Політологія: Підручник

4.3.3. Етнонаціональна політика та національно-державне будівництво

Етнонаціональна політика (етнополітика) — це сфера суспільно-політичних взаємин держави та етнічних спільнот, а також етнічних груп між собою. Головною метою етно-політики є регулювання міжетнічних відносин і досягнення національної консолідації у суспільстві.

Власне термін "етнополітика" починає активно вживатися в науковій літературі в кінці 60-х — на початку 70-х років XX століття як своєрідна реакція на етнічний ренесанс, який охопив країни Європи та Америки. Особливої ж актуальності ет-нополітичні проблеми набувають в кінці 80-х — на початку 90-х років, коли розпадаються колись могутні поліетнічні утворення — СРСР, Югославія, Чехословаччина. З'явилися нові державні утворення, а разом з тим і нові етнополітичні проблеми. Адже державні кордони у багатьох випадках не збігаються із етнічними територіями.

Суб'єктами етнополітика виступають етноси, нації, етнічні (національні) меншини, корінні народи, політичні партії, національно-культурні товариства, етнічні лідери.

Зіткнення інтересів між суб'єктами етнополітики відбувається навколо питань розподілу політичної влади, соціально-економічних благ, збереження етнокультурної ідентичності. Отже, реальний зміст етнополітики полягає у так званій " політизації етнічності", тобто в активній громадсько-культурній та суспільно-політичній діяльності етнічних груп.

Відповідно до неомарксистського підходу, причини політичної активності суб'єктів етнополітики полягають у їх соціально-економічній експлуатації (концепція "внутрішнього колоніалізму"). Згідно з етніцистським підходом, активізація етнічних груп не обмежується проблемами економічного вивільнення. Вагому роль відіграють фактори збереження ет-ноідентичності представниками етнічних спільнот. Насамперед, це спостерігається серед національних меншин, які прагнуть мати свої газети, часописи, теле- і радіопрограми, національну школу. Зберігаючи свою ідентичність, вони висувають на порядок денний культурно-освітні, етноконфесійні запити тощо. Досить часто такі вимоги формулюються під час виборчих кампаній на етнічному електоральному полі (до прикладу, діяльність фламандських та валлонських політичних партій у Бельгії, шотландських та валлійських організацій у Великій Британії).

Залежно від способу взаємодії суб'єктів етнополітики формуються так звані етнополітичні моделі. Під цим терміном розуміють схематичну конструкцію, яка окреслює оптимальний варіант відносин між державою та етнічними спільнотами. Американський політолог Дж. Ротишльд виділив три основні моделі етнополітики: вертикально-ієрархічна, "паралельна етнічна сегментація" і "перехрещена сітка".

Вертикально-ієрархічна модель етнонаціональної політики представлена однією домінуючою етнічною групою в державі, яка займає панівну позицію в політиці, економіці, культурній сфері життєдіяльності суспільства. Інші групи вимушені фактично підкорятися одній етногрупі. Така модель функціонувала в Південно-Африканській Республіці (бури), в СРСР (росіяни), сучасній Індії (хінді).

Модель "паралельної етнічної сегментації" представлена в країнах, де кожна етнічна група стратифікована всередині себе за економічними критеріями і має власну політичну еліту, яка представляє її інтереси. Така модель представлена в Бельгії (фламандці та валлони), Великій Британії (англійці, шотландці, валлійці, ірландці). Поступово подібна модель формується в сучасній Російській Федерації.

Етнополітична модель "перехрещена сітка" є найбільш оптимальною з точки зору збалансування етнічних інтересів в поліетнічному суспільстві. В рамках такої моделі економічні та етнічні елементи взаємно переплітаються. Соціальні класи вбирають представників різних етнічних груп. Така модель дозволяє уникнути міжгрупової ворожнечі на ґрунті національного приниження чи етнічного розподілу праці, влади та престижу в суспільстві. Таку модель прагнуть реалізувати США, Франція, Італія, Німеччина, Україна.

Російські етнополітологи, застосовуючи державно-ідеологічний критерій, виділяють наступні моделі етнополітики:

• національно-консервативна;

• національно-комуністична;

• геополітична (нація-громадянство);

• ліберально-демократична.

На сучасному етапі більшість держав світу прагнуть реалізувати такі принципи ліберально-демократичної моделі етнополітики:

1) рівність прав і свобод людини та громадянина незалежно від раси, національності, мови;

2) гарантії прав та етнонаціональних перспектив титульної нації (державотворчого етносу), національних меншин, корінних народів;

3) державна підтримка самобутнього розвитку культури, традицій, мов малочисельних етносів;

4) заборона пропаганди і практичних проявів національної ворожнечі, етнополітичного екстремізму;

б) мирне вирішення спірних міжетнічних протиріч. Вдалими механізмами реалізації подібної моделі етнонаціональної політики є створення:

• національно-культурних автономій, які мають екстериторіальний характер, об'єднуючи етнокультурно людей певної етногрупи незалежно від їхнього місця проживання. Дослідники та експерти відзначають, що подібну національно-культурну автономію мають угорці Закарпатської області (національна школа та виховання, конфесійна ідентичність, рідномовні засоби масової інформації тощо);

• національно-територіальних автономій, які представлені регіональними органами державного управління та місцевого самоврядування. В Російській Федерації це автономні округи (Ханти-Мансійський, Ямало-Ненецький, Чукотський, Коряцький та інші); в Іспанському королівстві такий статус мають Каталонія, Галісія, Країна басків; в Данії — Гренландія (ескімоси) і т.д.

Національно-державне будівництво. Відомий дослідник Карл Дойч відзначав: "Як будинок може бути побудований з лісоматеріалу, цегли, вапнового розчину у різний спосіб, швидко чи повільно, у різній послідовності монтажу, у частковій незалежності від оточення і відповідно до вибору, волі і сили його будівельників, так само й нація може бути побудована відповідно до різних планів, із різних матеріалів, швидко або повільно, у різній послідовності кроків та частковій незалежності від її оточення..." Отже, можна твердити, що кожна нація має власний досвід та оригінальність практики національно-державного будівництва. Водночас теоретики виділяють ряд загальних чинників, які характеризують процес на-ціотворення:

• перехід спільноти від традиційного до індустріального типу;

• компактне проживання спільноти на етнічній території;

• зміцнення ринкових відносин та поглиблення розподілу праці;

• урбанізація;

• поширення літературної мови і розвиток масової освіти;

• розгалужена система засобів масової комунікації;

• піднесення націоналізму;

• готовність сприйняти загальну спільну назву;

• зростання "волі до спільного життя" тощо.

Професор Мічиганського університету Аді Мазруї твердив, що національно-державне будівництво включає наступні аспекти:

• культурне та нормативне "злиття";

• забезпечення економічного проникнення між різними верствами;

• процес соціальної інтеграції;

• ефективний механізм вирішення конфліктів;

• психологічне накопичення спільного досвіду. Аналізуючи досвід національно-державного будівництва

європейських країн, Ентоні Сміт виділяв два типи етносів, що трансформувались у нації:

• "аристократичні" ("горизонтальні") етноси, що включали сусідні регіони та нижчі верстви країни в етнічну культуру вищих прошарків етнічної спільноти (західноєвропейські країни — Велика Британія, Іспанія, Бельгія, Швейцарія); тут сформувались політичні нації (швейцарці, британці, бельгійці);

• "народні" ("вертикальні") етноси, які сформувались на основі родинних груп, кланів (Північна та Східна Європа); тут склались етнічні нації (ісландці, ірландці, норвежці, шведи, поляки, словаки).

Варто відзначити, що у багатьох випадках етнонації більш як на 90% складаються із представників титульної нації. Тому основним стрижнем національної ідеї етнічних націй виступає мовно-культурна єдність соціуму, етнокультурні та етноментальні характеристики, символи державотворчого етносу. Поряд із цим в політичних націях синтезаторами національної ідеї виступають стимули політичної єдності та економічної могутності (Велика Британія, Бельгія, США, Канада, Індія). Як засвідчує практика, навіть в економічно благополучних країнах нехтування соціальних та культурних пріоритетів етнічних груп призводить до етнополітичних конфліктів.