Опозиція

У 1970-х - початку 1980-х рр. в Україні продовжувалася діяльність політичної опозиції режиму. Проте початок 1970-х рр. став періодом активного наступу держави на демократію. У 1972 р. по українським опозиціонерам був завданий чітко спланований і скоординований удар. Одночасно в багатьох містах України відбулися обшуки і арешти. Основного удару завдавалося по "вільнодумній" інтелігенції Києва і Львова. Офіційні органи пропаганди інформували тільки про трьох заарештованих: І. Світличного, Є. Сверстюка та В. Черновола. Проте насправді було арештовано більше 100 чоловік. Звичайною мірою покарання для арештованих опозиціонерів був тюремний або табірний термін ув'язнення від 8 до 12 років. Розгром української опозиції продовжувався і в 1973 році.

Окрім офіційних арештів і вироків широко застосовувалося і позасудове переслідування противників існуючого режиму. Крупним "чисткам" піддалися Інститут філософії АН України, а також інститути історії, мовознавства, літератури, археології і ботаніки. З цих наукових установ були вигнані десятки талановитих учених, які проявили недостатню лояльність до влади. Весною 1973 р. відбувся погром у Львівському університеті, з якого було виключено більше 20 студентів і 18 викладачів. Ідеологічні погроми відбувалися і в інших вузах України. Не була залишена без уваги компетентних органів навіть Вища партійна школа при ЦК КПУ з якої звільнили 34 викладачі на чолі з ректором.

Продовжувалися переслідування творчої інтелігенції. У 1974 р. з Союзу кінематографістів України був вигнаний талановитий режисер С. Параджанов, а з Союзу письменників - В. Некрасов, який дозволив собі різкий вислів з приводу виходу в світ брежнєвського літературного "шедевру" "Мала земля". У тому ж році учасник оборони Сталінграду, письменник В. Некрасов був висланий за межі СРСР. Він помер в Парижі у вересні 1987 р.

Проте в 1975 р. сталася подія, яка різко змінила положення опозиції, в Україні та в СРСР в цілому. 1 вересня 1975 р. в Хельсінкі був підписаний Заключний акт Наради з безпеки і співпраці в Європі. Під цим документом стояв підпис і Радянського Союзу. У Заключному акті, разом з питаннями безпеки і співпраці в Європі, цілий розділ був присвячений і проблемам дотримання прав людини. Влада СРСР була вимушена опублікувати Заключний акт, і радянські громадяни вперше офіційно дізналися про міжнародні зобов'язання свого уряду відносно дотримання прав людини. Правда, для комуністів підписання договору ще не означало його реального виконання, але для опозиції з'явився прекрасний шанс в повний голос заявити про себе і про порушення прав людини в СРСР.

У травні 1976 р., з ініціативи російського академіка А. Сахарова, в Москві була створена "Група сприяння виконанню Хельсінських угод в СРСР". Очолив групу професор Ю. Орлов, а до її складу спочатку увійшло 11 чоловік.

В Україні подібна організація була створена 9 листопада 1976 р. під назвою "Українська Хельсінськ група" (УХГ). Групу очолив письменник М. Руденко, в її склад також увійшли О Бердник, І. Кандиба, Л. Лук'яненко, О. Тихий, В. Черновіл, В. Стус, Н. Світлична, генерал П. Григоренко та ін. Всього група налічувала 36 чоловік. У грудні 1976 р. група підготувала Меморандум № 1, який фактично був програмою її діяльності. У Меморандумі зокрема вказувалося на те, що "боротьба за Права Людини не припиниться до тих пір, поки ці Права не стануть повсякденною нормою суспільного життя".

З погляду влади на початку 1980-х рр. український опозиційний рух був розгромлений. Проте більшість його учасників і за тюремними ґратами зберегла стійкість духу, і була готова до продовження боротьби.