Окупаційний режим в Україні

Окупована Україна стала одним із найважливіших районів німецької колоніальної експансії. Не дивлячись на те, що головою міністерства окупованих східних територій був призначений А. Розенберг, який вважав можливим створення української держави під протекторатом Німеччини, Гітлер мало зважав на його думку. Щодо окупованих радянських територій був розроблений план "Ост", в якому Україні відводилася роль німецької колонії. Сюди планувалося переселити до 10 мли німців, надавши їм кращі землі та адміністративні посади. Самі українці, як і всі слов'яни взагалі, розглядалися як люди "другого сорту", призначенням котрих було служіння "вищій" німецькій расі. Фашистське керівництво вважало, що українці не можуть посідати ніяких відповідальних адміністративних постів, а їх освіту слід обмежити трьома класами початкової школи.

Вся територія України була розчленована окупантами на декілька частин. Львівська, Тернопільська, Станіславськая і Дрогобицька області на правах окремого дистрикту (округу) під загальною назвою "Галичина", увійшли до складу Генерал-губернаторства з центром у Кракові. Одеська, Чернівецька, Ізмаїл, а також частково Вінницька і Миколаївська області склали губернаторство "Трансністрія" і були передані під управління Румунії. Чернігівська, Харківська, Сумська області та Донбас, що розташовувалися у прифронтовій смузі, знаходилися в підпорядкуванні німецького військового командування. Решта всіх українських земель була об'єднана в рейхскомісаріат "Україна" із столицею в Рівному. Рейхскомісаром України був призначений відомий своєю крайньою жорстокістю Е. Кох.

Всі керівні адміністративні посади в Україні зайняли німецькі чиновники і військові. Українці допускалися тільки до нижніх управлінських ланок. Вони могли бути бургомістрами у містах, зрозуміло під повним німецьким контролем, головами у районах, сільськими старостами. Окремо створювалася "допоміжна українська поліція", яка в основному займалася охороною громадського порядку. Будь-яка політична діяльність українців на території рейхскомісаріату була категорично заборонена.

Економіка України повністю ставилася на службу Німеччині. Країна піддалася небаченому пограбуванню. До Німеччини вивозилися вціліле устаткування заводів і фабрик, залізняк і вугілля, чорні і кольорові метали, продовольство, витвори мистецтва і музейні експонати і навіть знаменитий український чорнозем. Найбільші українські підприємства перейшли у власність німецьких господарів. Так, Флік отримав заводи Дніпропетровська, Круп - найбільші в Європі машинобудівні підприємства в Краматорську, концерн "Герман Герінг" - шахти і металургійні заводи по всій Україні і так далі. У країні вводилася обов'язкова трудова повинність. Не існувало ніяких законів і правил, що захищали права й інтереси українського населення.

Керівництво Німеччини вважало доцільним для себе зберегти колгоспну систему, але під новою назвою - "громадські господарства". Використання колгоспної системи дало можливість німцям вивезти з України 85 % всіх продовольчих ресурсів зі східних областей.

В Україні була ліквідована система вищої та середньої освіти, допускалося існування тільки початкових шкіл. Одночасно німці розвернули активну нацистську пропаганду. У рейхскомісаріаті під суворим контролем німецької цензури видавалося 120 газет українською мовою, діяли видавництва, кінотеатри, 16 радіостанцій, ряд українських театрів. У Києві була дозволена діяльність літературно-художнього товариства. Без особливих проблем функціонували греко-католицька і православна церкви.

На початку 1942 р. німецька влада оголосила набір українців для роботи у Німеччині, де їх передбачалося використовувати у військовій промисловості, на шахтах і в сільському господарстві. Спочатку тисячі українських хлопців і дівчат, сподіваючись на краще життя, добровільно виїхали до Німеччини. Проте незабаром стало відомо, що умови праці в Німеччині дуже важкі, зарплата мізерна, а відношення до українців зверхнє. Потік добровольців швидко вичерпався, а німецька економіка вимагала все нових і нових робочих рук. Окупаційна влада вдалися до насильницького вивозу робочої сили до Німеччини. У містах України почалися масові облави на людей у віці від 15 до 35 років, яких під конвоєм вивозили для примусової роботи в рейху. Всього з окупованих радянських територій до Німеччини було вивезено 2,8 млн "остарбайтерів", з них 2,3 млн склали українці.

З перших же днів окупації німці по відношенню до населення України використовували систему геноциду, відверто прагнучи значно скоротити чисельність жителів цієї країни. Негайному розстрілу на місці підлягали військові комісари, працівники партійних органів, комуністи та євреї. Жахливою була доля мільйонів військовополонених, які були поміщені в табори просто неба, без всякої допомоги і коштів для існування. Значна їх частина померла від голоду і хвороб. Тільки з початку 1942 р. радянських військовополонених почали використовувати на примусових роботах у Німеччині та інших, окупованих німцями, європейських країнах. Незабаром голод прийшов і до українських міст, і багато їхніх жителів були вимушені шукати прожиток у сільській місцевості. Так за роки окупації Київ втратив до 60 % свого населення, а в Харкові взагалі залишилося близько 20 % жителів.

Особливим переслідуванням піддалося єврейське населення України, чисельність якого до війни складала 2,5 млн чоловік. У перші ж дні війни тільки у Львові було розстріляно 7 тис. євреїв. По всій країні були створені десятки гетто і концтаборів, куди зігнали практично все єврейське населення України. Відома трагедія Бабиного Яру в Києві, де було розстріляно більше 33 тис. євреїв. Всього в Україні нацисти знищили близько 850 тис. осіб єврейської національності.

У дистрикті "Галичина" положення українців було дещо кращим, ніж у східних регіонах країни. У Львові був навіть створений їх показовий орган - "Український земельний комітет". Продовжував свою діяльність і УКЦ у Кракові. На території генерал-губернаторства була створена значна мережа українських установ початкової, середньої та професійної освіти. Діяли українські кооперативи і культурно-просвітницькі організації. Німці віддавали українцям перевагу перед поляками в органах місцевої адміністрації. Влітку 1943 р. гітлерівці закликали до формування української добровольчої військової частини, яка повинна була битися на фронті проти більшовиків. На цей заклик відгукнулися близько 82 тис. чоловік, 13 тис . із них увійшли до складу дивізії СС "Галичина".

У прифронтових областях України, які перебували під контролем німецького військового командування, не проводилися акції, направлені на масове знищення місцевого населення. Проте і тут люди випробовували всі тяготи війни й окупації. Так, наприклад, Харків був оголошений гітлерівцями прифронтовим містом з особливим режимом. Особливий режим полягав у тому, що з міста не випускали, а до міста не впускали цивільних осіб. Такий режим призвів до загибелі від голодної смерті сотень тисяч жителів Харкова. Населення цього міста скоротилося з 833 тис. осіб до 273 тис.

Румунський окупаційний режим у "Трансністрії" був значно м'якший німецького. Румуни не вдавалися до поголовного терору, не знищували єврейське населення, краще ставилися до полонених. Тут було дозволено вести вільну торгівлю і відкривати дрібні приватні підприємства. Проте румунська влада перешкоджала будь-яким спробам українізації краю, розраховуючи в майбутньому включити ці землі до складу своєї держави.

На території окупованої України існувала і "привілейована" група населення. Це були 400 тис. етнічних німців, які споконвіку проживали в українських земля (фольксдойче). Правда, не всі вони діждалися приходу своїх одноплемінників, близько половини "українських" німців у перші ж дні війни були депортовані органами НКВС до Сибіру та Середньої Азії. Окупанти зрівняли в правах всіх фольксдойче із населенням Німеччини й активно приваблювали їх до місцевих адміністративних структур. Проте близько 100 тис. фольксдойче виявилися вірними своїй новій батьківщині і, коли німецькі війська залишали територію України, відмовилися слідувати за ними.

Всього ж за роки окупації Україна втратила близько 4 млн мирних громадян, на її території загинуло понад 1,3 млн військовополонених. Переважна більшість і мирних громадян і військовополонених загинули від голоду та хвороб.