1.2.2. Характерні риси французької школи в політології
Французька політична наука має витоки в конституційному праві, яке на початку XX століття зазнало реформ під впливом розвитку соціології. Окрім того, на розвиток суспільних наук у Франції мала великий вплив ідеологія анархо-синдикалізму та реформістського соціалізму.
Одним із французьких правознавців, які започаткували розвиток політичної науки на початку XX століття, був Леон Дюгі. У п'ятитомному підручнику "Курс конституційного права" (1921—1926) Дюгі на основі тези про соціальну солідарність, яка була запропонована засновником позитивізму Огюстом Контом, вказує, що влада — це соціальний факт, а не право.
Вона стає правом лише в міру відповідності нормі солідарності (так звана "соціальна норма").
Дюгі також був критиком інституту парламентаризму, оскільки система представницьких органів не представляє волю народу, а підміняє її. Представницьку державу повинна замінити корпоративна держава, яка буде будуватися на основі синдикатів, тобто об'єднань власників та найманих робітників однієї галузі, а також враховуючи соціальну норму.
Солідаризм Дюгі став вихідним пунктом для формування теорії та методології інституціоналізму, які були найбільш популярними у політичній науці Франції упродовж XX століття.
Одним із засновників інституціоналізму прийнято вважати МорісаОріу, якому належить праця "Теорія інституту і її основи. Нариси соціального віталізму" (1925).
На думку Оріу, інститут — це ідея справи чи починання, що реалізовується у соціальному середовищі і підкріплена за допомогою юридичних норм. Для реалізації такої ідеї створюється певна структура органів влади, а також формуються відносини між зацікавленими групами людей, які регулюються за допомогою певних процедур.
У 30-х роках XX століття інший французький суспільствознавець, а саме Жан Бюрдо, почав досліджувати проблему формування власне політичних інститутів. До переліку таких інститутів, на його думку, належать не лише ті, які регламентуються правом, але й такі, що правом ігноруються: політичні партії, групи інтересів, громадська думка, пропаганда, преса та інші.
Організаційне становлення політичної науки у Франції відбувається після закінчення Другої світової війни, коли були створені Національна адміністративна школа, Інститут політичних досліджень при Паризькому університеті, Національний фонд політичних наук, трохи пізніше — Французька асоціація політичних наук, почав публікуватися у 1951 році "Французький журнал політичної науки".
Найбільш популярними темами для дослідження французькими політологами були проблеми:
1) сутності та закономірностей функціонування політичних партій, партійних систем;
2) типології політичних систем і політичних режимів.
Одним із найбільш відомих французьких політологів другої половини XX століття є МорісДюверже. Визнання йому принесла праця "Політичні партії" (1961), в якій автор здійснює аналіз:
1) структурно-функціональних особливостей партій;
2) особливості становлення та розвитку партій як політичних інститутів;
3) взаємозв'язку партійної, парламентської та виборчих систем.
Дюверже також розробив теорію політичного режиму як сукупності політичних інститутів, які діють в даній країні в даний момент часу.
Іншим французьким дослідником, котрий зробив внесок у розробку теорії політичних режимів, був Реймон Арон. У праці "Демократія і тоталітаризм" (1965) він стверджував, що розпочинається формування єдиного індустріального суспільства, яке має два варіанти політичного режиму: західну демократію та радянський тоталітаризм.
Найбільший конфлікт сучасної цивілізації Арон вбачав у конфлікті між вимогами індустріального суспільства (централізація, ієрархія, дисципліна) та нормами демократії (свобода, рівність).
В середині XX століття у Франції також набула поширення структуралістська методологія аналізу суспільних явищ, зокрема в інтерпретації політичного антрополога Клода Леві-Строса.
У праці "Структурна антропологія" (1958,1973) Леві-Строс формулює основні положення структуралізму, а саме:
1) при вивченні культури треба звертати увагу не стільки на конкретні явища, скільки на структури взаємозв'язку між ними;
2) культурні феномени треба вивчати синхронно (тобто в одному часовому вимірі), а не діахронно (у послідовності);
8) пріоритет належить структурам, а не суб'єктам.
Водночас Леві-Строс стверджував, що структурний підхід можна застосувати при аналізі не лише культури, а й усіх інших соціальних сфер, включно політики.
Майже одночасно у 60—70-х роках XX століття у Франції формуються ідеї посте тру ктуралізму. Відповідно до них, суспільство повинно бути вільним від будь-яких інтелектуальних авторитетів, схем, "структур", які пояснюють причинно-наслідкові зв'язки між різними явищами та процесами.
Найбільш відомим постструктуралістом, який застосував цю методологію до аналізу політичних феноменів, був Мішель Фуко.
У праці "Нагляд і покарання" (1975) Фуко стверджує, що екзистенційним аспектом влади є примус та насильство, які здійснюються суб'єктом, котрий панує над підлеглими.
Це насильство може бути завуальованим і набирати форму законів, неписаних політичних норм. Сучасна форма влади є "владою знання", оскільки потенційний носій влади підпорядковує собі інших людей за допомогою знання. Найбільшою владою користуються люди, які мають найбільше знань, — технократи.
В історії Фуко не побачив прогресу: сучасне суспільство відрізняється від примітивного лише різною системою панування.
Таким чином, можна стверджувати, що упродовж XX століття домінуючими теоретико-методологічними підходами французької політичної науки були інституціоналізм, структуралізм та постструктуралізм, а найбільш популярними залишались теми партій, партійних систем, політичних систем і режимів, феномену влади.
