3.1.2. Структура, форми і виміри політичної участі
Ознайомлення з основними підходами до структури політичної участі дозволяє дістати достатньо конкретне і предметне уявлення про виміри і способи політичної участі. Цікаво, що багато політологів, розуміючи всю умовність і абстрактність визначень, відмовились від чітких дефініцій політичної участі, але не від переліку структурних компонентів цього поняття.
Вимір активності політичної участі одним з перших запропонував Р. Даль (у книзі "Хто управляє?", 1961), висловивши припущення, що "чим активніша форма участі, то тим менше громадян беруть в ній участь". Основними способами "участі" (політичної участі) він вважав:
1. Голосування на виборах.
2. Участь у політичних кампаніях (переконування, пожертвування коштів, відвідування мітингів тощо).
3. Участь у місцевих справах (обговорення місцевої політики, контактування з місцевими посадовцями чи політиками, вирішування місцевих проблем).
Фактично Р. Даль випередив як підхід Л. Мілбрата (щодо виміру участі), так і підхід групи С. Верби (щодо способів участі).
Американський політолог Л. Мілбрат (автор книги "Політична участь", 1965), виходячи з власного одновимірного (рівень активності) підходу, запропонував свою "ієрархію залучення до політики" з відповідними їй трьома основними ролями громадян:
1) "апатичні" (близько третини громадян);
2) "спостерігачі", включаючи учасників голосування (близько 60%);
3) "гладіатори", як найбільше залучені до політики громадяни (1—7 %).
Концепція структури політичної участі Л. Мілбрата стала однією з найбільш визнаних серед західних вчених, хоча з середини 1970-х років її" витісняла концепція С. Верби та його групи.
Справжній перелом у ставленні до структури політичної участі був пов'язаний з класичними книгами С. Верби, Н. Ная і Дж. Кіма 1971 ("Способи демократичної участі"), 1972 ("Участь в Америці") і 1978 ("Участь і політична рівність: порівняння семи націй") років. Автори цих праць, спираючись на проведені ними соціологічні дослідження, дійшли висновку про необхідність заміни одновимірного підходу до політичної участі багатовимірним підходом (у 1971 р. — чотири виміри, а в 1978 р. — п'ять). Тобто у 1978 р. вони запропонували використовувати такі виміри політичної участі:
1. Тип впливу, який політичні дії громадян здійснюють на лідерів (через здійснення тиску або через передавання інформації).
2. Потенційна результативність (обсяг впливу ухвал урядовців — від впливу на одного громадянина до впливу практично на всіх).
3. Конфліктність (до якої міри одна група учасників намагається дістати певну користь для себе за рахунок іншої).
4. Рівень співпраці (кооперації) з іншими для виконання певної діяльності (чи відсутність цієї співпраці взагалі).
5. Ступінь ініціативи (скільки ініціативи має проявити політичний учасник для того, щоб зайнятися певною діяльністю чи здійснити певну дію).
Відштовхуючись від названих вимірів, С. Верба та його колеги виділили чотири способи політичної участі:
1) діяльність у політичних кампаніях;
2) голосування на виборах;
3) участь у справах місцевих громад і контактування окремих громадян з урядовцями для вирішення питань громадського значення;
4) контактування окремих громадян з урядовцями для вирішення своїх особистих проблем.
Спираючись на методи пучкового аналізу (аналізу скупчування видів діяльності), С. Верба і Н. Най виокремили шість типів політичних учасників, чотири з яких відповідають згаданим вище способам політичної участі, а два інші — це: 5) зовсім неактивні (22 % опитаних, внесок яких у політику принаймні дуже незначний); 6) вельми активні (11 % опитаних, які дуже активні у голосуванні, проведенні кампаній і в справах місцевих громад).
Загалом, багатовимірна і розгалужена концепція структури політичної участі С. Верби та його групи завоювала найбільшу підтримку серед політологів Заходу.
Аналізуючи вплив соціально-економічної модернізації на політичну участь, С. Гантінґтон і Дж. Нельсон (1976) назвали такі "форми політичної участі** (типи поведінки):
1. Виборча діяльність (голосування, пожертвування на кампанії, роботу на виборах, вербування прихильників від імені кандидата тощо).
2. Лобіювання (індивідуальні чи групові зусилля, щоб увійти у контакт з урядовцями і політичними лідерами для впливу на їхні рішення з питань, важливих для значної кількості людей).
3. Організаційна діяльність (участь через саме членство в організації, яка прагне впливати на прийняття рішень в державному управлінні).
4. Контактування (індивідуальна діяльність, спрямована на державних службовців з метою отримання користі лише для однієї особи чи для дуже малої групи людей).
б. Насильницькі дії (нелегальні зусилля впливати на ухвали урядовців, завдаючи фізичної шкоди особам чи власності). Приклади насильницьких дій: державні перевороти, політичні вбивства, бунти, повстання.
На відміну від насильства, зазначали С. Гантінгтон і Дж. Нельсон, такі форми участі як виборча діяльність, лобіювання, організаційна діяльність і контактування можуть бути легальними і нелегальними. Адже підкуп виборців, залякування і фальсифікація виборчих результатів, допоки ними займаються приватні громадяни, а не професіонали, так само належать до політичної участі, як і голосування чи відвідування партійних зборів. Лобістські види діяльності, до яких С. Гантінґтон і Дж. Нельсон відносять мирні страйки, демонстрації і пікетування, є легальними в одних країнах і забороненими — в інших. Подібним чином, особисте контактування (з урядовцями) може бути легальним чи нелегальним за своєю сутністю, залежно від того, чи супроводжується воно підкупом та іншими нелегальними аспектами.
Праці вчених 1980-х — 1990-х pp. щодо структури політичної участі висвітлюють риси схожості й відмінності з підходами 1960-х — 1970-х pp.
Так, у своїй книзі "Статеві відмінності у політичній участі" (1987) Керол Крісті виділила п'ять типів (форм) політичної участі. Три з них загалом узгоджуються з підходом групи С. Верби, це:
1) виборча діяльність (включає як голосування, так і участь у проведенні політичних кампаній);
2) діяльність у місцевій громаді (участь у справах місцевої громади);
8) контактуюча діяльність (контактування з урядовцями щодо особистих чи політичних проблем).
Але два інші типи участі, які виглядають більш своєрідними, це:
4) комунікаційні види діяльності (стеження за політикою через засоби інформації та обговорення політики, включаючи навіть таку особливу форму обговорення, як цілеспрямоване переконування на користь певного кандидата чи партії);
б) нетрадиційна політична участь, яка охоплює дві великі групи видів діяльності: а) менш агресивні (петиційні кампанії, бойкоти, легальні демонстрації, громадянські рухи прямої дії, зосереджені на проблемах споживачів, довкілля і місцевих громад); б) більш агресивні (нелегальні страйки, насильницькі зіткнення, участь у революційних рухах, участь у партизанському русі, рух громадянської непокори).
Відомий британський політолог Ґерайнт Перрі та його колеги (американець Джордж Мойзер і австралієць Ніл Дей) у книзі "Політична участь і демократія в Британії" (1992) зазначили, що, попри важливість виборів, "менш епізодичні форми участі" дістали занадто мало уваги у дослідженнях. Вони, зокрема, відзначили, що результат скарги до мерії щодо контролю над забрудненням повітря місцевою фабрикою може не менше вплинути на життя громадян певного міста, ніж результати загальних парламентських виборів.
Ґ. Перрі та його колеги розглядають появу нетрадиційних форм політичної участі у контексті розвитку так званого "нового популізму", ядром якого є ідея участі. Свій висновок вони підтверджували даними досліджень (проведених в країнах західної демократії під керівництвом Семюеля Барнса і Макса Каасе), згідно з якими громадяни все більше схильні до політичної участі за межами традиційної виборчої арени. Іншою підставою твердження, згідно з яким громадяни західних країн все більше вдаватимуться до "нових форм участі", Ґ. Перрі та його колеґи вважають поширення "постматеріальних цінностей" (спираючись на концепцію відомого американського соціолога Рональда Інґлгарта). Особливу увагу Ґ. Перрі, Дж. Мойзер та Н. Дей звернули на ті нові форми участі, які поширились з 1960-х років у місцевих громадах великих міст. Там стосунки громадян, об'єднаних в асоціаціях місцевих громад, з органами місцевої влади складались по-різному — від непримиренної боротьби до наділення представників цих організацій частиною повноважень органів влади з коштами для надання певних послуг визначеним категоріям населення.
Прагнучи охопити найбільш важливі і численні типи участі, які зустрічаються у Британії, Ґ. Перрі та його колеги зібрали й виділили, на основі аналізу проведених інтерв'ю (з півтора тисячами респондентів), 23 ключові види діяльності. Ці види діяльності вони об'єднали у великі групи, відповідні одиницям виміру (способам, формам) участі.
Отже, шість загальних одиниць виміру (способів, форм) участі, аа Ґ. Перрі, Дж. Мойзером і Н. Деєм, включають:
1. Голосування.
2. Проведення партійних кампаній.
3. Колективну діяльність (діяльність організованих чи неформальних груп для вирішення певної проблеми).
4. Контактування (встановлення зв'язку з урядовцем, депутатом чи медіа для вирішення певної проблеми).
б. Пряму дію (блокування дорожнього руху, марші протесту, політичні страйки, політичні бойкоти).
6. Політичне насильство (застосування насильства проти політичних опонентів).
Виходячи з багатовимірності політичної участі у Британії, Ґ.Перрі та його колеги виділили низку типів учасників, до кожного з них вони віднесли тих громадян, які віддають перевагу певному способу політичної діяльності. Співвідношення між типами учасників має такий вигляд:
1. Ті, хто лише голосує (61 %).
2. Майже неактивні (25,8 %).
3. Колективні активісти (8,7 %).
4. Контактуючі активісти (7,7 %).
5. Активісти прямої дії (3,1%).
6. Активісти партійних кампаній (2,2 %).
7. Всеохоплюючі активісти ( 1,5 % ).
Дещо інший вигляд має співвідношення між сукупним обсягом дій громадян, які належать до різних типів учасників:
1. Ті, хто лише голосує (43,6 %).
2. Майже неактивні (12,8 %).
3. Колективні активісти (15 %).
4. Контактуючі активісти (12,2 %). б. Активісти прямої дії ( 5,3 %).
6. Активісти партійних кампаній ( 5,2 % ).
7. Всеохоплюючі активісти ( 5,8 %).
