5.1.2. Процес формування та механізм реалізації зовнішньої політики держав. Міжнародне право
Під "зовнішньою політикою" розуміють діяльність держави на міжнародній арені, що регулює стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, всесвітніми і регіональними міжнародними організаціями. Потреба у виникненні окремого типу політики пояснюється тим, що держава лише за допомогою внутрішньої політики не спроможна задовольнити всі свої інтереси та потреби. Зовнішня політика є, фактично, загальним курсом держави поза національними кордонами, тобто у сфері, де вона позбавлена суверенітету, за допомогою якого держава регулює відносини з іншими державами і народами та задовольняє свої національні інтереси.
Інтерес у міжнародних відносинах, згідно з визначенням американського вченого Джона Модельського, — це вимоги, побажання і прагнення держав, які торкаються поведінки інших держав (учасників міжнародних відносин).
Під національним інтересом слід розуміти реальну причину дій нації-держави, спрямованих на її виживання, функціонування та розвиток, або сукупність національних цілей і базових цінностей, що відіграють основну роль у виробленні стратегії і тактики у сфері національної безпеки.
Саме національні інтереси, як вважають представники політичного реалізму, визначають сутність зовнішньої політики держав. Національні інтереси є об'єктивними факторами, оскільки залежать від незмінної природи людини, географічних умов країни, соціокультурних та історичних традицій народу. Вони мають дві складові: постійну — імператив виживання; перемінну, що є конкретною формою, якої ці інтереси набувають у часі і просторі. Визначення цієї форми належить державі, що має монополію на зв'язок із зовнішнім світом. Основа ж національного інтересу, що визначається географією та специфікою народу, залишається постійною і не залежить від стану внутрішньої політики, соціальної структури суспільства.
І навпаки, з погляду представників інших теоретичних напрямів і шкіл, внутрішня і зовнішня політика пов'язані, і цей зв'язок є детермінованим. Є дві версії подібного детермінізму. Одна з них властива ортодоксальному марксизму, з позицій якого зовнішня політика є відображенням класової сутності внутріполітичного режиму і залежить врешті від визначаючих цю сутність економічних відносин суспільства. Звідси міжнародні відносини в цілому мають "вторинний" і "третинний", "перенесений" характер.
Іншої версії детермінізму дотримуються прибічники геополітичних концепцій, теорій "багатої Півночі" і "бідного Півдня", а також неомарксистських теорій залежності, "світового центру" і "світової периферії". Для них по суті виключним джерелом внутрішньої політики є зовнішні примуси. Так, наприклад, з погляду американського вченого Іммануїла Валерс-тайна, для того, щоб зрозуміти внутрішні суперечності і політичну боротьбу в тій чи іншій державі, їх слід розглядати в ширшому контексті — контексті цілісності світу, що являє собою глобальну імперію, в основі якої лежать закони капіталістичного способу виробництва — "світоекономіка".
Ще один варіант детермінізму характерний для представників таких теоретичних напрямів, як неореалізм і структуралізм. Для них зовнішня політика є продовженням внутрішньої, а міжнародні відносини — продовженням суспільних відносин. Проте вирішальну роль у визначенні зовнішньої політики відіграють не національні інтереси, а внутрішня динаміка міжнародної системи. При цьому головне значення має змінна структура міжнародної системи: будучи опосередкованим результатом поведінки держав, а також наслідком самої їх природи та існуючих між ними відносин, вона в той же час диктує їм свої закони. Таким чином, питання про детермінізм у взаємодії внутрішньої і зовнішньої політики держави розв'язується на користь зовнішньої політики.
У 50-х роках XX століття в США сформувалася окрема наукова дисципліна — Аналіз зовнішньої політики (АЗП), яка займається визначенням впливу внутрішньополітичних і соціальних факторів на зміст зовнішньої політики держави.
АЗП розробляє теоретичні засади інституційного механізму реалізації зовнішньої політики. Відповідно до них, загальний стратегічний курс зовнішньої політики держави належить до кола повноважень парламенту та глави держави/уряду у сучасних демократичних суспільствах.
Зовнішньополітична стратегія — це бачення державою свого сучасного становища у системі міжнародних відносин, бажаної майбутньої ролі, пріоритетів взаємодії з іншими учасниками міжнародних відносин, ієрархії стратегічних партнерів (союзників), основних сфер активності, пріоритетних форм та засобів реалізації зовнішньої політики.
Воднораз реалізація стратегії у чітко визначених часі та географічному ареалі — зовнішньополітична тактика — належить до компетенції спеціалізованих державних органів і установ міністерства зовнішньої політики, оборони, системи дипломатичних і консульських установ, торговельних, наукових і культурних місій, інших структур.
Цілі зовнішньої політики залежать від політичного режиму держави, форми правління, стану економіки, традицій, географічного розташування, зв 'язків з іншими державами та багатьох інших факторів. Однак можна виділити групу загальних цілей, яка є характерною для більшості сучасних державі
1) зростання авторитету і зміцнення міжнародних позицій держави;
2) забезпечення національної безпеки держави, її територіальної цілісності та недоторканності;
8) створення сприятливих міжнародних умов для реалізації внутрішньополітичних цілей і завдань;
4) співробітництво та взаємодія з іншими учасниками міжнародних відносин.
До новітніх цілей зовнішньої політики, які сформувалися наприкінці XX століття, відносимо:
1) участь у міжнародному поділі праці та ринків сировини і збуту продукції;
2) обмін новітніми технологіями між країнами;
3) спільну боротьбу різних держав проти міжнародного тероризму.
Можна виділити основні форми реалізації зовнішньої політики держав, до яких відносять:
1) пасивну (держава відмовляється від частини суверенітету на користь інших держав);
2) агресивну (держава формує експансіоністські цілі, втручається у зовнішню та внутрішню політику інших країн);
3) активну (держава прагне утримувати рівновагу між внутрішньополітичними пріоритетами та зовнішньополітичними цілями);
4) консервативну (політика, спрямована на захист існуючої ролі (статусу) держави у міжнародних відносинах, досягнутого раніше балансу між внутрішньою та зовнішньою політикою).
Основними засобами реалізації зовнішньої політики є:
1) політичні;
2) ідеологічні (зовнішньополітична пропаганда);
3) економічні;
4) воєнні;
5) дипломатія.
Дипломатія (від лат "diploma" — "лист, складений наполовину") — це опосередковане (через зовнішню політику) і безпосереднє (за допомогою міжнародного права) здійснення національних інтересів конкретної держави.
Дипломатія — це ефективний обмін інформацією, мистецтво ведення переговорів, досягнення взаєморозуміння заради досягнення поставлених цілей. За мирних часів дипломатія підпорядковує всі інші засоби реалізації зовнішньої політики.
Ганс Моргентау у праці "Політика між націями" стверджував, що дипломатія є елементом сили держави. Дипломатична діяльність, яка призвела до початку війни, є невдалою, оскільки вона не досягла своєї основної мети — задоволення національних інтересів мирними засобами.
Основні завдання дипломатії, за Моргентау, є такими:
1) дипломатія має визначити, в чому полягає національний інтерес та сила інших держав;
2) дипломатія має визначити всі мирні засоби, якими можна досягти задоволення національних інтересів.
До методів дипломатії відносять наступні:
1) офіційні та інші міждержавні візити;
2) переговори;
3) дипломатичні конгреси;
4) конференції, наради і зустрічі;
5) підготовка і укладення договорів;
6) представництво держави за кордоном;
7) дипломатичне листування.
Основним регулятором зовнішньої політики держав є міжнародне право як сукупність норм і принципів, які регулюють усю систему міжнародних відносин, а також взаємодію в межах окремих груп або на двосторонніх засадах.
Історія міжнародного права сягає епохи стародавнього світу. Перший документально зафіксований міжнародний договір був укладений у 1296 році до нашої ери між Єгиптом і Хетською державою. Цей договір передбачав надання взаємодопомоги у випадку виникнення внутрішніх проблем і зовнішньої небезпеки. Однак аж до Нового часу основним джерелом міжнародного права залишалися звичаї, релігійне право.
Класична система міжнародного права починає складатися лише після Вестфальського миру 1648 року, і вона була заснована на визнанні принципу державного суверенітету.
Перехід до сучасної системи міжнародного права розпочинається у 1919 році після підписання Паризького миру і утворення Ліги Націй як першої універсальної політичної міжнародної організації. Систематизації міжнародного права після Другої світової війни, насамперед, сприяє діяльність Організації Об'єднаних Націй (ООН).
Сучасне міжнародне право поділяється на види:
1) міжнародне публічне право як особлива правова система, що регулює відносини між державами і міжнародними організаціями, які є суб'єктами міжнародного публічного права;
2) міжнародне приватне право, яке регулює відносини між іншими учасниками міжнародних відносин, що є суб'єктами міжнародного приватного права.
Міжнародне право базується, зокрема, на нормах, тобто правилах поведінки, які визнані державами чи іншими суб'єктами міжнародного права як юридично обов'язкові. Якщо держава бере на себе певні міжнародно-правові зобов'язання, то вона повинна змінити національне законодавство відповідно до цих міжнародних норм.
Основним документом сучасного міжнародного публічного права є Статут ООН, який був схвалений у 1945 році.
У ньому затверджені такі базові міжнародно-правові принципи:
1) принцип державного суверенітету і суверенної рівності держав;
2) принцип незастосування сили чи погрози силою;
3) принцип непорушності кордонів;
4) принцип територіальної цілісності держави;
5) принцип мирного врегулювання спорів;
6) принцип поваги до прав і свобод людини;
7) принцип самовизначення націй та народів;
8) принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань;
9) принцип співробітництва;
10) принцип невтручання у внутрішні справи.
Таким чином, міжнародне право є одним з інструментів, який регулює зовнішню політику держав як основних учасників міжнародних відносин і світової політики зокрема.
