Політологія: підручник

§ 1. Сутність і структура політичної культури

Політична культура виникла з того моменту, як людина стала “політичною твариною”, тобто відтоді, як з'явилася більш-менш упорядкована система настанов, почуттів, вірувань, що поставляють у соціальне життя постулати і правила, що керують поведінкою у політичній системі. З тих пір, як політичні ідеали й оперативні принципи практичної політики стали групувати психологічні настанови і суб'єктивні мотиви навколо соціальних інтересів. Вже Платон, потім Аристотель проводять блискучий аналіз політичного життя, створюють понятійний апарат і лексикон, що пройшли через усю тривалу історію європейської (і не тільки європейської) політичної культури: аристократія, демократія, охлократія, тиранія, політика, держава (поліс) і т.д. В подальшому та сфера буття суспільства, що у 50-ті роки ХХ сторіччя отримала назву «політична культура», стала предметом дослідження Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Леніна, Плеханова, Богданова, Мартова, Драгоманова та інших. Сам же термін з'явився в ХVIII ст. у працях німецького філософа-просвітителя І.Гердера. Великий внесок у розробку цієї проблеми внесли американці Г.Алмонд, С.Верба, Л.Пай, У.Розенбаум, англійці Р.Роуз і Д.Каванах, німецький теоретик К. фон Бойме, французи М.Дюверже і Р.Ж.Шварценберг, голландець І.Інглхарт та інші.

Теорія політичної культури дозволила подолати обмеженість інституціонального аналізу в політичних дослідженнях, не спроможного пояснити, чому, наприклад, однакові за формою інститути державної влади в різних країнах діють часом цілком по-різному. Зосередивши ж увагу на цінностях локальної міфології, що поділяються людьми, змісті символів і стереотипів, людської ментальності й інших аналогічних явищах, теорія політичної культури дала можливість глибше досліджувати мотивацію політичної поведінки громадян і інститутів, виявити причини великої кількості конфліктів, що неможливо було пояснити, спираючись на традиційні для політики причини: боротьбу за владу, перерозподіл ресурсів і т.д.

Трактування політичної культури в сучасній науці відрізняються надзвичайно широким спектром думок, різного роду визначень. У західних і вітчизняних політологів склалося декілька підходів до розуміння політичної культури.

Психологічний підхід (школа Г. Алмонда): політична культура розглядається як набір психологічних орієнтацій на соціально-політичні об'єкти і процеси.

Комплексний, узагальнюючий підхід (Д. Мервік, Р. Такер, Л.Дітмер): політичній культурі приписується все, що відбувається у політиці. Вона або ідентифікується з політичною системою, як у Д. Мервіка, або зводиться до політичних відносин, як у Р. Такера, а в кінцевому рахунку не має специфічного змісту.

Об'єктивістське (нормативне) трактування (Л. Пай, Д. Поль). Політична культура визначається як сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки.

Евристична концепція (С. Хантінгтон): політична культура розуміється як гіпотетична нормативна модель бажаної поведінки.

Соціопсихологічний підхід (Р. Карр, Д. Гарднер, Ю. Тихоміров): політична культура визначається як установочна поведінська матриця, у межах якої розташована і функціонує політична система. У подібних концепціях акцент робиться на об'єктивних соціальних чинниках, що визначають сутність політичної культури.

Аксіологічне трактування: політична культура має вигляд сукупності цінностей певного порядку. "Бінарний" варіант даного трактування включає в політичну культуру як позитивні, так і негативні цінності. "Прогресистський" варіант характеризує політичну культуру тільки як сукупність позитивних політичних цінностей.

Якщо ж спробувати дати узагальнене визначення, то політична культура являє собою рівень, характер і зміст політичних знань і навичок громадян, їхньої політичної поведінки і участі у суспільно-політичному житті, а також рівень розвитку самих політичних відносин, у цілому політичного життя, системи демократії і політичної просвіти в даному суспільстві.

Політична культура — явище поліструктурне, багаторівневе. Різноманітні зв'язки політичної культури з різноманітними соціальними і політичними процесами визначають її складну структуру і організацію. Одна зі структур (або рівнів) характеризує ступінь і характер інформованости населення про політичне життя, теоретичні і повсякденні знання про політика, інтерес до них. Цей рівень політичної культури можна назвати когнитивным. Політичний історичний досвід, знання людства, наднаціональних і національних спільностей є основою розвитку політичної культури. Вони фіксують історію розвитку політичних відносин у різноманітних формах: історичних, літературних, наукових пам'ятниках, політичних традиціях, звичаях, політичної ідеології; у формі функціонуючої політичної системи з її інститутами, нормами, принципами, соціально-політичними зв'язками і т.д. Цей досвід у більшому або меншому ступені засвоюється людьми в процесі їхньої політичної соціалізації. На основі історичного пізнання формується політична свідомість людей, соціальна пам'ять суспільства, затверджуються політичні орієнтири і зразки політичної поведінки. Важливе місце серед різноманітних форм політичного досвіду займають політичні традиції. Вони формуються в результаті діяльності декількох поколінь людей, є однієї з найбільше стійких основ їхнього життя і визначають зразки політичної поведінки. Зберігання і розвиток політичних традицій — одна з умов політичної стабільності суспільства і його прогресивного розвитку. Закони і норми, що регулюють суспільні відносини, прийняті відповідно до національних політичних традицій, сприймаються громадянами не як засіб примусу, а як необхідне явище політичного життя, спрямоване на досягнення загального блага. Типовим прикладом у цьому відношенні є Великобританія. Схильність до традицій, що зовнішньо виступає як консерватизм, фактично визначає високий рівень політичної культури даного суспільства.

Інший рівень — ціннісно-мотиваційний — свідчить про ставлення до влади, політики, про мотивацію участі або неучасті в політиці і т.п. Політичні цінності виступають як етичні і нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність, і відповідні цьому переваги. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість та ін. Політичні переконання формуються на основі знань і цінностей як сукупність уявлень, що характеризують політичний ідеал особистості. Іншими словами, це уявлення людей про те, який повинна бути політична система. Для одних це демократія — пряма або представницька, заснована на принципі приватної власності; для інших — соціалістична демократія; для третіх — тоталітарні системи, засновані, скажемо, на ідеї національної переваги, і т.д. Це саме те, що називається ідеологічними перевагами.

І, нарешті, третій рівень, зріз політичної культури, найбільш активний і який яскраво свідчить про її якість, — це діяльнісний рівень —різноманітні форми участі в політичній діяльності, стандарти і стереотипи політичної поведінки і діяльності. Політична поведінка — це практична взаємодія людини з політичним середовищем, що виражається в тій або іншій формі політичної участі. Воно зумовлено політичною свідомістю, з одного боку, і рівнем політичного розвитку суспільства в цілому, з іншої сторони. Політична поведінка людей проявляється в їхній політичній діяльності і показує рівень їхньої політичної культури на практиці. Так, людина може цікавитися політикою і бути добре поінформованою, вона може розцінювати діяльність свого уряду як неправильну і навіть шкідливу, але бути байдужою у політичному житті. Це дозволяє говорити або про відсутність у її політичній свідомості почуття громадянської відповідальності, або про відсутність у політичній системі легітимних форм впливу на владу.

Необхідно відзначити, що участь людини в політичному процесі може бути визначеним "зверху" (наприклад, участь у безальтернативних виборах в умовах однопартійної системи, участь в організаціях, що знаходяться під повним контролем уряду) і не впливати на політиків і на прийняті рішення. Автономна участь припускає вільне волевиявлення громадянина. Зазначені форми політичної участі містять у собі всі сучасні політичні системи. Але демократичне товариство з високим рівнем розвитку політичної культури припускає пріоритет автономної участі громадян у політиці.

Це основні структурні елементи або рівні політичної культури. На кожному з цих рівнів у людини можуть формуватися досить суперечливі уявлення. Причому відношення до конкретних політичних подій змінюються, як правило, значно швидше, ніж світоглядні принципи, у силу чого сприйняття нових цілей і цінностей, переосмислення історії і т.д. здійснюються вкрай нерівномірно. Все це надає формуванню і розвитку політичної культури додаткову складність і суперечливість. А ступінь відповідності рівнів ціннісної орієнтації безпосередньо визначає характер цілісності і внутрішньої неврівноваженості політичної культури.

Розходження у виборі людьми тих або інших ціннісних орієнтирів і засобів політичної поведінки в чималому ступені залежать від їхньої приналежності до соціальних (класи, прошарки, страти), національних (етнос, нація, народ), демографічних (жінки, чоловіки, молодь), територіальних (населення певних районів і регіонів), рольових (еліта й електорат) і інших (релігійні, референтні та інші) груп. Виробка людьми ціннісних орієнтацій (і відповідних форм поведінки) на основі групових цілей і ідеалів перетворює політичну культуру в сукупність субкультурних утворень, що характеризують наявність у їхніх носіїв істотних (несуттєвих) розходжень у ставленні до влади і держави, правлячих партій, у засобах політичної участі і т.д.

Будь-який громадянин співвідносить свої політичні знання, цінності і переконання з існуючими політичними організаційними і процедурними інститутами (політична система в цілому, політичний режим, партії, організації, законодавство, бюрократія, лідери і т.д.). Відбувається свого роду аналіз цих інститутів і політичної системи в цілому, вивчення й оцінка її з точки зору спроможності задовольняти політичні потреби. У цьому смислі організаційні і процедурні інститути політичної системи можна розглядати як інструментальний аспект політичної культури.

Високу політичну культуру відрізняють три основних критерії, що виявляються в політичній поведінці людей: залученість до політичної діяльності, позитивна активність і раціональність.

За допомогою участі в політичному процесі і громадянин, і суспільство в цілому знаходять новий політичний досвід, що сприяє подальшому розвитку політичної культури. Кожне нове покоління людей відповідає за зберігання політичної культури суспільства і її збагачення новим позитивним досвідом. Цю відповідальність повинна відчувати і розуміти кожна людина, оскільки основою й умовою прогресивного розвитку є саме висока політична культура особистості.