Політологія: підручник

§ 2. Політичні цінності

Політичні цінності виконують роль орієнтирів у складному світі політики, визначають її сенс і зміст. Сутність поняття “політичні цінності” розкривається так: найвищі принципи, які забезпечують злагоду в суспільстві чи соціально-політичних групах по відношенню до головних цілей і проблем.

Енциклопедія з політології трактує політичні цінності як “сукупність ідей, уявлень і відповідних соціопсихологічних утворень (настанов, орієнтацій, переживань, стереотипів), що визначають цілеспрямування, стратегію і тактику політичної діяльності”.

Цінностям із політиці призначено сприяти процесу інтеграції соціальної групи як частини більш осяжної соціальної цілісності; мотивувати політичну участь і діяльність через утворення умов, за яких соціально-політичні цілі становляться безпосередніми стимулами суб’єктів політичного процесу; визначити ієрархію різноманітних цілей і завдань із політиці та впливати на вибір заходів і методів їх досягнення та реалізації.

У змісті політичних цінностей – відбиваються політичні ідеали, бажання та інтереси соціальних суб’єктів, тому, як підкреслюється в методології М. Вебера, система цінностей слугує т. зв. “ідеальними конструктами”, за допомогою яких здійснюється пізнання світу політики. Політичні цінності сприяють формуванню стандартів оцінки (стандартизації) кожної політичної дії, вчинку та їх наслідків; вони здатні певним чином орієнтувати будь-яких учасників політичного процесу (партію, політичний рух, клас, політичну групу, особу) по відношенню до всіх інших суб’єктів політики.

Комплекс політичних цінностей досить осяжний і різноманітний, тому існують в їх систематизації й типології. Насамперед, це визначається тим, що у сучасній політиці все більшого значення набувають загальнолюдські цінності й інтереси, реалізація яких у політичній цілісності відбувається вкрай суперечливо і непослідовно. Пояснюється це гетерогенністю (розрізненістю) кінцевих інтересів і цілей членів, багатьох політичних коаліцій, які формально виступають з позицій загальногуманних ідеалів; вузькокорисними домаганнями політичних партій; загостренням суперництва за владу між політичними лідерами і елітними групами; помилками в оцінці політичної кон’юнктури тощо. Найбільш типові критерії, що можна застосувати до типології політичних цінностей це – система уявлень і вірувань людей щодо бажаного і найкращого типу політичної системи, режиму влади; потреби і умови, що забезпечують посилення соціально-політичних зв’язків у групі, соціальній спільноті чи організації (політична інтеграція); здатність політичного інституту ефективно виконувати свої функції; відповідність політичних феноменів структурі соціальних потреб і жадань; наповнення каталогу політичних благ, які повинні забезпечувати чинні та майбутні політичні інститути; врешті, набір певних ідеалів (принципів, непорушних постулатів, традицій), які наповнюють ціннісним змістом сучасні ідеологічні системи.

За сучасних умов політичні цінності відбиваються у змісті т.зв. політичних універсалій – найзагальніших політичних утворень і понять, які трактуються через сукупність рис і проявів у політичній культурі, діяльності та ідеології. До найбільш оформлених загальнолюдських політико-культурних універсалій відносяться:

•  загальнолюдські політичні принципи та ідеали – Мир, Свобода, Правопорядок, Демократія, Суверенітет, Права Людини, Рівність (соціально-правова), Братерство тощо, які хоча б декларативно визнаються у масштабах світового співтовариства;

•  міжнародна політична мова, в якій закріплено поняттєво і лексично все різноманіття політичних явищ, процесів, і зокрема – цінностей;

•  міжнародна політична символіка, яка володіє найсуттєвішими емоційно-психологічними механізмами впливу на політичну свідомість: це і відомі символічні емблеми та знаки; і музичні твори чи теми, символізуючи певні політичні настрої; і навіть символіка кольорів (білий – символ допомоги, чистоти дій і думок; блакитний – знак захисту, мирочинства; зелений – життя планети, природи, людства, колір екології; рожевий - захист дитини і материнства);

•  міжнародні політичні організації, діяльність і саме існування яких затверджує загальнолюдську політику культури та координує спрямованість глобальної політики;

•  глобальна політична інтеграція – ціннісний процес, який ще діє як тенденція та безпосередньо визначається поглиблення глобальних проблем сучасності;

•  всесвітня розповсюдженість держави як універсальної форми політичної організації народів, що історично утвердився в якості політико- інституційного “фундаменту” людської цивілізації;

•  міжнародне право – нормативна система, визнана як політична ціннісна універсалія, завдяки механізмам регулювання відносин між державами, світовими організаціями і спільнотами, яка спирається на досягнення політичної культури і історичний досвід політичних стосунків.

Крім того, політологія виокремлює також негативні політичні універсалії (анти-цінності), які отримали розповсюдження в політичному житті. Це – політичний нігілізм; політичний абсентеізм (пасивність, аполітизм); популізм у політиці;політична істерія і фанатизм (крайні вирази політичного ідеалізму);політичний екстремізм (вкрай радикальна позиція); політичний регіоналізм (противага глобальній політичній інтеграції); політичне (перш за все, нелегітимне) насильство.

“Людина подоба” політики у значній мірі, залежить від світу цінностей – суб’єктивних уподобань людей, їх уявлень про бажані або небажані події, явища, політичні процеси тощо. Фундаментальне підгрунтя політичних цінностей полягає, як не дивно, поза межами політики і тяжіє до найгрунтовніших сфер буття: моралі, релігій та економіки. Але все рівно, системи цінностей екстраполюються звідти в політичну сферу, де вони набувають форми і практичної реалізації.

Так, в ідеології політичні цінності та групові переконання є ідеальними конструктами, відмінними рисами й ознаками:

•  в політичній культурі вони виявляються через моделі та стандарти поведінки, орієнтацій в політиці, що містять знання, емоції, оцінки та слугують критерієм відбору політичної інформації;

•  в політичній системі – через ціннісні принципи побудови і функціонування інститутів, що реалізують ресурси і механізми влади (демократії, політичного плюралізму, соціальної справедливості, верховенства права тощо);

•  в самій політиці як феномену, що постійно співвідносять з мораллю, наукою і мистецтвом; отже, їх ціннісні системи виступають мірилом відповідності політики до етичних, науково-методичних принципів чи досконалості й неперевершеності істинного мистецтва.

Слід розуміти, якщо суб’єктивні регулятори політичної мотивації (серед яких політичні цінності – найголовніші) є відсутніми, то політика і галузь влади перетворюється на “поле гри” егоїстичних політичних інстинктів, що неминуче веде суспільство до краху, а політичну систему – до руйнування. Відомий російський історик В.С.Соловйов, підкреслюючи значення ціннісної мотивації в політиці, суттєво наголосив: “Є в народа інтерес, є в нього і сумління”* , - що означало неможливість встановити поза цими духовними кордонами якісь важливі речі для людини чи соціальної спільноти.

Завдяки системі визнаних і діючих політичних цінностей здійснюється добір та ієрархізація політичних пріоритетів, визначається характер політичної аргументації, формується інструментарій та технології (антитехнології) політичної діяльності; утворюються і насичуються змістовними акцентами програми політичного життя. Саме з цих можливостей ціннісного впливу політолог А.І.Демідов виокремлює ціннісні домінанти політики, які фактично є тенденціями виявлення духовно-ідеальних сторін (характеристик) у політичному процесі. Серед них:

Сакралізація політичної сфери: формування уявлень про політичну реальність через її трактування, як богоугодну чи, навпаки, боговідступну справу, як особливий засіб реалізації вказівок, які визначив Всевишній. Вплив цієї домінанти надзвичайно поляризує політику, замість плюралізму позицій виникає жорстка дихотомія “божественого” і “диявольською”, ідеологічні постулати підмінюються релігійними догматами, увесь політичний процес ірраціоналізується.

Під впливом етнічного фактору, актуалізуються цінності патріотичної і національної спрямованості. Цінності національного пріоритету стають домінантними в політиці (та навіть організуються у націоналістичні ідеології) за певних умов – захист від зовнішньої агресії (акцентує патріотизм), національно-культурний ренесанс, захист національно-етнічної ідентичності, прагнення зрілих етносів (народностей, що вже усвідомлюють себе як націю) до утворення власної національної держави.

Гуманітарна домінанта пов’язана з ідеєю захисту і реалізації прав людини. Вона суттєво впливає на механізм політичної влади, посилюючи особистісний вимір усіх соціополітичних реалій, засобів рішення соціальних проблем і досягнення політичних цілей. Дана ціннісна домінанта збагачує зміст традиційних політичних цінностей (напр., демократії, плюралізму, стабільності тощо). Зокрема, в безпеці особи увага концентрується на її людяному розумінні, а змістовне розуміння поширюється, завдяки врахуванню економічного, правового, психологічного, культурного й екологічного аспектів.

Екологічна домінанта особливо насичує політику в ХХ ст.; вона впливає на цілі та програми політичних партій і рухів, стає компонентом прогресивної, "рефлексивної” державної політики, лягає у підгрунтя глобальних світових екологічних рухів. Але слід враховувати, що зворотна сторона цієї ціннісної домінанти – це загроза технологічного регресу та екологічної стагнації, тому “спекуляція” та популізм на цій ідеї – неприпустимі; вона потребує фахової і сумлінної політичної уваги.

Політичні цінності характеризуються трьома ознаками: 1) реалізація їх можлива лише в ході спільних дій (зусиль) людей; 2)активний характер впливу на всі сторони і механізми державної влади; 3) мають безпосередній зв’язок із єдиним інтересом соціальної спільності.

Згідно засобів впливу і глибини включення до політичного буття, їх поділяють на дві групи: цінності – цілі та цінності – засоби.

Серед найбільш значних цінностей - цілей слід назвати: добробут; безпеку (правову, екологічну, техногенну, військову, інформаційну, економічну); порядок (державно-політичний, соціальний, правовий); прогрес (розвиток соціальний, технологічний, культурний); справедливість соціальна і моральна; рівність ( у можливостях, у правах, політична, соціальна); легітимність; легальність (законність); свобода.

Доцільно відмітити, що цінності – цілі мають значні відмінності у змістовному навантаженні в різних ідейно – політичних системах. Так, наприклад, інтерпретація “свободи” чи “рівності” в “лівих” ідеологіях (комунізму, “демосоціалізму”) принципово не співпадає з розумінням їх у неоліберальній чи неоконсервативній традиції.

Відомо, що неоконсерватизм значно зблизився наприкінці ХХ ст. із лібералізмом у розумінні деяких ціннісних пріоритетів, і цім чимало сприяв трансформації останнього в неолібералізм. Тепер їх ціннісні позиції щодо соціального прогресу, прав людини, її соціально-економічної активності та доктрини “відповідальної рефлексуючої держави” майже співпадають.

З іншого боку, вважається неподоланою суперечлива опозиція “свободи” і “рівності”. Ідеологи наголошують, що лібералізм захищає свободу на шкоду рівності, а соціалізм (комунізм)- відстоює рівність за рахунок свободи. Але ж сучасний соціалізм (демосоціалізм) і неолібералізм шукають можливості розв’язання цього протиріччя. Сучасний лібералізм будує рішення цієї проблеми, утворюючи нову теорію соціальної справедливості, яка прагне поєднати право і мораль. Соціалізм же кінця ХХ ст. рішення проблеми сполучення свободи і рівності бачить через реалізацію принципу громадської власності, тобто реальної рівності людей в їх праві на власність; “свободний розвиток кожної за ідеалами соціалізму, - є умовою свободного розвитку всіх”. Логіка цих ідейних та політико- практичних пошуків все більше зближує за принциповими позиціями неолібералів і соціал-демократію сучасності, що відкриває оптимістичні прогнози на майбутнє.

Цінності - засоби та їх політичне втілення виступає умовою реалізації тих чи інших фундаментальних ідеалів, що визначають характер політичного процесу.
До цінностей такого розряду відносять феномен влади, мир, війну, революцію, реформу, насильство і авторитет. *

Політичні цінності не відповідали б своїй природі та призначенню, якщо б їх тлумачення та використання цілком не залежало від характеру тих політичних сил чи персон, що їх застосовують. Отже, головне розуміти, що саме в ціннісній системі координат люди обирають “канали” взаємодії з політичним середовищем, тут укладаються грунтовні постулати ідеологічних систем, і тут формуються найважливіші ознаки всіх типів політичних культур і субкультур.

Політичні цінності, як вже зазначалось, не вичерпуються лише духовно високими, позитивними категоріями. Доцільно розібратися в сутності деяких анти-цінностей в політиці, які, нажаль, є нерідким явищем.

Політичний і правовий нігілізм має відношення до таких анти-цінностей. Як не парадоксально, нігілізм діалектично сполучається з іншою анти-цінністю наївним політико–правовим ідеалізмом. Ці різновекторні за суттю і майже несумісні феномени досить “мирно” зживаються і разом утворюють тяжку картину політико-юридичної безкультурності, неуцтва і темряви.

Нігілізм як родове поняття відображає негативне відношення суб’єкта до певних цінностей, норм, поглядів, ідеалів. Це одна з форм соціальної поведінки та світосприйняття. Нігілізм – різноманітний, він може бути моральним, релігійним, ідеологічним, політичним і правовим. Загальною рисою всіх форм нігілізму є заперечення. Але нігілістичне заперечення не співпадає з діалектичним запереченням: останнє як закон діалектики обов’язково веде до утворення нової якості (форми) тощо; нігілістичне ж заперечення є нищівною позицією до будь-якого об’єкта. Крім того, тут акцентується не стільки факт заперечення, скільки його ступінь: інтенсивність, категоричність, безкомпромісність характеру самого заперечення.

Політичний і правовий нігілізм є різновидами соціального нігілізму. Політичний нігілізм не заперечує всю політику взагалі, а скоріше окремі її усталені форми та інститути (державність, плюралізм, ідеологію, політичну свідомість тощо). В силу цього нігілістична позиція в політиці веде до екстремізму, до неприйняття курсу реформ, до різних форм соціального протесту та принципового абсентеїзму; політичним нігілізмом були насичені анархістські програми та ідеї, сьогодні ж він виступає рисою політиків, що схильні до популізму, до вкрай радикальних методів політичної дії (як правого, так і лівого крила).

Правовий нігілізм полягає в загально-негативному, неповажному ставленні до права, у запереченні його верховенства, первинності закону та необхідності нормативного порядку.

Витоками і важливими чинниками розростання політико-правового є не тільки соціально-економічна криза, політична невлаштованість і громадські негаразди “транзитних” суспільств, але й деформації у політичній і правовій свідомості людей, їх неосвіченість у цій сфері, серйозні вади у слідчо-прокурорській та міліцейській практиці та, часто, безпорадність і “мнима незалежність” судів. Форма виявлення правового нігілізму такі: навмисні безпосередні порушення чинного законодавства; розповсюдження масового невиконання і недотримання юридичних приписів (норм) будь-якого характеру; зростання числа юридичних колізій, “війна законів”, тобто видання суперечливих чи взаємовиключних правових актів; навмисна підміна законності політичною, ідеологічною чи державно-прагматичною доцільністю; конфронтація представницької та виконавчої гілок влади на всіх рівнях; порушення конституційних прав і свобод людини, громадянина (особливо природних); національно-етнічний нігілізм, який на рівні правової політики дозволяє ущемлювати культурні потреби національних меншин; врешті, теоретичні форми нігілізму в правознавстві та політології виявляються у псевдо-наукових підходах – догматизму і вульгаризації наукових ідей, доктрин. Отже, як видно з цих форм – виявів, змістовні вирази нігілізму в праві та політиці надзвичайно близькі й по суті споріднені.

Ще один феномен, що підпитується політичною і юридичною неосвіченістю є політико-правовий ідеалізм як анти-ціннісна позиція. Він означає надзвичайну, необгрунтовану переоцінку інститутів політики і права через деформовану правосвідомість, дефіцит політико-правової культури чи належність до фанатично-ідеалістичної субкультури в політиці.

Із зовнішньої сторони правовий ідеалізм не є дуже помітним, але він є не менш шкідливим для держави і суспільства, та має деструктивні наслідки. Ідеалістична переоцінка права веде до його фетишизації, або волюнтаризму деяких правозастосовників у їх професійній діяльності; свою уседозволеність вони виправдовують незайманістю, “чистотою” і силою Права. А їх належність до його “легіонів” ніби-то надає неосяжних можливостей та прав на безпечну істину. Такі дії та позиції, зрозуміло, лише компрометують Право, винищують його соціально-ціннісну компоненту.

Правовий ідеалізм деяких юристів, депутатів народив у певної частини нашого суспільства “кризу довіри” щодо законодавства, чи ширше – конституційно-парламентських шляхів розв’язання застарілих і гострих нових проблем: ”найкращій закон нічого не вартий, якщо він практично не виконується” – саме так зіткаються правовий нігілізм з правовим ідеалізмом.

Правовим ідеалізмом страждають чимало відданих політиків, коли вони перетворюють на широкомасштабні та резонансні політичні кампанії програми дій по боротьбі з корупцією, злочинністю, чи возводять у головні цілі досить кризових держав негативне оновлення всього законодавства (конституції, законів, кодексів тощо) у “політично-ангажовані строки”.

Зовсім вже безпорадною виступає така ідеалістична політична утопія, як прагнення до утворення Раю на Землі політичними засобами. Така ідеалістична абсолютизація світу і технологій політики певним чином надає їм благородства і шляхетності; але реально – веде до відриву політичної надбудови від базисних відносин, від практичних подій, деформує політичні засоби, посилює популістські тенденції в політичному процесі, винищує варіативність політичних технологій, адже на користь будівництва цього “Раю” стає можливим пожертвувати конкретними завданнями поточної політики. Врешті, політичний ідеалізм може привести до вкрай несприйнятливих ірраціональних форм політико-ідеологічного фанатизму.

Невід’ємною частиною формування, фіксації та відтворення ідентичності будь-якої нації та держави як соціокультурної та політичної спільноти є національно-державні символи та ідеали. Вони виступають своєрідними елементами зв’язку в політичній культурі. Символ являє собою концентрований вираз основної ідеї, явища чи поняття, який заснований на його структурній схожості з цими останніми. Однією з форм символу є емблема, до якої видатний російський філософ О.Ф.Лосєв відносив і державну символіку. Окремим видом емблеми є герб, прапор та інші атрибути, які втілюють перш за все ідею національно-державної єдності та величності. Символи можна зображувати умовно-графічно (християнський хрест, серп та молот, нацистська свастика тощо), фігурами людей або іншими (Маріана у Франції, дядя Сем у США, ведмідь в Росії, страус в Австралії).

На поведінку людей часто значно більше впливають не стільки самі дії уряду, політичних партій та діячів, скільки пануюча у суспільстві система символіки, що орієнтує людей на конкретний тип соціальних відносин. Самі по собі символи, не пов’язані з реальністю, з центральною ідеєю, пануючою у суспільній свідомості, не можуть правильно пояснити істинні механізми та мотиви, які визначають та регулюють поведінку окремих індивідів та соціально-політичних угруповань. Часто різного роду символи створюються штучно, на основі неповного, упередженого трактування тих чи інших соціальних та суспільно-політичних процесів та явищ. І все ж таки загальна мова символіки свідчить про єдність політичної культури даного суспільства.

Як відмічав О.Шпенглер, єдність будь-якої культури базується на загальній мові її символіки. Кожний народ створює та шанує власні національно-державні символи. Вони будуються на традиції, в якій важливе місце посідає різного роду прапори, герби, інші атрибути самоідентифікації. Частина символів формується спонтанно в процесі життєдіяльності всіх або більшості членів національного співтовариства, а друга частина створюється і цілеспрямовано впроваджується елітами. Від моменту виникнення національної держави політичні лідери створювали та використовували національні символи для обгрунтування власного політичного курсу. Те ж саме можна сказати і про більшість держав сучасного світу.

Гімни представляють собою офіційні патріотичні символи, знаки, за допомогою яких народи відрізняють себе один від одного або підтверджують межі своєї ідентичності.

Прапор в поєднанні з гімном та іншими атрибутами державності в багатьох країнах перетворився в емоційне втілення нації. Не випадково, що коли громадяни однієї держави бажають виказати своє незадоволення та протест діями іншої держави, вони публічно спалюють прапор цієї держави, а будь-яке зневажання прапора в більшості країн розглядається як кримінальний злочин. Поряд з прапором та чи інша держава в уявленнях як її громадян, так і іноземців, ототожнюється з її гербом. Часто центральним елементом гербів виступають зображення рослин і дерев, тварин, птахів.

Національно-державні символи та ідеали більш-менш тісно пов’язані між собою, вони взаємодоповнюють та підтримують одне одного.

Таким чином, політико-правові цінності та ідеали відбивають ціннісний зміст політичного процесу, аксіологічну компоненту політики та логічно підводять нас до розуміння феноменів ідеології та політичної культури.