Соціальні проблеми і міжнаціональні стосунки

Складнощі в економічному житті республіки не могли не позначитися і в соціальній сфері. Перш за все, в Україні достатньо складною є демографічна проблема. Згідно останнього Всесоюзного перепису населення (1989 р.) в Україні проживало 51,4 мли чіл. З них 46 % складали чоловіки і 54 % - жінки. На початку 1990-х рр. приріст населення в республіці забезпечувався тільки за рахунок мігрантів з інших країн, кількість же українців в країні почала зменшуватися. Різко скоротився рівень народжуваності. Так, якщо в 1991 р. смертність в Україні перевищувала народжуваність на 40 тис. чол., то в 1992 р. - вже на 100 тис. чол. Ця тенденція продовжує зберігатися і сьогодні. Тривалість життя в Україні на 6-7 років менше, ніж в країнах Західної Європи, вдвічі вище, ніж в цих країнах, рівень дитячої смертності. Дуже висока смертність українського населення в працездатному віці: кожен третій чоловік не доживає до пенсійного віку.

Особливою проблемою є занепад українського села. Продовжується його швидке старіння, оскільки значна частина сільської молоді вже впродовж декількох десятиліть активно покидає село. У 1994 р. в 20 % українських сіл не народилося жодної дитини. Багато сел вже сьогодні є "безперспективними", такими, що практично не мають майбутнього.

До 2004 р. населення України склало близько 47 млн чол. і продовжує скорочуватися. За причину такої демографічної ситуації слід вважати, насамперед, низький життєвий рівень населення і його слабку соціальну захищеність.

Спостерігається процес скорочення чисельності робітників і селян в Україні. Негативні тенденції розповсюджуються і серед інтелігенції. Низька заробітна плата і падіння престижності багатьох видів розумової праці негативно впливають на поповнення лав інтелігенції і якість її кваліфікації. Розповсюджується явище "витоку мізків" за кордон.

Свого часу, Радянський Союз займав 77-е місце в світі по рівню споживання на душу населення. Незалежна Україна на початку 1990-х рр. опустилася за цим показником на 83-е місце в світі. Протягом перших трьох років незалежності купівельна спроможність населення скоротилася в 5 разів. Сталася різка диференціація суспільства: утворилося дуже обмежене коло багатих і дуже багатих людей, але основна маса населення опинилася за межею бідності. Дуже повільно йде процес створення в Україні "середнього класу", який є, як відомо, гарантом стабільності будь-якого суспільства.

Достатньо непростими в Україні є і міжнаціональні стосунки. До середини 1990-х рр. серед населення республіки було: 73 % українців, 22,3 % росіян, 1 % євреїв, 0,9 % білорусів, 0,6 % молдаван. Крім того, помітні національні групи в Україні складають болгари і поляки, румуни і угорці, греки і татари, вірмени і цигани, кримські татари і німці. З перших же днів своєї незалежності Україна проголосила повне рівноправ'я всіх громадян незалежно від їх національності. Так само всім громадянам республіки гарантуються рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права. Разом з тим, в нашій країні існують деякі проблеми у сфері міжнаціональних стосунків. Перш за все можна виділити дві: кримський сепаратизм і проблема російської мови.

Дві третини населення Криму складають росіяни, які певною мірою тяжіють до Росії. Крім того, до Криму почали повертатися колись виселені зі своєї батьківщини кримські татари. Ще в 1989 р. уряд СРСР визнав виселення татар з Криму незаконним актом і дозволив їм повернення на історичну батьківщину. Були виділені певні кошти з державного бюджету в допомогу облаштування татар в Криму. Проте після розпаду СРСР це фінансування не здійснювалося, і проблема цілком лягла на плечі України. Татари почали самостійно повертатися до Криму і будувати тут свої поселення. Це викликало конфлікти з кримською владою та місцевими жителями, переважно росіянами та українцями.

У 1991 р. переселенці створили свій представничий орган - Меджліс кримсько-татарського народу, який виступив за надання Криму особливого статусу у складі України, що давало право кримським татарам на власну державність. Зрозуміло це не викликало захоплення російського і українського населення півострова.

Досить складним було і положення 700 тис. українського населення Криму. Тут практично були відсутні українські школи, не було національних преси, телебачення, культурних установ. Фактично проводилася політика активної русифікації місцевого українського населення. У жовтні 1992 р. в Сімферополі відбувся 1-й Всекримський конгрес українців, який пройшов під девізом "Крим - Україна - Європа". Своєю головною метою конгрес проголосив збереження статусу Криму як невіддільної складової частини України, одночасно визнавши справедливими вимоги кримських татар.

Російське населення півострова в основному об'єдналося в Республіканському русі Криму. У жовтні 1992 р. рух трансформувався в Республіканську партію Криму (РПК), яка проголосила своєю метою захист політичних, економічних і соціальних інтересів населення Криму, включаючи його право на самовизначення і встановлення подвійного громадянства (російського і українського). Було поставлено питання про повернення Республіки Крим під юрисдикцію Росії.

Кримський парламент 5 травня 1992 р. оголосив про державну самостійність Республіки Крим, і прийняв рішення про проведення загальнокримського референдуму з питання незалежності республіки. 13 травня Верховна Рада України анулювала ці рішення кримського парламенту, визнавши їх несумісними з Конституцією України. Після складних переговорів вдалося досягти компромісного рішення, в результаті якого був ухвалений Закон України "Про розмежування повноважень між органами державної влади України і Республіки Крим". Крим безумовно залишався складовою частиною України, але отримував статус автономної республіки.

Положення знов загострилося в січні 1994 р., коли президентом Криму був обраний Ю. Мішків. Новий президент відкрито проголосив курс на поступове відділення Криму від України і його подальше возз'єднання з Російською Федерацією. Між Києвом і Сімферополем почалася т.з. "війна указів", яка, то затухаючи, то спалахуючи знову, продовжується довгі роки. Остаточне рішення кримського питання ще чекає свого врегулювання, але, безумовно, Крим повинен залишитися у складі України.

Важливою є і проблема надання російській мові статусу другої державної. Близько половини населення України є російськомовною, і в будь-якій демократичній країні російська мова була б, безумовно, визнана державною. Проте уряд і парламент України штучно затягують рішення цього питання. Влада всіляко перешкоджає організації і проведенню загальнореспубліканського референдуму про надання російській мові статусу державної, небезпідставно прогнозуючи неприйнятне для себе рішення більшості населення країни. Існує думка про те, що введення російської мови як другої державної перешкоджатиме розповсюдженню української мови, і помітно зміцнить російський вплив в Україні, що, у свою чергу, підточуватиме основи української незалежності. Проте, як показує історичний досвід багатьох провідних країн світу (Канада, Швейцарія, Бельгія і ін.) двомовність і навіть багатомовність не ведуть до підриву національної незалежності, але підсилюють демократичні тенденції в цих країнах. Рано чи пізно, але питання про державну двомовність в Україні повинне знайти своє демократичне, цивілізоване рішення.