5.1.1. Міжнародні відносини як цілісна система
Існує дуже багато визначень поняття "міжнародні відносини", однак найбільш популярним є сприйняття міжнародних відносин як системної сукупності політичних, економічних, соціальних, дипломатичних, правових, військових та гуманітарних зв'язків та відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких належать народи, держави, суспільні та громадські сили, рухи і організації.
Як відмічає польський дослідник Юзеф Кукулка, складність визначення та дослідження міжнародних відносин пояснюється такими чинниками:
1) сфера міжнародних відносин охоплює надзвичайно широкий перелік явищ і процесів, який важко проаналізувати за допомогою наукового апарату однієї науки;
2) міжнародні відносини позбавлені єдиного центру влади та управління;
3) у дослідника міжнародних відносин немає доступу до всієї інформації, оскільки частина даних оберігається дипломатичною тайною і застереженнями безпеки;
4) у міжнародних відносинах дуже важко прослідкувати причинно-наслідкові зв'язки поведінки держав на міжнародній арені;
5) у поведінці учасників міжнародних акцій велику роль відіграють випадковість і одночасність багатьох взаємодіючих чинників.
Водночас є можливим виділити два основні теоретичні підходи до розуміння сутності, а отже, перспектив дослідження міжнародних відносин.
Перший має назву "політичнийреалізм", його засновником є американський вчений Ганс Моргентау (праця "Політика між націями" (1948)).
Відповідно до реалістів, міжнародні відносини є зіткненням, суперництвом національних інтересів держав. Інші суб'єкти не можуть вважатися учасниками міжнародних відносин, оскільки не володіють суверенітетом, а отже, не мають повноважень представляти інтереси населення за межами національних кордонів. Міжнародні відносини перебувають у стані анархії, який не можна подолати, оскільки національні держави не підпорядковуються жодному джерелу влади.
Іншим класичним підходом до визначення сутності міжнародних відносин є політичний ідеалізм, систематизаторами якого прийнято вважати відомого німецького філософа Імма-нуїла Кантата президента США і, водночас, вченого-політолога та конституціоналіста Вудро Вільсона.
Ідеалісти, на противагу реалістам, вважають, що коло учасників міжнародних відносин є ширшим — за рахунок виникнення міжнародних організацій. Саме ці структури сприяють подоланню стану анархії та ворожнечі у міжнародних відносинах, досягненню ідеалу мирного гармонійного співжиття—так званого "світового порядку".
Якщо реалісти стверджували, що основними принципами міжнародних відносин є пріоритет національних інтересів та сила, то ідеалісти вважають, що ця сфера суспільного життя може бути впорядкована за допомогою права (міжнародного права) та моралі (однакових етичних уявлень різних народів про добро і зло у відносинах).
Зауважимо, що "батько" політичного реалізму Моргентау пояснював сутність сили як здатність заперечувати національні інтереси інших держав. Сила є сукупністю усіх можливостей, які має політичний суб'єкт, для задоволення своїх інтересів.
В середині XX століття набуває популярності системний підхід до аналізу міжнародних відносин. Американські вчені Кеннет Волц, Джордж Розенау вважали, що розуміти сенс міжнародних відносин можна лише як системної, взаємопов'язаної загальної діяльності різноманітних учасників, які взаємодіють за межами національних кордонів: держав, міжнародних організацій, транснаціональних корпорацій (ТНК), громадсько-політичних рухів, неурядових організацій, соціальних груп, окремих громадян. Водночас в рамках єдиної системи міжнародних відносин, на думку американського вченого Мортона Каплана, є можливим виділити основні підсистеми:
1) міждержавних міжнародних відносин;
2) наднаціональних міжнародних відносин, учасниками якої є міжнародні організації, ТНК.
Як стверджує російський дослідник М. Косолапов, міжнародні відносини виникли у часи стародавнього світу, коли великим вважалося населення території в декілька тисяч чоловік, народи мали можливість вступати в безпосередній контакт один з одним: під час міграції, масових втеч від стихійних бід, після територіального розподілу між державами. Саме тоді виникає явище власне "міжнародних" відносин, які суттєво різнилися від стосунків, які складалися всередині етнічного об'єднання.
Із виникненням держав міжнародні відносини поділяються на:
1) формальні (учасниками яких власне і стають держави);
2) неформальні (учасниками яких стають різні соціальні спільноти, недержавні інститути, економічні утворення, особи).
Якщо до середини XX століття основними учасниками міжнародних відносин вважалися держави як такі, що володіють суверенітетом, то упродовж наступних десятиліть — з розвитком процесів інтернаціоналізації і глобалізації — все більшу роль відіграють інші учасники:
1) транснаціональні корпорації;
2) міжнародні організації;
3) етнічні групи;
4) соціальні спільноти;
5) громадсько-політичні рухи; в) окремі особи.
Учасники міжнародних відносин формують різні типи відносин, які за ознакою предмету можна поділити на:
1) дипломатичні;
2) військово-політичні;
3) економічні;
4) гуманітарні;
5) ідеологічні;
6) правові;
7) екологічні та інші.
Водночас ми можемо виділити декілька географічних рівнів міжнародних відносин, а саме:
1) локальний;
2) субрегіональний;
3) регіональний;
4) глобальний, або власне рівень системи міжнародних відносин.
Центральною категорією теорії міжнародних відносин є поняття "світова політика" або "світовий політичний процес", під якими розуміється сукупна діяльність народів, держав та їх інститутів, соціальних спільнот та їхніх організацій та рухів, які мають певні політичні цілі у сфері міжнародного життя. Одночасно світовий політичний процес являє собою форму інтеграційних тенденцій у розвитку людського суспільства, форму взаємодій, взаємозв'язку його складових, комплекс загальної, глобальної політичної та соціальної взаємодії. Основними формами світової політики є:
1) конфлікт, включно війни;
2) суперництво;
3) співробітництво.
Світова політика як засіб взаємодії, взаємовідносин різних суспільних груп та утворень — етнічних груп, націй, держав, союзів — формується разом з їх виникненням і розвитком. Уже в ранніх рабовласницьких державах Стародавнього Сходу існували військово-політичні відносини. Головними їх регуляторами були звичаї й традиції.
На території Європи міжнародні відносини і світова політика сформувалися у часи античності. У той період сутністю світової політики були, насамперед, конфлікти (війни) і суперництво. У Стародавній Греції виникли перші релігійно-політичні об'єднання держав — амфіктінонії (наприклад, дельфійська, делоська).
В епоху Середньовіччя конфлікти і, зокрема, їх крайня форма — війни — залишалися головними елементами міжнародної політики, а тогочасне міжнародне право визначало війну як засіб вирішення міждержавних проблем. У ті ж часи зародилась і поширилась практика укладання міждержавних угод, що регулювали питання співробітництва: щодо плавання в нейтральних водах, прикордонних, майнових питань, прав іноземців тощо. Розширювалася міжнародна торгівля, яка підлягала регулюванню договорами та угодами. В практику щоденного життя впроваджувалися валютні операції, укладалися консульські угоди.
У Новий час розвиток технологій і промисловості, використання найманої праці поступово привели до утворення єдиного світового ринку, що сприяло швидкому розквітові міжнародної торгівлі, виникненню мережі економічних, технічних та інших зв'язків, вдосконаленню засобів комунікацій. У XIX столітті звичною практикою світової політики стало укладання міждержавних угод з питань транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування. Було проголошено і втілено в життя принципи вільного судноплавства по міжнародних ріках (наприклад, по Рейну і Дунаю). Виникли перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню питань світової комунікації: Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874). Широко використовувався інститут міжнародного арбітражу для вирішення суперечок. Однак, в цілому, для світової політики, незважаючи на запровадження елементів співпраці, характерним було міжнаціональне суперництво за оволодіння територіями, сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту. Задоволення інтересів держав через війни залишалося нормою міжнародного права і навіть закріплювалося в низці міжнародних угод.
Застосування військової сили розглядалося як правовий засіб вирішення суперечок між державами аж до середини XX ст. Анексії (загарбання чужих земель внаслідок війн) і контрибуції (данина, яку переможець накладав на переможеного) вважалися правовим засобом нарощування території і державного збагачення.
Лише у другій половині XX століття з огляду на жахливі наслідки Другої світової війни і перед загрозою термоядерного конфлікту вчені та політики багатьох країн світу дійшли висновку про недоцільність застосування воєнних засобів у розв'язанні конфліктів, потребу формування механізмів зменшення суперництва у світовій політиці, розширення можливостей для співробітництва.
Починаючи з 50-х років шириться розуміння того, що війна не може бути раціональним інструментом міжнародної політики — її належить здійснювати політичними та дипломатичними засобами.
Сучасна світова політика спрямована, насамперед, на забезпечення стану миру та співробітництва у відносинах між учасниками міжнародних відносин, тобто міжнародної безпеки.
Як вважають багато вчених та державних діячів, формою забезпечення міжнародної безпеки на початку XXI століття є так званий "новий міжнародний порядок".
Взагалі, міжнародний порядок (термін запроваджений засновниками ідеалізму Іммануїлом Кантом і Вудро Вільсоном) — це організація міжнародних відносин, яка є протилежною анархії і передбачає існування спільних інститутів, норм і цінностей, які створюють умови для встановлення міжнародної безпеки.
Офіційною датою зародження нового світового порядку вважають кризу в Перській затоці 1990—1991 років, коли члени Ради Безпеки ООН, включно СРСР, одностайно прийняли рішення про початок збройної інтервенції проти Іраку. Деякі політологи тоді оптимістично писали про "зародження всесвітнього уряду"; більшість вважала, що досягнутий стан міжнародної безпеки, який ґрунтувався на міжнародному співробітництві, є найвищим за весь історичний період. Американський вчений Френсіс Фукуяма у праці "Кінець історії" стверджував, що у світі вже досягнуто консенсус щодо ліберальної демократії як оптимальної і всезагальної форми політичного режиму, що означає кінець ери ідеологій.
Однак, варто зауважити, в середині 90-х років минулого століття оптимізм щодо дієвості нового світового порядку значно зменшився. Сучасними проблемами, які має вирішувати світова політика, є:
1) неконтрольоване розповсюдження ядерної зброї;
2) поширення міжнародного тероризму;
3) виникнення "сірих зон", тобто територій, які не контролюються державами;
4) поглиблення цивілізаційного розколу між народами, як це формулює американський політолог Самюель Гантінґтон.
До характерних рис сучасної світової політики також належать:
1) зростання кількості та ролі нових учасників міжнародних відносин — міждержавних (міжурядових) та неурядових міжнародних організацій, ТНК, громадсько-політичних рухів, етнічних груп, окремих громадян;
2) посилення впливу світової політики на внутрішньополітичний розвиток держав;
S) зниження значення державного суверенітету у міжнародних відносинах;
4) зростання інтеграційних тенденцій у світі та посилення процесу глобалізації;
5) перехід до багатополярної системи міжнародних відносин, за якої декілька держав справляють глобальний вплив на розвиток світової політики.
Таким чином, сучасна світова політика перебуває на умовному роздоріжжі — між пошуком балансу інтересів між найбільш впливовими державами і, одночасно, потребою враховувати інтереси інших учасників міжнародних відносин.
