§ 3. Мотивація політичної участі.
Аналізуючи феномен політичної участі, неможливо обійти питання мотивації політичної діяльності особи. До найбільш значущих мотивів треба віднести ідеологічний, нормативний, рольовий.
Ідеологічний мотив означає, що особа бере участь в політичному житті, поділяючи і підтримуючи принципи офіційної ідеології держави. Така мотивація участі забезпечує ідентифікацію політичних цінностей особи з політичними цінностями держави і більшості суспільства. Водночас, розходження особистих і політичних настанов може визвати різко негативну, навіть ворожу реакцію проти держави та політичної системи. Отже, це стає підгрунтям для формування опозиційних поглядів, ідей та політичних структур.
Нормативна мотивація виявляється в тому, що політична поведінка будується за правилами, які диктує політична система і приписує нормативно-правова підсистема. Цей мотив політичної участі не сполучається обов’язково з особистісними цінностями і настановами. Підпорядкування політичній системі розглядається особою як виключно правильна і цінна орієнтація, а політична поведінка (участь) за характером є завжди легітимною та правослухняною.
Рольовий мотив пов’язаний із тією соціальною роллю, яку особа виконує в даній політичній системі, тобто – з її соціальними станом і власною самооцінкою: чим нижче соціальне положення, тим вірогідніше стає радикальний настрій особи проти існуючої влади. Прагнення певної частини людей у суспільстві підвищити свій соціальний статус закономірно підштовхує їх до опанування нових помітних політичних ролей, отже, й до підняття свого соціально-політичного статусу.
Мотиваційні теорії політичної участі в західній політології представлені прибічниками так званої “гуманістичної” психології. Згідно ствердженням її засновника А.Маслоу, існує п’ять головних мотивів-потреб особистості: фізіологічні; потреби в безпеці; в коханні; у самоствердженні; у самоактуалізації. Вони утворюють стійку ієрархію, де дві останні є найвищими та тягнуть за собою потреби в підвищенні соціального статусу і престижу, потреби висловити і реалізувати свої переконання й цілі в політичній галузі. Але й за певних умов і фізіологічні потреби, і кохання, і пошуки безпеки можуть трансформуватися згідно тенденціям і вимогам політичного життя (прагнення до миру, добробуту, правопорядку, до збереження національно-культурної ідентичності).
Отже, політична участь, її форми, інтенсивність та спрямованість обумовлені не тільки станом політико-державних інститутів і норм, але й зацікавленістю в ній самого громадянина. Це його суб’єктивні орієнтації щодо:
а) ціннісно-ідеологічних переваг;
б) залучення (внутрішньо-психологічного) до політичного процесу;
в) інтересу до політики в цілому та в часткості (внутрішня чи зовнішня, центральна чи місцева тощо);
г) ідентифікація себе з якоюсь політичною течією, партією;
д) відчуття довіри (недовіри) до політичної системи.
Суб’єктивні можливості політичної участі окремих індивідів, соціальних груп і верств залежать також від “ресурсів участі”, якими вони наділені: вільного часу, грошей та інших матеріальних резервів, освіти, інформації, знань, вмінь і навичок політичної дії, доступності до ЗМІ, належності до політичної партії, організації чи руху, релігійно-етичних дозволів (заборон), родинно-династичних коренів, знайомств та інших соціальних зв’язків.
Важливими для участі є не тільки соціально-економічні, соціально-політичні чинники, різноманітні суб’єктивні настанови, але й політико-психологічні властивості особи. Мова йде про її психологічний тип: авторитарний чи демократичний; конформістський чи принципово-громадянський; пасивний чи активний.
Російський політолог В.В. Ільїн наводить свої надзвичайно цікаві політико-психологічні роздуми щодо формування “політичних типів” у ході політичної участі. По-перше, він аргументує тезис: визначеність політичних типів детермінується не фізіологічно, а, головним чином, екзістенційно і соціально. Хоча вплив психо-соматики на політичну участь у вигляді базових схильностей є реальним.
По-друге, використовуючи відомий підхід
І. Павлова та комбінуючи особливості центральної нервової системи (темперамент) з акцентованими якостями особи, він здійснює таку
класифікацію та персоналізацію:
І. Сангвінік – сильний, надактивний, “невгамовний” – політичний тип Петра І, В.І. Леніна, Л. Троцького.
ІІ. Флегматик – сильний, врівноважений інертний – політичний тип імператорів Миколи І, Олександра ІІІ, гетьмана І. Мазепи.
ІІІ. Холерик – сильний, неврівноважений, рухливий – політичний тип Олександра ІІ, гетьмана Б. Хмельницького, президента України Л. Кравчука.
IV. Меланхолік – слабий, неврівноважений – політичний тип Петра ІІ, Петра ІІІ, деякою мірою Миколи ІІ*.
Психічне у політичному
В.В.Ільїн бачить здебільше у вигляді стійких схильностей, мотивацій, автономних передумов змісту безпосередньої політичної самоактуалізації. Використовуючи сучасні психіко-політичні поняття, він виокремлює такі
політичні типи:
• циклоїдний: імпульсивна діяльність, що інколи регулюється немотивованою, спонтанною зміною настроїв (М. Хрущев);
• гіпертимний тип: дещо розкидана діяльність, на рівні біостимульованої активності (А. Гітлер, Б. Єльцин);
• лабільний тип: ситуаційна мінливість темпераменту, політична діяльність на ентузіазмі захоплення новим (М. Горбачов, Б. Клінтон);
• астенічний тип: схильний до іпохондрії, пасивності, заниженої самооцінки (Іван V Олексійович, Людовик ХІІІ);
• сенситивний: тип, що постійно відчуває деструктивний комплекс неповноцінності, боязливий (Вільгельм І, при якому Німеччиною фактично правив О. Бісмарк);
• психастенічний: тип, що відрізняється нерішучістю, помисливістю, недовірливістю (Єлизавета, яка, боючись перевороту, постійно змінювала місце ночівлі);
• шизоїдний тип: тривальний товстошкірий самодур із атрофією співчуття та дефіцитом інтуїції в комунікації (Фрідріх Вільгельм І – так званий “фельдфебель на троні”);
• епілептоїдний тип: з елементами роздратованості, агресивності, конфліктності (Павло І);
• параноїдальний тип: має тяжіння до домінування, підозрілості, образливості, стійких негативних афектів (І. Сталін, Іван IV Грозний);
• істероїдний тип: пихатий, удаваний, постійно приваблюючий до себе увагу, схильний до містицизму (Олександра Федорівна, дружина Миколи ІІ, Г.Гебельс);
• дистімний тип: депресивний, у похмурих настроях (Річард ІІІ);
• нестійкий: тип, підвладний сильному впливу оточуючих, податливий (цар Федір Іоанович);
• конформний тип: не досить критичний, несамодостатній (Едуард V, КарлV, Генріх ІІІ, Л. Брежнєв);
• патологічний тип: фізично неповноцінний, психічно у розладі (Фрідріх Вільгельм ІV, Георг ІІІ).
Врешті, треба враховувати, що так звані “чисті” типи в політиці зустрічаються дуже рідко, на практиці фігурують амальгамні типи, які ідентифікуються через сполучення форм.
В сучасній західній політології отримали розповсюдження дослідження змін у політичній поведінці на основі концепції Р. Інглхарта. Згідно її положенням, у стабільних економічно розвинутих суспільствах, де головні матеріальні потреби людей задоволені, відбувається зрушення в бік постматеріальних цінностей. На перший план виходять потреби в покрашенні якості життя, екології, більшого включення людини в процес прийняття рішень на місцевому рівні, подолання бюрократизму і корупції, гармонізації соціальних відносин і т.і. Пояснення феномену нових масових рухів – молодіжних, екологічних, пацифістських та “неформальних” – виходить саме з концепції формування нових постматеріальних потреб постіндустріального суспільства.
Вивчаючи соціальні чинники політичної участі, С. Ліпсет і Д. Лернер запропонували дві моделі – ліберальну і популістську – взаємозв’язку участі з іншими факторами (інституціоналізації, рівнями соціально-економічної рівності, можливостями соціальної мобільності, стабільності та ін.).
Ліберальна модель має відношення до країн ліберальної демократії; згідно їй динамічний соціально-економічний розвиток обумовлює зрівняння соціальної нерівності, отже, забезпечує укріплення політичної стабільності. Обидва чинника впливають на демократичний характер політичної участі.
Популістська модель відбиває політичні процеси і види участі в країнах, що розвиваються. В її побудові виходять здебільше з форм прямої (неінституціоналізованої) участі, яка спрямована на перерозподіл власності, благ і привілеїв. Посилення такої участі запобігає економічній модернізації, погіршує соціальні умови економічного розвитку, веде до політичної дестабілізації. Популістська модель тісно пов’язана з такими явищами, як криза участі в суспільствах, що модернізуються.
За його думкою, в умовах модернізації авторитаризму забезпечення стабільності прямо пов’язано із обмеженням ролі політичної участі мас, яке в іншому випадку підірве надійність інститутів влади (1). Незадоволеність своїм становищем (тобто фрустрація) за дефіцитом соціальної мобільності веде до активізації політичної участі (2).
Таким чином, умовами політичної участі, яка не руйнує стабільності політичної системи, є : високий ступінь інституціоналізації, який вводить політичну активність у межі норм, процедур і законів; низький ступінь соціальної фрустрації мас; інтенсивна вертикальна і горизонтальна мобільність; активізація економічного розвитку за умов послаблення соціальної мобілізації.