Західна Україна в міжвоєнний період. Українці в Польщі

Після радянсько-польської війни і Ризького миру 1921 р. більше 7 млн західних українців опинилися на території Польщі, Румунії та Чехословаччини. До складу польської держави увійшли Західна Волинь і вся Галичина, до Румунії відійшли придунайські землі та Буковина, а Чехословаччині дісталося Закарпаття.

Українці в Польщі

За рішенням країн Антанти Польща скуповувала Галичину тимчасово, і до 1923 р. у Відні продовжували існувати емігрантський уряд ЗУНР на чолі з Є. Петрушевичем. Проте, прагнучи до створення сильної Польщі як буфера проти Радянської Росії, держави Антанти в березні 1923 р. визнали територію Галичини частиною польської держави. Польська влада розділила західноукраїнські землі на три воєводства - Львівське, Тернопільське і Станіславське і встановили тут практично окупаційний режим. Влада на цій території належала командувачу окупаційними військами генералу Галлеру. Був ліквідований Галицький краєвий сейм, а всі українці, євреї та німці зняті з адміністративних постів.

Переважна більшість населення Західної України не визнавала прав Польщі на Волинь і Галичину. Організований антипольський рух народився ще в 1920 р., коли була створена підпільна Українська військова організація (УВО). Незабаром почалися акти саботажу і терору проти польської влади. Діяли навіть партизанські загони, найбільш відомим із яких був загін під командуванням С. Мельничука і П Шеремета. Тільки у листопаді 1922 р. цей загін був знищений польськими військами, а його командири розстріляні в місті Чорткові. Незабаром поляки ліквідували й інші озброєні формування українців. Проте, "українське питання" в Польщі вирішене не було.

Українські землі, які ввійшли до складу Польщі, складали третину її території. Тут проживало більше 5,5 мли українців, 2,2 млн поляків і близько 1 млн євреїв. Всього українці складали приблизно 16 % населення Польщі. Стрижнем політики польської держави по відношенню до українського населення була ідея його "полонізації". Вже у 1924 р. було заборонено вживання української мови у всіх державних установах, а переважна більшість українських шкіл перейшли на польську мову. Крім того, до Галичини і на Волинь прямували десятки тисяч польських військових і цивільних колоністів ("осадників"), які отримували тут кращі землі та користувалися урядовими кредитами і пільгами. Всього до українських селищ переїхало близько 200 тис. поляків, ще 100 тис. їх осіло в містах. До 1939 р. частина українців у найбільшому місті Галичини Львові складала всього 16 %, тоді як частина поляків дорівнювала 51 %, ще 32 % населення міста складали євреї. Зрозуміло, ці дії польської влади ніяк не могли поліпшити польсько-українські стосунки.

Дуже важким був і економічний стан українців у польській державі. Поляки розглядали Західну Україну як свій сировинний придаток і ринок збуту промислових товарів, і не проявляли турботи про розвиток цього краю. Більше 80 % українського населення складали селяни, що вічно страждали від земельного голоду. Кількість українців-робітників була вельми невеликою, української буржуазії практично не було взагалі. Тільки 1 % західних українців належав до інтелігенції, основу якої складали священнослужителі та вчителі шкіл. Про тяжкий стан місцевої промисловості говорить той факт, що 85 % усіх підприємств належало до дрібних і напівкустарних. Постійним супутником життя західних українців було безробіття. Мало виручав навіть варіант еміграції, оскільки США і Канада в цей час значно понизили свої еміграційні квоти. Всього в міжвоєнний період до Америки виїхало близько 170 тис. західних українців.

Особливо хворобливо відбилася в західноукраїнських землях світова економічна криза 1929 - 1933 рр. Населення опинилося на межі голоду. Влітку 1930 р. по всій Галичині прокотилася хвиля підпалів маєтків польських колоністів, тут було офіційно зареєстровано близько 2,2 тис. актів "саботажу". У відповідь польська влада кинула до галицьких сіл загони поліції та кавалерії, які "замиряли" місцевих селян, громили їхнє майно, громадські центри і бібліотеки. Всього в результаті цієї акції "пацифікації" ("заспокоєння") більше 2 тис. українців були арештовані та піддані тюремному ув'язненню. Стосунки між поляками й українцями на Волині та в Галичині залишалися вкрай напруженими.

Найбільш впливовою політичною силою в Західній Україні було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що виникло в 1925 р. Лідером партії був Д. Левицький, а її неофіційним органом українська газета "Діло". Програма партії передбачала створення незалежної об'єднаної України легальними, демократичними методами боротьби. Першочерговим завданням вважалося досягнення автономії українських земель у рамках Польщі. Партія привернула до своїх лав значну частину української інтелігенції, користувалася підтримкою частини селян і промислових робітників. На виборах до польського сейму партія отримувала більше 500 тис. голосів виборців і міцно утримувала за собою більшість депутатських місць, які надавалися українцям.

У 1920-ті рр. в Західній Україні зросли прорадянські симпатії, що було пов'язано з політикою "українізації" в УРСР. Декілька сотень західноукраїнських інтелігентів, студентів і колишніх старшин січових стрільців, приваблених радянською пропагандою, виїхало до УРСР. Проте практично всі вони загинули в роки репресій. У 1923 р. була створена Комуністична партія Західної України (КПЗУ), що діяла в підпіллі. Партія була складовою частиною Комуністичної партії Польщі (КІШ), але користувалася широкою автономією. Метою КПЗУ було приєднання західноукраїнських земель до Радянської України. У 1930-ті рр., у зв'язку з колективізацією, голодом і репресіями в УРСР, партія почала втрачати свій вплив. Лідери КПЗУ, які дозволили собі критику того, що відбувалося в Радянській Україні, були знищені на території СРСР. У 1938 р. за рішенням Виконкому Комінтерну була розпущена КИП, а разом із нею і КПЗУ.

Утворення ОУН У 1929 р. у Відні зібралися представники Української військової організації (УВО) і студентські угруповання. Збори оголосили себе І конгресом Організації українських націоналістів (ОУН), головою якої був обраний Є. Коновалець. Метою організації було створення незалежної української держави з багатоукладною економікою. Для досягнення цієї мети визнавалися законними будь-які методи боротьби. Основою тактики ОУН стала озброєна боротьба проти окупантів, найчастіше у формі терористичних актів. Організація привабила велику кількість західноукраїнської молоді і незабаром нараховувала близько 20 тис. членів, проте тих, що співчували ОУН, було у багато разів більше.

Практика політичного терору посилилася з 1933 р., коли краєвим керівником ОУН у Західній Україні став 24-річний С. Бандера. Найбільш гучними терористичними актами були вбивства співробітника радянського консульства у Львові Майнова (1933 р.), директора львівської української гімназії Бабія (1934 р.) і міністра внутрішніх справ Польщі Перацького (1934 р.). Наслідком останньої події став арешт великої групи членів ОУН, у тому числі й С. Бандери. Яскравий виступ Бандери в суді приніс йому популярність. Група оунівців на чолі з Бандерою була засуджена до страти, заміненої довічним ув'язненням. У 1938 р. в Роттердамі радянськими агентами був убитий лідер ОУН Є. Коновалець. Його наступником став А. Мельник, який почав орієнтуватися на гітлерівську Німеччину. Мельник вважав, що Німеччина є природним союзником українців, оскільки виступає ворогом Польщі і СРСР - країн, що окуповують Україну. Але у майбутньому наївні надії на те, що фюрер допоможе створити незалежну Україну, не виправдалися.