – на локальні, регіональні та світові; за кількістю сторін, що воюють – на двосторонні та багатосторонні.

Теорію політичного процесу головним чином хвилюють політичні наслідки війн. З одного боку, на початку війни спостерігається консолідація народу навколо війська і державних органів, в цілому укріплюються позиції владної еліти, зокрема її легітимність ( в разі перемоги ). З іншого боку, для політичної еліти, що потерпає поразку, починаються складності: народ не вибачає їй втрат, жертв і руйнувань війни; влада, яка програла війну, вимушена піти з політичної арени. Отже, після поразки у війні перед нацією (народом) відкривається нова доба історії – конституювання нової політичної системи.

Революція – це корінне, глибинне перетворення природи і механізмів влади у суспільстві, радикальна зміна всієї політичної системи, яка розкриває можливості значних соціально-економічних зрушень. Революційні перетворення здійснюються на засадах нового проекту суспільного розвитку, що спрямований на створення нових політичних інститутів і цінностей.
В поясненні природи революцій й досі (навіть серед західних політологів) найбільш розповсюдженим залишається підхід К.Маркса, який вважав революції “локомотивами історії”, адже вони трактувалися їм як результат антагоністичного конфлікту між продуктивними силами та виробничими відносинами. Подібні протиріччя, вважає марксизм, стимулюють народження нового суспільного ладу, тобто перехід від нижчої до більш високої суспільно-політичної формації. Рішучість та повнота змін, які відбуваються в ході революції, дозволяють розглядати їх як ефективний і радикальний засіб соціальних перетворень.

В той же час, як правило, революційні процеси є насильницькими та передбачають відкрите зіткнення груп (еліт), що вироблюють владу. Революція супроводжується також жорсткою боротьбою в середині її прибічників із програмних, доктринальних питань, через характер і шляхи перетворень, вона характеризується можливістю розколів, переслідувань та утисків не тільки прямих супротивників, але й відступників і всіляких інших “угодовців”.

Оскільки революції найчастіше виникали наприкінці затягнутих, глибоких соціально-економічних і політичних криз, що були спричинені егоїстичною та непрозорливою політикою правлячих груп чи наслідками війн, то їх сприймали як необхідний вихід із загальнонаціональної катастрофи.

Але й руйнівні дії та наслідки, що супроводжують революції, також відомі. Це дало підстави відомому історику М.Бердяєву назвати революцію “малим Апокаліпсісом історії”.

Сучасна політична наука вже не визнає фатальної неминучості та історичної приреченості революцій як форм розвитку політичного процесу. Політологи-елітисти розглядають революцію як успішне повалення правлячої еліти контр-елітою, головним чином, за допомогою політичного насильства і мобілізації на свій бік народних мас; до того ж, перехід влади до нової еліти супроводжується перебудовою в соціальній структурі, зміною механізмів панування та політичної системи в цілому.

Було б помилкою вважати революції результатом політичного заколоту одиночок чи ізольованих від мас екстремістських груп. Не дарма М.Бердяєв писав, що “революція нікого не питає про своє право, вона стихійна і уподібнюється геологічній катастрофі” . Таким чином, революції мають у підгрунті своєї появи серйозні важелі об’єктивного і суб’єктивного характеру.

Марксистська і неомарксистська наукова традиція акцентує увагу на таких чинниках, як глибока соціально-економічна нерівність; нездатність правлячих класів реагувати на суттєві вимоги мас; нездібність “верхів” управляти, а “низів” – неможливість жити по-старому; усвідомлення масами несправедливості існуючого ладу та їх здатність на організовані дії протесту тощо. Поява в суспільстві таких чинників визначає, що визріла так звана революційна ситуація, отже революція стає реальною можливістю.

Однією з найяскравіших праць, що присвячена аналізу сутності, причин і наслідків революції, є труд П.Сорокіна “Соціологія революції”. Безпосередньою умовою будь-якої революції, визначає він, є поєднання таких чинників; а) зростаюче придушення базових інстинктів; б) загальний характер репресій; в) безсилля груп порядку. Але головною причиною він вважав неможливість навіть мінімального задоволення базових інстинктів більшості населення, які знаходяться у подавленому стані.

Багато дослідників підкреслюють як визначальну причину революції прагнення людей до рівності, вважаючи несумісним стабільний політичний процес і наявність значної нерівності в розподілі матеріальних та інших благ. Так, французький історик політики А. де Токвіль відзначав:” Майже всі революції, що змінили життя народів, здійснювались або для того, щоб укріпити, або для того, щоб знищити рівність”.

Сучасною спробою пояснити феномен революції є концепція Ч.Джонсона, який спирається в своїх побудовах на теорію саморегульованого суспільства Т. Парсонса. Якщо суспільство є неспроможним перетворювати свої інститути у відповідності зі змінами, що відбуваються, вказує Ч.Джонсон, суспільна система вступає в стан нестабільності (втрати рівноваги). Саме ця нестабільність стає необхідною умовою для виникнення революцій; її головним джерелом є розбалансування зв’язків між головними культурними цінностями суспільства і системою економічного виробництва.

Одну з сучасних концепцій революції викладено в роботі Ч.Тіллі “Від мобілізації до революції”, в який автор розглядає цю форму політичного процесу як вияв протесту і насилля. Революційні рухи, згідно думці Ч.Тіллі, –це тип колективної дії за умов, коли уряд із тих чи інших причин втрачає цілком контакт із суспільством. Соціальні революції як засіб мобілізації групових інтересів виникають, коли люди не мають інституційних засобів виявлення своєї волі та інтересів, їх вимоги не беруться до уваги, а масові виступи придушуються державною владою.

В процесі розвитку соціальних революцій дослідники виокремлюють такі етапи:

1. Визрівання революції – етап формування революційної ситуації, коли ставиться під сумнів легітимність всієї політичної системи і владних структур.

2. Революційний вибух – відкрите зіткнення між урядовими силами і масами, що збунтувалися; це – повстання, яке має скінчитися поразкою чи перемогою.

3. Перемога і консолідація революційних сил – етап, коли нове політичне керівництво, щоб укріпитися у владі, має реалізувати лозунги і первинні цілі революції; головне завдання – це оволодіння всіма важелями управління та створення нового адміністративного апарату.

4. Інституціоналізація нової системи влади – процес утворення нових економічних, політичних і соціокультурних структур, які, за думкою Л.С.Саністебана, мають визначити вигляд і характер нової соціально-політичної системи.

Слід підкреслити, що революції несуть із собою не тільки заперечення і руйнування минулого політичного ладу, але й наголошення й утвердження нових суспільних ідеалів, які несе сама революція. Якщо ж між цими ідеалами та їх конкретним виявленням виникають великі розбіжності, якщо втіленню їх запобігає множина об’єктивних і суб’єктивних причин, виникає реальний ризик контрреволюції.

Контрреволюція – це політичний рух соціальних сил (колишньої владної еліти та їх прибічників), що були усунені від влади революцією. Їх мета – повалення нового, встановленого після перемоги революції суспільно-політичного ладу та реставрація (відновлення) минулого політичного порядку, який поверне їм колишні панівні позиції в суспільстві.

Досвід багатьох революцій свідчить, що в її полум’ї, у вогнищах ненависті палають не тільки представники класу гнобителів, але й самих революційних мас; жертв своїх революції не обирають і не лічать. Ось чому нерідко революційний запал мас, невгамовний виплеск їх енергії змінюється на втому і апатію, політичну байдужість більшості населення. Такі настрої відкривають контрреволюційним силам, що не примирились із втратою своїх привілеїв та ресурсів влади, шляхи до реставрації минулого режиму; або іще гірше – виникає загроза і можливість встановлення диктатур (наприклад, Робесп’єра, Леніна-Сталіна, Мао Цзедуна, Кім Ір Сена).

Контрреволюція може здійснюватися у таких формах як озброєний опір, громадянська війна, заколоти, диверсії, бандитизм, іноземна інтервенція, військові путчі, блокади тощо. Організація контрреволюційних сил потребує часу і ресурсів, тому їх розпочинають через деякий період після поразки. Крім того, матеріальна підготовка складається, зазвичай, з таких дій: а) вирішення проблем фінансування, зокрема, залучення своєчасно зроблених грошових активів із-за кордону; б) мобілізація внутрішніх соціальних і матеріальних ресурсів; в) налагодження таємних каналів постачання зброї; г) організація підпільних політичних структур громадської підтримки своїх акцій; д) використання підтримки іноземних держав, що є зацікавленими у ліквідації революційного режиму.

Завершення контрреволюційного руху може бути у таких варіантах. По-перше, коли він стимулює консолідацію широких верств населення навколо революційної еліти, тоді контрреволюція швидко отримує поразку. По-друге, протиборство революційних сил із контрреволюцією затягується настільки, що конструктивного виходу не вбачається. По-третє, якщо ностальгія втомленого від революційних перетворень народу за старими порядками дуже посилилась, то це може привести до стрімкої перемоги контрреволюції, отже, почнуться швидкі дії з реставрації колишніх політичних інститутів. Але логіка політичної історії така, що колишня еліта, повертаючись до влади, вже не може абсолютно винищити всіх революційних новацій, ті політичні запровадження, які були створені як вимога часу, як правило, зберігаються (такою була доля затвердження парламентаризму, обмеженої монархії, інституту поділу влад і т.ін.).

Повстання – форма політичного процесу, яка має досить радикальний характер, особливо через рішучі дії його учасників та використання збройних засобів. В залежності від історичної епохи та соціального складу учасників повстання характеризуються значним різноманіттям, вирізнюються за ступенем інтенсивності, за рівнем організованості, за тривалістю та тими духовними ідеалами, які надихають учасників. Велику роль у повстанні відіграють керівники (ватажки), які саме проголошують цілі повстанців (часто досить декларативні); мета і завдання повстанців знаходять обгрунтування у деклараціях, лозунгах, примітивних програмах. Цілі повстань у головному мають негативний руйнівний характер, але не завжди політичний ( інколи національно-етнічний, визвольний від колоніального гніту). Дії повстанців, як правило, зосереджені на певній території чи проблемі, обмеженій конкретною метою.

Бунт – на відміну від повстання, має цілеспрямованість та елементи організації, являє собою масові дії, що мають дуже високий рівень інтенсивності, активності учасників та досить обмежені в часі. Бунти породжуються конкретними проблемами буття людей, це завжди відповідна реакція на певні екстраординарні дії (чи злочинні бездії) представників влади, державних чиновників. За думкою А.Турена, бунт відрізняється від повстання малочисельністю, вузькістю складу учасників, локальними рамками здійснення опору щодо певних дій уряду, відсутністю атак на центри влади і невизначеністю політичних цілей. Лозунги, які висовують бунтарі, або занадто глобальні, абстрактні, або надзвичайно примітивні, заземлені, а їх дії здебільше носять захитний характер. Політична практика знає велике різноманіття бунтів, що були викликані соціально- економічними, побутовими і національно-культурними чинниками: “хлібні”, “цукрові”, “жіночі”, “горілочні”, “селянські” тощо.

Заколот – за ступенем інтенсивності та емоційної напруги є близьким до бунту, але на відміну має ще меншу кількість учасників. Він виникає в наслідок свідомої цілеспрямованої підготовки певної групи осіб та має збройний характер. У заколоті ставку роблять на військову силу; головний резерв заколотників зазвичай складає армія. Якщо кількість організаторів заколоту невиправдано зростає, його “сценарій” втрачає чіткість, набуває нетерплячості, то за логікою політичного розвитку заколот має перетворитися на бунт. Якщо ж маси не підтримали бунтівників, то їх дії можна кваліфікувати як путч.

Путч – форма (спроба) захоплення влади через використання репресивних заходів та частини армії. Путч виявляється у воєнних діях, які не мають широкої соціальної підтримки, не враховують специфіки ситуації, не мають продуманої програми. Військові сили використовуються як інструмент захоплення влади чи засобом психологічного тиску на легітимний уряд з метою примусити його піти у відставку.

Військовий заколот завжди є формою нелегального встановлення режиму влади військовими (генералітетом, полковниками), яка не передбачена законом, спирається на силу і відбиває, перш за все, інтереси керівництва армії чи власників військово-промислового комплексу.

Перевороти в практиці політичного процесу є нерідкими, але завжди феноменальними явищем, яке набуває специфіки в залежності від історичної доби, масштабів і “сценарних” моментів. На відміну від революції, перевороти не ведуть до корінних соціальних змін, а лише до персональних переміщень у центрі влади. Здійснюються перевороти по-різному – від примусу до рішень під тиском до прямого насилля над владою. Спрямованість і характер переворотів залежать від того, якими силами і з якою метою їх здійснюють.

Серед політичних переворотів відомі такі:

•  державний переворот – насильницька, примусова зміна голови держави чи уряду та приведення до влади нових політичних осіб, груп із боку впливових, але не досить уповноважених сил в апараті держави. Зміни, таким чином, відбуваються у межах правлячої еліти;

•  двірський переворот – форма зміни влади внаслідок інтриги чи заколоту певної групи осіб, які грають чималі ролі при дворах (у палацах) монархів. Багато прикладів двірських переворотів зазнали династії Медічі, Капетингів, Валуа, Бурбонів, Романових та інші. Сучасні “двірські” перевороти – це скоріше спроби заколотів у тих чи інших інститутах влади;

•  військовий переворот – путч, який вже було розглянуто раніше.

Революції та контрреволюції нерідко призводять до громадських війн чи локальних військових конфліктів, тривалість і кількість жертв у яких досить чітко залежать від розташування політичних сил та політичної зрілості супротивників.

Політична криза. Практично усі розглянуті вище форми політичного процесу виникають в умовах специфічного стану політичної системи – кризи, що є моментом найвищого загострення протиріч, колі політичні перетворення набули характеру необоротності. Вимоги переходу політичної системи в якісно інший стан стають все більш жорстокими; соціальна незадоволеність зростає дуже швидко, а дисфункції влади стають очевидними. Кризовий стан можуть обумовити і економічні негаразди, і екологічні катастрофи, і поразка у війні, тощо. Головна ж ознака політичної кризи – це її комплексність багаторівневість і складність. Виявляє себе політична криза в тому, що декларації та всілякі наміри влади не співпадають із реальними справами і подіями. Варіантами завершення (виходу з) кризи може бути лише:

•  соціальна катастрофа (катарсіс), яка означає повну дисфункцію держави, розвал економіки, нестримане зростання злочинності, цілком незахищений соціальний стан суспільства;

•  врегулювання кризового стану засобами ефективної позакризової, так званої “рефлексивної” політики, якщо подібну стратегію управління вдається виробити і запровадити.

Природньому протіканню політичного процесу в сучасних державах, що здійснюють модифікацію чи модернізацію або знаходяться на шляху “демократичного транзиту”, більш за все притаманна політика реформ. Реформи є цілеспрямованим процесом, спланованим щодо окремої галузі суспільного життя ( чи великої соціальної проблеми), керованим і певною мірою передбачуваним.

Реформи, щоб відповідати своїй суті, повинні враховувати такі вимоги: а) не суперечити інстинктам людей, не заперечувати природі людини; б) необхідно провадити попереджуючу оцінку умов здійснення перетворень; в) слід здійснювати спроби - перевірки очікуваних результатів реформи у малих масштабах і після цього тільки переходити до загального обсягу реформаційних змін; г) провадити реформи в життя лише правовими, конституційними засобами.

Шляхом реформ влада регулює чи коректує відносини між соціальними групами в ім’я збереження громадського порядку, при цьому вона цілком постійно контролює хід політичного процесу. Реформи мають вирішувати лише певні, чітко визначені проблеми життя соціуму і не переслідують мети глобальних перетворень всієї системи. Характер реформ зазвичай прагматичний, і їхній успіх залежить від своєчасності проведення та ресурсного забезпечення. Як правило, реформи, що запізнились, не дають бажаного ефекту; а ті, що нав’язуються суспільству силоміць, поза соціальної потреби, можуть визвати акції непокори і навіть революційний опір мас.

За своєю природою, реформи є поступками правлячої еліти під тиском опозиції, невдоволення соціальних верств, які за інших умов можуть вийти за межі норм політично регульованих відносин. Отже, ініціюватися реформи можуть як “зверху”, так фактично і “знизу”, з чим влада має рахуватися. Шлях реформ часто визначають як політику компромісу між правлячими групами та їх соціальними опонентами, компромісу, що, заради збереження соціально-політичної системи як цілого, йде на зміну окремих її частин.

За галуззю втілення, реформи бувають економічними, соціальними, освітніми, культурними, політичними, правовими, військовими і багато інших; за часом – довгостроковими і короткостроковими; за характером – радикальні та “камуфляжні”, м’які; за провідною ідеєю – консервативні та ліберальні.

Але реформи, що проводить держава, нерідко викликають незадоволення як консервативних груп (що не сприймають новації), так і радикалів: по-перше, своєю обмеженістю, фрагментарністю, частковістю; по-друге, тим, що лише послабляють соціальну напругу, знімають окремі проблеми, а не розв’язують увесь кризовий вузол. Отже, невдалі реформи можуть привести до контрреформ. Це часткова чи цілковита відмова від суспільних інновацій, які були здійснені під час реформування. Спричинюються вони принциповими помилками попередніх реформаторів, можливо невиправданими “перегиками” влади, а найчастіше – бажанням владної еліти повернути собі привілеї чи прерогативи, що були втрачені в ході реформ – поступок. Загроза, яку несуть в собі контрреформи, полягає в тому, що суспільство “лихоманить”, реального поліпшення справ не настає, отже – соціальний катаклізм може стати реальністю.

Політичні кампанії – найбільш чітко організовані, визначені в часі, сплановані, професійно забезпечені та нерідко врегульовані нормою (правовою, політичною, етичною) форми протікання сучасного політичного процесу.
Серед них слід виокремити: електоральні (вибори, перевибори) кампанії; агітаційні-пропагандистські кампанії; рекламно-політичні кампанії; дискредитаційні кампанії в межах політичної конкуренції; культурно-інформаційні кампанії тощо.